Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 18:34

“ГЕРОЯМ – СЛАВА!”


“ГЕРОЯМ – СЛАВА!”

Київ, 10 жовтня 2002 - Нонсенсом, як на мене, є те, що цілий етап національно-визвольного руху українського народу залишається не визнаним на державному рівні. В Українській – зазначу, - державі; на дванадцятому році її незалежності... Розглянутий і схвалений Урядовою комісією з вивчення діяльності ОУН-УПА законопроект вселяє надію, але й викликає певні сумніви.

Утім, поки зволікається з визнанням офіційним, народне визнання змагань УПА є доконаним фактом. Особливо на Західній Україні, де й відбувалися основні етапи боротьби.

Разом з тим, Східна Україна до правди про українську “партизанку” пробивалась і пробивається шляхами складнішими, захаращеними вигадками й стереотипами ще з тоталітарних часів. Зрозуміло, що в кожного цей шлях позначений якимись особистісними моментами, як, зокрема, і в мене – вихідця з країв козацьких, махновських, але – ніде правди діти – донедавна ще й кондово-совєцьких.

“СКА “Карпати” – нє каманда, а бандеравская банда!!!” – не знаю, чи скандують зараз запорізькі “фани” цю розбишакувату “рєчьовку”. Колись кричали. Навряд, щоб вони вкладали в неї аж такий уже ідеологічний зміст. Просто, позаяк йшлося про Львів, про Західну, то і виникали всі оті “бандери” і “банди”. Котрих, зазначу, ніхто ані з юних скандувальників, ані з їхніх батьків ніколи і в очі не бачив. Спрацьовував стереотип. Та й як йому було не спрацювати, якщо протягом десятиріч у всі вуха втовкмачувалось про “українських буржуазних націоналістів” – бандерівців та їхні “криваві злочини”. Про це торочилось в шкільних підручниках і трохи не щотижня вихлюпувалось в газетах – від монументальної “Правди” до “Мухосранського вісника”. Про клятих “націоналюг”, “гітлерівських прислужників” кричали з трибун заводські парторги й секретарі ЦК, рвійні поетики заримовували своє нікчемство, вимагаючи смертних кар і якоїсь “розплати”, а коло під'їзду, дихнувши в обличчя чимось несвіжим, нашіптував маразматичні міти старичок-відставничок, що все життя прослужив десь чи в районній “гебусі”, чи на табірній вишці.

Почути якісь контраргументи практично не було де. Лишалось тільки вчитуватись в статті та брошури під назвами на кшталт “Катам немає прощення”, та відшуковувати під завалами брехні й відвертої “дези” якісь крихти фактів. Та ще ставити питання перед самим собою: “Чому люди, котрі виступили на захист своєї землі і свого народу зі зброєю в руках, ганьбляться як найлютіші вороги того ж таки народу?” До речі, в Українській Радянській Енциклопедії так званих “ворогів” було багато, власне, все, що якимось чином в'язалось із самостійництвом і незалежництвом. Але якщо мова заходила ще й про збройний опір – тут уже й до бабці не ходи – не просто “ворог” , а обов'язково “лютий” - і крапка!

Про одного з таких лютих, пам'ятаю, прочитав у “Щоденнику” Довженка і просто таки обпікся. Якийсь партизан-енкавеесник хвалився творцеві “Землі” і “Звенигори” про свої геройства на Західній Україні під час війни і про полоненого упівця, якого екс-енкаведист підвішував униз головою над вогнищем. “Все кричав – “Слава Україні!” – злостивився оповідач. – Я з нього м'ясо ріжу, а він, затятий, нічого не каже, тільки хрипить: “Слава...” Так і здох, собака, нікого не видавши.” За дослівність не ручаюсь, але зміст – точний. І його вистачить, щоб зрозуміти – хто є хто. І вистачить, щоб зробити власний вибір – по який бік барикади ставати.

Живого ж упівця бачити мені не довелося аж до кінця вісімдесятих. А тим часом, один із них жив просто поруч, ходив одними й тими ж вулицями, невпізнаний мною і незнаний. І не простий упівець, а жива легенда того руху, невпокорений боївкар, що пройшовши всі бойові і таборові шляхи, залишився символом незламности і чести. Мова про Мирослава Симчича. Це його менший син, теж Мирослав, Мирось, першим вийшов на головну площу Запоріжжя з великим портретом , виконаним не дуже вправною рукою художника-самоука. Але справа не у вправності, а у тому, що на портреті був не хто інший, як Степан Бандера, іменем якого “зайнялось й запалало” і чиє ім'я стало назвою добрій половині українців.

Із старим Симчичем я так і не запізнався, про що шкодую. Але бачив інших. Деяких знаю. Горжуся знайомством з Іваном Гнатюком, поетом і поетом і комбатантом, який ходив з повстанським кулеметом лісами й горами і спав у тюремному бараці з ножами в руках, готовий до всього. Це є сіль землі й квіт нації. До речі, як і той молодий український цвіт, що йшов з боями, з іншого боку, йшов Європою і ставив прапори над Рейхстагом, а не палив братів живцем та гнав ешелони до Сибіру.

Діти криївок і окопів, а не інтелігентських кухонь, вони є кращим і найсправнішим, що було у тому, такому страшному й величному минулому віці. І вони мають порозумітися. Бо все, то – українська кров. То наші трагізм і героїчність. То українська звитяга.

І на тому – крапка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG