Прага, 10 жовтня 2002 – Останнім часом у лексиконі українських політиків усе частіше використовується термін «втручання у внутрішні справи держави». Цей термін став популярним із легкої мови деяких чільних українських урядовців. Хоча ніби то на міжнародному рівні і не йдеться про якісь по-справжньому нові факти якогось втручання у внутрішні справи України.
У міжнародному праві передбачено один із важливих публічних принципів взаємин між державами – невтручання у внутрішні справи одні одних, насамперед, у внутрішню політику суверенних держав. Бо, що стосується політики зовнішньої, то тут є свої встановлені правила критики й з’ясування стосунків.
В Україні за роки незалежності випрацювані своєрідні еталони критики «втручання у внутрішні справи». Наприклад, якщо, чи не щодня, російські дипломати, інші офіційні особи з Москви, дозволяють собі конкретні коментарі і поради, а той окрики, на адресу внутрішнього життя України, то - це офіційна влада у Києві дуже рідко з обережністю трактує як досить помірковане втручання у внутрішні справи з боку Росії. Але такі офіційні заяви на адресу московських політиків із боку українського МЗС , чи інших владних осіб у київських кабінетах, як правило з’являються із запізненням і дуже обтічні за змістом. Хоча російське втручання у внутрішньо - політичне життя України видне всім у світі неозброєним оком. Візьмемо хоча б останнім вибори до Верховної Ради і кремлівську суєту довкола цього. І ось з наближенням президентських виборів 2004 року, а може й раніше, «російський фактор» у Києві стає просто очевидним і виростає з кожним днем усе більше й більше. Але це не викликає у офіційних українських колах занепокоєння явним втручанням російського фактора у внутрішні справи суверенної нібито держави.
А коли сусідня Польща, її політики, яких сам президент України донедавна називав найближчими стратегічними партнерами, висловлюють своє занепокоєння зростанням внутрішньо - політичної напруги на українських теренах і пропонують свої дружні поради в рамках європейського процесу інтеграції, який у Києві оголосили нібито стратегічним, то це відразу ж викликає болючі реакції у Києві і виникає згадувана вже оцінка: «втручання у внутрішні справи». Що це – подвійний стандарт і якась дипломатична гра українських верхів чи, насправді, страх і лють перед наростаючою міжнародною ізоляцією? Колись один з дипломатів сказав, що коли влада у державі все більше схиляється перед диктатурою однієї особи, а не на диктатуру права, то тоді ця владна диктатура будь-яку справедливу міжнародну критику на свою адресу трактує, як утручання у внутрішні справи.
У міжнародному праві передбачено один із важливих публічних принципів взаємин між державами – невтручання у внутрішні справи одні одних, насамперед, у внутрішню політику суверенних держав. Бо, що стосується політики зовнішньої, то тут є свої встановлені правила критики й з’ясування стосунків.
В Україні за роки незалежності випрацювані своєрідні еталони критики «втручання у внутрішні справи». Наприклад, якщо, чи не щодня, російські дипломати, інші офіційні особи з Москви, дозволяють собі конкретні коментарі і поради, а той окрики, на адресу внутрішнього життя України, то - це офіційна влада у Києві дуже рідко з обережністю трактує як досить помірковане втручання у внутрішні справи з боку Росії. Але такі офіційні заяви на адресу московських політиків із боку українського МЗС , чи інших владних осіб у київських кабінетах, як правило з’являються із запізненням і дуже обтічні за змістом. Хоча російське втручання у внутрішньо - політичне життя України видне всім у світі неозброєним оком. Візьмемо хоча б останнім вибори до Верховної Ради і кремлівську суєту довкола цього. І ось з наближенням президентських виборів 2004 року, а може й раніше, «російський фактор» у Києві стає просто очевидним і виростає з кожним днем усе більше й більше. Але це не викликає у офіційних українських колах занепокоєння явним втручанням російського фактора у внутрішні справи суверенної нібито держави.
А коли сусідня Польща, її політики, яких сам президент України донедавна називав найближчими стратегічними партнерами, висловлюють своє занепокоєння зростанням внутрішньо - політичної напруги на українських теренах і пропонують свої дружні поради в рамках європейського процесу інтеграції, який у Києві оголосили нібито стратегічним, то це відразу ж викликає болючі реакції у Києві і виникає згадувана вже оцінка: «втручання у внутрішні справи». Що це – подвійний стандарт і якась дипломатична гра українських верхів чи, насправді, страх і лють перед наростаючою міжнародною ізоляцією? Колись один з дипломатів сказав, що коли влада у державі все більше схиляється перед диктатурою однієї особи, а не на диктатуру права, то тоді ця владна диктатура будь-яку справедливу міжнародну критику на свою адресу трактує, як утручання у внутрішні справи.
