Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 14:41

30 хвилин у різних вимірах: «Що далі... З Кучмою, чи без?»


30 хвилин у різних вимірах: «Що далі... З Кучмою, чи без?»

Прага, 5 жовтня 2002

Ірина Халупа

Говорить радіо «Свобода». Вітаємо Вас дорогі слухачі і пропонуємо послухати передачу «30 хвилин у різних вимірах».

Гасло «Кучму геть!» останнім часом дуже часто доводиться нам чути. Чує його і президент Кучма. Судячи з усього, попри те, що, напевно, неприємно слухати такі сентенції, президент Кучма вважає себе законно обраним президентом і не збирається іти у відставку. Президент Кучма не є незамінним чи необхідним. Шарль де Ґоль свого часу вірно сказав: «Цвинтарі переповнені незамінними людьми».

Отже, швидше чи пізніше Леонід Кучма перестане бути президентом, перетвориться на пересічного українського громадянина і займатиметься своїми справами, які б вони не були.

Президенти приходять і відходять. В Сполучених Штатах на сьогоднішній день живе собі кілька колишніх президентів. Виявляється, що таки є життя після покинення найважливішої політичної посади у світі. Джеральд Форд, Джіммі Картер, Джордж Буш старший, Рональд Рейґен та Білл Клінтон.

В Америці стало традицією, що колишні президенти увічнюють свої імена в бібліотеках, тобто вони відкривають бібліотеки, які носять їхні імена. Отже простий люд має якусь користь з того всього, бо за звичаєм, ці бібліотеки є великими, дуже добре обладнаними, як фондами так і технікою, доступними для всіх.

Джіммі Картер сьогодні ймовірно набагато ліпше себе почуває, ніж тоді коли він був президентом. Нині він має можливість працювати на благо того, в що він справді вірить. Таким чином він здобув собі визнання як справжній державний і блаженний, за словами Франка, муж. Його нещодавня подорож до Куби була подихом свободи для цієї комунізмом затурканої нації. Картер невтомно працює для поширення демократії, свободи і миру у світі, він розробив низку проектів на допомогу бідним в США, часто виступає як посередник у міжнародних переговорах

Білл Клінтон відкрив свій офіс в Нью Йорку в негритянському кварталі Гарлем і виступає по всій Америці і не лише Америці з доповідями. Один виступ – 50 тисяч баксів. Не погано як на пенсіонера, чи не так?

Два дні тому Клінтон прилетів до Англії підтримати свого друга і колишнього колегу Тоні Блера. Клінтон виступив з промовою на лейбористській річній конференції на підтримку Блера. Поки що не ясно, чи це вибороло для Блера бали, чи просто ще раз підтвердило, що Блер є «пуделем Сполучених Штатів», як сказав про нього один британський журналіст.

З усіх колишніх американських президентів найсумніша доля зустріла Рональда Рейгена. Йому нещодавно виповнився 91 рік, але він про це навіть не знав. Нині, колись дотепний і життєрадісний Рейґен, не пізнає свою дружину Ненсі...

Вісім років це немалий шмат часу. За вісім років можуть усунути лідера держави. Горезвісний диктатор Уґанди, анальфабет Іді Амін був повалений після восьми років терору. З іншого боку дехто при владі буває і 30 років. Саддам Гуссейн наприклад, або лівійський вождь полковник Каддафі, чи домініканський диктатор Трухільйо. Проте його встигли вбити на 31-му році панування...

Отож, що робити з лідерами, які так би мовити, пересиділи в гостях? Це питання є девізом нашої програми. Нині в Україні є реальна ситуація, якої не уникнути: державою керує президент якого розлюбив електорат. Як бути далі.... Про це з гумором і сентиментом ми вирішили потеревенити в сьогоднішньому випуску програми 30 хвилин у різних вимірах... Якщо вам, дорогий слухачу, не байдужа доля України, то залишайтесь з нами, з радіо Свобода.

Традиція – велике діло. Власне, вона і є ознакою культури, якщо культуру розуміти, як територію закутану у фльор «табу». Острівні тубільні племена цю форму недоторканості накладали на будь що: предмети, елементи ландшафту, ба, навіть частини мови... Усе йшло в діло. «Не можна» і край. А як це в України з традиціами і табу? Андрій Охрімович розповість.

Андрій Охрімович

В українській транскрипції табу трансформувалось у своє, регіональне вирозуміння «святині». Боронь Боже чіпати Шевченка, Франка, чи Лесю Українку. Як мінімум – наб’ють морду, як максимум – теж наб’ють морду. На більше вкраїнської потуги не вистачає. Доказом цьому є скривавлений носовичок пана Бузини. Абись знав, падло, як табу порушувати. Звідси інші ментальні заборони. Не стріляй у птаха, не пісяй на калину та не плюй на фоторобот пані Тимошенко. За таке, друже мій, можуть роздерти, як жабу.

Табу, тим не менше, передбачає зворотню енергію, або ж сублімативну нішу. Будь яке «не можна» прагне відігратись на тому, що можна. День нинішній поставив плебея в позицію, коли не тільки можна, але й треба, копнути щось таке до чого позавчора руки явно не дотягувались. Наприклад, президента. Копнув – порядна людина. Не копнув – засранець, фуфло і ретроград. Воно, ніби-то й справді так, допоки Кучма (об’єднаний) при владі.

Виступати проти пристрасних обіймів Гаранта з північними «гуманістами» є, так би мовити, святим обов’язком національно свідомого українця. Але не треба забувати про уроки елементарної психології, з якої, знову ж таки, має проростати елементарна культура псюхереабілітації Гаранта після того, як той дістав під зад. В силу свого виховання та «партєйних» навичок персонаж не зобов’язаний вірити, що опозиція, прийшовши до влади не прив’яже його до конячого хвоста та шмагонувши рисака не пустить оте безвольне та ніби-то владне тіло мотилятися бур’янами, загиджених посткомуняками, вкраїнських просторів. Тим більше, що нагайкою претендує орудувати колишній партайгеноссе, читай «товаріщ по партії». А «таваріщі» ой, як не любили бавитись в оті інтелігентські «бірюльки». Пам’ятаєте одеський куплет: «Я нє совєтскій, я нє кадєтскій, я только птічій гєнєрал, я нє обмєрівал, я нє растрєлівал, я только зьорнишкі клєвал...».

Так ото ж дайте пташиному генералу клювать свою макуху після, чи то відставки, чи то «імпічменту», чи ще якої зарази. Накладіть табу на владу. Не чіпайте, бо ж ніхто з вас точно не знає, яким чином складеться доля ваша після того, як станете ви на капітанський місток. Особливо, якщо на флагштоці повсталого броненосця тріпотітиме якась червоно-жовто-блакитна мішанина.

Ірина Халупа

Заяви і плани опозиційних сил стають все войовничішими. Остання опозиційна ініціатива – всеукраїнський страйк, котрий має вивести на вулиці сотні тисяч людей, невдоволених президентом. Вже навіть визначили фактори, заволодівши якими, опозиція здобуде перемогу – а саме – транспорт, студентство і підприємства. До болю, до речі, нагадує ленінську тріаду, чи не так?

Але Бог з нею, з опозицією. В Україні й так повсюдно “їде дах” і тече туалетний бачок. А винуватий в цьому, звісно ж, президент. Ось тільки де гарантія, що з приходом до влади опозиції завтра не стане ще краще і розгул законності і правопорядку не сягне іще вищої позначки?

Я би воліла поставити питання іншого порядку – що ж робити першій особі держави, якщо ситуація для нього, справді, стане загрозливою? Яким виглядатиме його майбутнє в потенційній епосі “без Кучми”?

Думки з цього приводу мого колеги Павла Вольвача виглядають іронічними і контроверсійними. Та втім, вони не позбавлені деякого сенсу...

Павло Вольвач

Захід відпав. Достеменно відомо, що Сполучені Штати операцію зі “спасіння рядового Кучми” проводити не збираються. Більше того, в зв’язку з триклятою “Кольчугою” супердержава шиє Даниловичу трохи не пособництво Саддаму, не на ніч сказано, Гусейну. А ще ж Гонгадзе, а ще майор йо... під диваном йо..., якого не помітили ні спецслужби, нах... ні прибиральниця, бл... Літаки там всякі цивільні, котрі розлітались так, що ракеті вже бойовій спокійно не пролетіти. А якщо й пролетить, то обов’язково потрапить на балкон, бляха...

Але все ж таки - який вихід у Леоніда Даниловича, що на його може чекати в недалекій перспективі? Це питання досить посутнє, бо стосується воно людини, котра якраз і перебуває в епіцентрі непростої української ситуації. Доля пана Кучми як простого українського громадянина, як людини, якось залишається в тіні, хоч іноді і спливає в координатах інтелігентських кухонь та опозиційних мітингів. Широкі маси з цього приводу, як водиться, відмовчуються. Тож довкола фігури пана Кучми, як і його долі після відставки, немає такого щільного пласта фольклорної субкультури, як довкола, скажімо, Єльцина. Пригадуєте: Підходить Єльцин до свого портрета і каже: “Да-а-а-а, скоро нас, панімаш, знімуть.” А портрет йому відповідає людським голосом: “Це мене знімуть, а тебе – повісять...”

Може, це через більшу м’якість українського характеру? Втім, якщо послухати деяких опозиціонерів, Леонід Данилович виглядає чимось середнім між Сомосою і Бокассою. Взагалі, на тлі претензій до президента, тон листа козаків турецькому султану виглядає зразком делікатності. Навіть один поет, чи з похмілля, чи з переляку видав недавно на сторінках газети віршовану коломийку, мовляв, Мілошевич з Гаазького трибуналу передає Кучмі полум’яний привіт.

Після такого стають зрозумілими деякі висловлювання гаранта, котрі сміливо можна називати крилатими. На кшталт отого, пам’ятаєте: “Я став більше, знаєте, злим. Злим в доброму розумінні цього слова.”

І чи не сам український народ - добровільно, не під конвоєм, - двічі приходив дружніми рядами і колонами на виборчі дільниці і голосував за Леоніда Даниловича? Власне, що ж такого страшного зробив гарант конституції? Як на мене, так він кожному пересічному українцеві дав надію. Він на власному прикладі довів, що погана дикція, лексика заводського старшого майстра і невіра в національну ідею не заважають ставати Президентом. Далі. Чи ж винуватий пан Президент, що його гасла: ”Я за демократію, я за ринкові відносини!” багато хто зрозумів по-простому, типу: “Данілич! А шо тут ще можна урвати?!”

Перефразовуючи відомого сатирика, пропоную експеримент. Якщо в парламенті суворим голосом раптом крикнути: “Встати! Руки за голову! Ви звинувачуєтесь в корупції!” – то в парламентської, перепрошую за каламбур, більшості, станеться інфаркт з інсультом одночасно.

Тепер же всіх собак хочуть повісити на президента. Між тим, треба поглянути на його обличчя, щоб зрозуміти - Леонід Данилович людина добра. Кажу це на повному серйозі. І на гітарі він грає душевно. Цього в Даниловича не відняти, куди б його не прилаштовували після відставки Касандри від політики – чи фермерувати в селі Чайкіно, чи в заслання на острів Зміїний, чи дожиттєвим пресонажем в програмі “Кукли”.

Та й, власне, чого радіти і зловтішно потирати руку, якщо людині щось не вдалося ? А разом з нею і державі в центрі Європи, яка ще з десяток років тому так багатонадійно виходила у світ...

Ірина Халупа

Це був Павло Вольвач з сценарієм про те, якою можу бути епоха без Кучми.

А тепер перейдімо в дещо іншу площину. Але також гіпотетичну. Наприкінці восьмого президентського терміну президентові країни, нарешті, все набридло. Йому набридло, що його постійно підслуховують, записують, а потім торгують записами на столичних базарах та крутять у ритмах репу й гіп-гопу в забігайлівках Брайтон-Біч. Йому набридло, що податківці постійно вимагають від нього вказівок, кого віддати на поталу податкам, а кого - навпаки - піддати жорстоким податковим пільгам. Йому набридли силовики, які настирливо благали роботи своїм орлам, не знаючи без нього - кого просто посадити до катівні, кого попередньо покатувати, а кого вивезти до лісу, і головне - до якого саме лісу і за що. Остобісіла парламентська більшість, яка утворювалася трохи не щодня, осточортіла пропрезидентська преса, що писала безграмотною іноземною мовою, остогидло телебачення, від якого вже навіть його нудило 24 години на добу всіма каналами. Огидло навіть почесне звання ПАПА, що ним нагородив його страшенно вдячний український народ після чергового щорічного референдуму про розширення президентських повноважень та термінів. Це лише короткий перелік того всього що м’яко кажучи дістало президента країни У. Продовжує Сергій Набока.

Сергій Набока

Особливо надокучила йому опозиція, що все вимагала його відставки і втручалася в його особисте життя, час від часу намагаючися то прорватися в його особистий телеефір, то розташуватися у нього на кухні, то сісти на його трубу, то не дати поділитися чимось із сусідом.

І от сьогодні його вкусив улюблений песик на прізвисько КОЛЬЧУГА!

Одне слово - терпець йому урвався. Пан К поламав свою арфу на голові голови своєї адміністрації, допив ранковий літр буряківки, поцілив попільничкою у носа першого-ліпшого олігарха, що необережно трапивсь на дорозі, і пішов здаватися. Тобто - виконувати вимоги опозиції. Тобто - подавати у відставку.

У цей історичний і вирішальний момент щось не склалося. Частина чолових представників опозиції засідала у правительстві, як тепер звався колишній кабмін, інші лежали з хворобою спини у Феофанії, ще хтось засмагав на Ямайці, кілька лідерів щойно вирушили у двотижневий пільговий круїз на президентській яхті, решта - третій рік мітинґувала на постійному революційному всенародному вічі. За офіційними повідомленнями МУД, себто міністерства унутрєніх дєл, всенародне віче нараховувало близько восьми учасників, за офіційними ж повідомленнями опозиції - близько дванадцяти, але мільйонів. У будь-якому разі, прийняти капітуляцію президента не було кому.

Президент К озирнувся всюдибіч. Цвіли вишні, гули хрущі, співали, ідучи, дівчата. Країна У стояла на межі виживання і гинула. Він потупцяв на місці, ніяково бгаючи заяву про відставку у двох примірниках із грифом "ДСП" та власноруч підписане прохання піддати його всенародному і міжнародному суду, спробував тицьнути їх якомусь перехожому. Перехожий виявився генерал-майором охорони безпеки.

Президент К сумно зітхнув. «Подонки вищей мєри», - скрушно матюкнувся він у простір.

«Так точно, таваріш прізідент!» - радісно й чітко загорлали кремезні представники трудящих, що раптом заюрмилися довкола. «Трєбуєм всенародного референдуму про довічне президентство пана К! Ура!»

Сто телекамер ретельно знімали подію. Тисяча столичних та регіональних журналістів на чолі з головними редакторами уважно записували усе на диктофони й нотували в однакові ошатні записнички однаковими двоколірними авторучками.

Президент К скромно склав ручки на животі і негайно виголосив чергову вікопомну й доленосну промову.

Життя налагоджувалося.

Ірина Халупа

Ви слухаєте українську СВОБОДУ. Ви слухаєте передачу 30 хвилин у різних вимірах. Ми розглядаємо сьогодні можливість життя в пост кучмівському періоді.

Отже, швидше чи пізніше, ми всі підемо на пенсію. Я маю цілий список планів на старість... Коли мені стукне шістдесятка, я обов’язково куплю собі рожеві джинси і буду їздити велосипедом.

А чим займатимуться президенти, крім грою в ґольф? Про те, чим варто зайнятися Леонідові Кучмі в разі, якщо він відважиться піти у відставку, радить політолог, голова парламентського комітету з питань інформаційної політики Микола Томенко.

Микола Томенко

Я був прихильником проекту мого колеги Сергія Терьохіна, який пропонував окремим законом визначити, що Кучма буде робити після дострокового припинення повноважень. Був період за часів Михайла Горбачова, коли дуже багато людей визначали скільки йому потрібно охорони, скільки соток землі... Я думаю, щоб не було таких дискусій, треба це конкретним законопроектом визначити: що таке Леонід Кучма після дострокового припинення повноважень.

Коли цей його статус визначиться, я особисто, радив би президенту все таки використати вільний час для того, щоб збагатити свої знання в українській літературі, в українській мові і, взагалі, в українській культурі. Тому, що він останнім часом в основному перебуває в товаристві Йосипа Кобзона, Яна Табачника, запрошує своїх колег президентів у російську драму, слухає російську музику.

Я думаю, що, напевно, правильно було б, щоб він і його дружина, які з повагою ставляться до російської культури, трошки підтягли б свої знання в українській культурі. Тоді це пішло б на користь і президенту, і його родині.

Ірина Халупа

Політолог і депутат Микола Томенко з порадами для президента.

Наш постійний автор Олександр Ірванець також не стримався, й запропонував свій віршований рецепт на президентську пенсію. Поради пенсіонерові-початківцю.

Олександр Ірванець

Можна по-різному вийти на пенсію. Тихо зібрати з речами валізку, Скликати пресу на прес-конференцію І повідомити радісну звістку.

Можна пробитися на телебачення (Випросить кілька хвилин – не годин) І попросити в народу пробачення, Як це зробив вже в Росії один.

Потім покинути працю невдячну, Котрій ти сили всі віддавав, Взяти таксі і рвонути на дачу, Якщо ти дачу собі збудував.

Втілити можна всі мрії чудеснії І досхочу начитатися книг – Встигнути можна багато на пенсії З того, чого на роботі не встиг.

Можна розгадувати шаради, Можна давати розумні поради, Слухать дебати з Верховної Ради Й коментувати: що так, що не так.

Ну, а якщо заощадив готівку Можна купить туристичну путівку В Лівію, Сирію, або в Ірак.

Ірина Халупа

Наш колега Тарас Марусик дещо своєрідно бичить пенсійні роки Леоніда Кучми. Його пропозиції зокрема стосуються офшорних зон. Перед мікрофоном Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Звідусіль чути “Кучму – геть!”, “Кучма – батько безпритульних дітей”, “Кучма – руйнівник української економіки”, “Кучма – злочинець” тощо. Навіть київські дітлахи, граючись у кепси (це такі круглі картонні штучки), замінили звичне заклинання “ю-зе-фа” фразою “Кучму – геть”.

Але те, що розуміють навіть діти, здається, не усвідомлює сам Кучма. Коли він дивиться на свій народ з екранів телевізорів розумними тверезими очима, у них на слово “геть” відбивається порожнеча. Чи розуміє він значення слова “геть”? “Геть” – це куди, в якому напрямку? Для того, щоб пояснити це, треба ввійти в роль, скажімо, у роль якогось там соцького.

Отож, якби я був неполтавським соцьким, послав би дорогоцінного Даниловича Кучму Леоніда на офшори. Це таке райське місце на земній кулі, де вічна мерзло.., перепрошую, я хотів сказати, де вічна зелень і де ніхто не платить податків. Але заслав би на такі далекі офшори, щоб ніякому олігархові не прийшло в голову знову інвестувати Кучму в українське суспільство. Хай там залишиться, як вічна мерзлота, чи то пак, як вічна зелень. Нам від того ні холодно, ні спекотно.

А ще, як би я був отим соцьким, я б відправив з ним і Національну раду офшорних зон з питань телебачення і радіомовлення на чолі, скажімо, з Борисом Спекою і щоб ця рада складалася виключно з родичів Кучми й Кучмихи.

А ще комфортною катапультою я б послав навздогін дитячий фонд імені святобливої Людмили разом з другом сім’ї, найбільш гуманітарним з усіх гуманітарних віце-прем’єрів Владіміром Багатоніжкою, аби він остаточно вирішив питання державної мови офшорів і стер її зі свого лиця і з облич друзів по щастю.

І не забув би я, коли б був отим соцьким, відправити услід найвірніших телевізійних та інших медіа-керівників і помістити їх усіх гамузом, увесь отой збочений “гарем” “за скло”. І фертик, як казала моя бабуся.



Ірина Халупа



Київські князі мали значно менше повноважень порівняно з нинішніми першими особами держави. Але претензії від громади за невиконання своїх обов’язків, чи за перевищення князівських повноважень були досить серйозними. У кращому разі князя виганяли, у гіршому просто вбивали. Пригадаймо лише що зробили деревляни з Ігорем за те, що він дер з них височезні податки, що тоді називалось даниною. Дозвіл на такі дії громади був передбачений законами. Послухайте про це у розмові, яку Ірина Перешило провела з професором Національного університету імені Шевченка Василем Яременком.

Ірина Перешило

Скажіть, будь ласка, згідно з інформацією, яку Ви мали можливість отримати з древньоруських літописів, які Ви дуже добре вивчали, якщо князь перевищував свої повноваження, хто і які претензії міг йому з цього приводу пред’явити?

Василь Яременко

Треба розрізнити два аспекти князівської влади. Міжкнязівські стосунки, які діяли на основі родового звичаєвого права, родової залежності - це діяло тільки між князями. А між князем і суспільством, громадою існували договірні умови. Князя обирало і запрошувало віче, і князь був звітний перед народним віче, яке могло його і звільнити, і вигнати, і, навіть, убити. Що не раз і було. Почнемо з Ігоря, чоловіка Ольги, який був убитий за те, що перевищив свої повноваження, бо збирав невстановлену данину. І не тільки він. Був і інший Ігор убитий киянами, коли повстання було в 1147. Кияни повставали і князів, як вони казали, у поруб закривали за порушення. Поруб - це дерев’яний погріб, куди саджали злочинців, замуровували і тільки у віконце подавали щось. Бувало, що і князів туди кидали за злочини, бо існував суд князів над князями. Там громада не втручалася.

Ірина Перешило

За що окрім названих прикладів із князем Ігорем, коли його вбили, могла громада чи віче покарати свого князя?

Василь Яременко

За те, що допускав уседозволеність тисяцьких, воєвод, бояр, лихварів. У Києві лихварство було поширене. Коли він цьому потурав, а вони задобрювали князя. Коли бачили якісь нечесні вчинки, то князя не тільки виганяли, але було так, що і страчували.

Ірина Перешило

Чи зазначається у літописах щось подібне на зразок того, що віче не може дати раду поганому князю?

Василь Яременко

Ні, такого не було. Були, навіть, випадки, коли віче підписувало договір із князем, на яких умовах він буде князювати. Якщо хоч одну цю умову князь не виконував, його виганяли з Києва і запрошували того, хто має після нього перше право на князювання. Іноді віче і не дотримувалося цього, наприклад, запросили Мономаха, тому що це була особистість. Для киян, для громади була важлива характеристика особистості. Віче - це громада, уся волость, яка збиралася, і це була могутня сила. І коли постанову запросити якогось князя приймало віче, то воно запрошувало й контролювало його.

Ірина Перешило

Візьмемо, наприклад, закони Володимира Мономаха. За які провини, згідно цього документу, могли покарати вищих посадовців?

Василь Яременко

Не було таких статей, які б засуджували когось за зраду держави, зраду чи безчестя князя. Не було таких статей, бо не було прецедентів. Князя обирали, запрошували. Не було такого, щоб була тяжба князя з книжниками, тобто з інтелектуалами. І найцікавіше, що запрошували князів-інтелектуалів, які знали мови, могли вільно спілкуватися з представниками інших держав, які будували церкви, храми, які збирали книжників і самі були начитані. Батько Володимира Мономаха знав 5 мов, за що мав велику пошану володарів Європи. І Володимир Мономах знав мови, володів прекрасно грецькою, тюркською мовами. Це були князі-інтелектуали. Ідеї, які були закладені у тому демократизмі вічовому Київської Русі, повинні працювати і сьогодні. Тільки що нам відмовили цю історію.. Як у хрестоматійному вірші «Моя Батьківщина»: «Моя Батьківщина - це предків ряди, розвішані гордо по стінах, це голос козацький, це поклик орди з пісень старовинних...» От якби оці предків ряди ми шанували та свого часу на них оглядалися та на нашу прекрасну історію, то сьогоднішня історія була б набагато світлішою. А ми копіюємо чужі зразки, які часом для нас і не прийнятні.

Ірина Перешило

Дуже Вам дякую.

Ірина Халупа

Все ж таки, якось жаль повалених диктаторів, навіть жаль людей, які з тих чи інших причин опинилися в пастці, навіть якщо вони самі її створювали.. Чому повалені диктатори викликають співчуття? Це запитання собі ставила Ганна Стеців, коли спостерігала за польським генералом Войцєхом Ярузельскім, котрий сидів на лаві підсудних. Чому ж повалені диктатори не викликають ненависті, а лише незрозуміле співчуття? Може тому, що на лаві підсудних вони є просто маленькими людьми? Послухаймо Ганну Стеців.

Ганна Стеців

Може тому, що пам’ять має добрий смак, і залишаються добрі спогади, а неприємні затирає час. Тому те далеке і колись страшне не видається нам таким, коли минають роки. «О спогади, коштовний скарбе мій! - писав колись Віктор Гюго - побільшений сьогодні знову тьмою, минуле постає переді мною і світить чаром давніх мрій». Так, пам’ять людська має добрий смак. Може тому коли я дивилася на старого чоловіка у незмінних чорних окулярах, трохи згорбленого, з опущеними долу кінчиками вуст, який сидів на лаві підсудних - такий самотній і такий безборонний, то я ніяк не могла поєднати в свідомості цього чоловіка з диктатором, який запроваджував у Польщі воєнний стан і придушував незалежницький рух. На лаві підсудних сидів просто старий уже чоловік.

Цікаво, що цей повалений польський диктатор є особистістю, яку суспільство сприймає дуже неоднозначно. І не можна сказати, що якби поляків запитали - куди ж подіти вашого екс-диктатора, вони одностайно відповіли б, що йому місце на в’язничних нарах. Ні. Бо поляки досі дискутують над питанням, чи не було впровадження Ярузельським воєнного стану порятунком Польщі від прямої інтервенції Москви. Це питання, на яке однозначної відповіді історія ще не дала. І як ми казали, що пам’ять має добрий смак, так поляки нині радше воліли б, щоби чин генерала Ярузельського був продиктований власне шляхетною метою порятунку Польщі перед Кремлем, аніж його диктаторським прагненням придушити свободу.

Отже, можна схвалити і таку версію, що генерал Ярузельський керувався шляхетною метою. Можна прилучитися до грона тих, хто бажає розправи над поваленим диктатором. А можна вибрати третій шлях – щось на кшталт королів і капусти О’Генрі: кожен повалений диктатор може садити капусту. Коли я дивилася на згорбленого чоловіка у незмінних чорних окулярах, який пробував боронити свою честь на лаві підсудних перед авторитетними прокурорами, я пробувала вгадати, про що Ярузельський у ці хвилини мріє, чого б він собі найбільше у цю мить бажав? Чи ж не плантації з розсадою капусти?

Ірина Халупа

На цьому, дорогі слухачі, закінчуємо передачу «30 хвилин у різних вимірах». Я прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG