Київ, 17 жовтня 2002 - Говорячи сьогодні про всі ті проблеми, із якими стикається нинішня Україна, не можемо ми обминути і такої категорії, як характер нації.
Ця сукупність колективних психічних особливостей народу проявлялась в його поведінці завжди. І вчора, і позавчора. І за “перестройки”, і за Зиновія-Богдана, і до нашої доби.
Характер нації – субстанція гігантська, всеохопна, і разом з тим містична, майже невловна. В усякому разі, це не звичка твого колеги хильнути “на халяву”, з його незмінним: “Старий, то шо, поставиш?” Якісь кліше тут не спрацьовують, а індивідуальне і таке любе “я” клякне і мізерніє перед знеособленим, але велетенським “ми”, що включає в себе і сантехніка Товчигречку, і Гонту, і екіпаж української космічної станції, що висадиться десь в хащах геліоцентричної системи.
Тож обійдемося без звичного антуражу, яким обставляються розмови про національний характер – усі ті шаровари, сало, жупан, вареник, не згадати які не втримався навіть Нобелівський лавреат Бродський у відомому вірші “На нєзавісімость Українє”. До джентльменського набору принагідно можна додати українські заздрощі, скнарість, хитрість, неотесаність, сльозливість і сентиментальність – далі ряд хай кожен продовжить на свій смак. Ми ж зупинимось на одній рисі, яка буцімто входить до пантеону національної вдачі і закодована у вислові: “Моя хата скраю.”
Отже, що за висловом? Так, індивідуалізм українців, невиробленість ієрархій, нездатність підпорядковуватись отій істині, викладеній ще бозна коли: “Де общєє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку.” Звідси – трагічна офірність одних і хитре покректування із-за тинів ситих інших. Звідси ота, ще трагічніша відсутність критичної маси, що вибухала б позитивними змінами в будь-яких площинах життя. Свинопасів завжди незмірно більше, ніж козаків.
Що ж до самої хати – то її не було взагалі. Ми тасувалися у вічних “сєнцах”, як самодержавних, так і союзних, при цьому власними м'язами, мозком і кров'ю вивершуючи розкішний – в колоніальному стилі, - палац імперії. Про яку таку “крайню хату” мова, якщо саме через Україну, як ні через жодну іншу землю, - лише в ХХ-му віці прокотилося дві безприкладні світові війни, революція, громадянська, терор і, зрештою, безпрецедентний у світовій історії голодомор-голодокост. Тож яка “крайня хата”, шановні? Та й, зрештою, якщо вона крайня, то за нею – що? Правильно – степ широкий, “бите поле килиїмське”, в якому гречкосій стає козаком. Або вояком УПА в лісі, до якого з крайньої хати теж якраз найближче.
З хати із вибитими вікнами і дверима виїхало й поневіряється по заробітках сім мільйонів найактивніших, найміцніших українських громадян. Ще чотири мільйони знайшли осідок у землі, під хрестом чи без. Хлопці-унсовці майже два роки сидять у прес-хаті, в буцегарні. Водночас, пригадуються слова екс-спікера Івана Плюща: “У нашій хаті стало уютніше”.
“А в нашій!?” – вправі відгукнутися український народ. Той, із мерзлих околиць залізних міст і напівживих сіл. Зрозуміло, якщо не звикся зі своїм “крайньохатством”.
Ця сукупність колективних психічних особливостей народу проявлялась в його поведінці завжди. І вчора, і позавчора. І за “перестройки”, і за Зиновія-Богдана, і до нашої доби.
Характер нації – субстанція гігантська, всеохопна, і разом з тим містична, майже невловна. В усякому разі, це не звичка твого колеги хильнути “на халяву”, з його незмінним: “Старий, то шо, поставиш?” Якісь кліше тут не спрацьовують, а індивідуальне і таке любе “я” клякне і мізерніє перед знеособленим, але велетенським “ми”, що включає в себе і сантехніка Товчигречку, і Гонту, і екіпаж української космічної станції, що висадиться десь в хащах геліоцентричної системи.
Тож обійдемося без звичного антуражу, яким обставляються розмови про національний характер – усі ті шаровари, сало, жупан, вареник, не згадати які не втримався навіть Нобелівський лавреат Бродський у відомому вірші “На нєзавісімость Українє”. До джентльменського набору принагідно можна додати українські заздрощі, скнарість, хитрість, неотесаність, сльозливість і сентиментальність – далі ряд хай кожен продовжить на свій смак. Ми ж зупинимось на одній рисі, яка буцімто входить до пантеону національної вдачі і закодована у вислові: “Моя хата скраю.”
Отже, що за висловом? Так, індивідуалізм українців, невиробленість ієрархій, нездатність підпорядковуватись отій істині, викладеній ще бозна коли: “Де общєє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку.” Звідси – трагічна офірність одних і хитре покректування із-за тинів ситих інших. Звідси ота, ще трагічніша відсутність критичної маси, що вибухала б позитивними змінами в будь-яких площинах життя. Свинопасів завжди незмірно більше, ніж козаків.
Що ж до самої хати – то її не було взагалі. Ми тасувалися у вічних “сєнцах”, як самодержавних, так і союзних, при цьому власними м'язами, мозком і кров'ю вивершуючи розкішний – в колоніальному стилі, - палац імперії. Про яку таку “крайню хату” мова, якщо саме через Україну, як ні через жодну іншу землю, - лише в ХХ-му віці прокотилося дві безприкладні світові війни, революція, громадянська, терор і, зрештою, безпрецедентний у світовій історії голодомор-голодокост. Тож яка “крайня хата”, шановні? Та й, зрештою, якщо вона крайня, то за нею – що? Правильно – степ широкий, “бите поле килиїмське”, в якому гречкосій стає козаком. Або вояком УПА в лісі, до якого з крайньої хати теж якраз найближче.
З хати із вибитими вікнами і дверима виїхало й поневіряється по заробітках сім мільйонів найактивніших, найміцніших українських громадян. Ще чотири мільйони знайшли осідок у землі, під хрестом чи без. Хлопці-унсовці майже два роки сидять у прес-хаті, в буцегарні. Водночас, пригадуються слова екс-спікера Івана Плюща: “У нашій хаті стало уютніше”.
“А в нашій!?” – вправі відгукнутися український народ. Той, із мерзлих околиць залізних міст і напівживих сіл. Зрозуміло, якщо не звикся зі своїм “крайньохатством”.
