Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 11:09

Прямий ефір. Тема: Чому обмежено спілкування з колишніми заручниками московського театрального центру?


Прямий ефір. Тема: Чому обмежено спілкування з колишніми заручниками московського театрального центру?

Київ – Прага, 29 жовтня 2002 – Ведучі: у Празі Ірина Халупа, в Києві Юлія Жмакіна. Гості: журналіст, керівник Інтернет-проекту «Телекритика» Наталія Лігачова і президент Асоціації української преси Валерій Іванов.

Ірина Халупа

Як, напевно, наші слухачі знають, слідкуючи за подіями останніх днів в телебаченні і читаючи газети, всі чекають, щоби довідатися, який газ використали правоохоронні органи Москви. І також всі нетерпляче чекають, щоб колишні заручники, які перебувають сьогодні по лікарнях в різних станах, швидко прийшли до повного здоров’я і повернулися по домах. Як ми вже згадували, було 22 українці у цьому театрі, 3 з них померли, 4 вчора повернулися в Україну, 9 чи 8, я не зовсім впевнена, бо в новинах повідомляли 9, а моя інформація підказує, що це 8, перебувають у лікарнях в Москві, а решта перебувають у родичів і в друзів у Москві.

Те, що літак із кількома колишніми заручниками прибуває до Києва ввечері або вночі з 28 на 29 жовтня, до години дев’ятої вечора ніхто не міг підтвердити. Інформаційні служби міжнародного аеропорту Бориспіль, у тому числі й служба для віп-персон, мали однакову відповідь – “нічого не знаємо”. У Міністерстві надзвичайних ситуацій – від оперативного штабу до прес-служби – казали, що це не їхній профіль діяльності, тому нічого про це не знають. В інших більш-менш компетентних відомствах теж ніхто нічого про літак із Москви не знав.

З неофіційних джерел, котрим можна було, як виявилося, довіряти, стало відомо, що спеціальний літак Мінтранспорту, розрахований на 150 місць, вилетить до Києва з Москви о 20-й або 21-й годині / це вчорашнього вечора / і приземлиться на військовому летовищі в Борисполі. У супроводі секретаря Ради національної безпеки й оборони України Євгена Марчука прибуде кілька колишніх заручників – від трьох до десяти.

Учора повернулися в Україну четверо. Подружжя Володимир і Світлана Джумуки із Сімферополя, Людмила Кушко з Києва та Олена Ярощук із Луцька. Ця інформація – теж із неофіційних джерел. Про поворот українців з Москви докладніше в матеріалі Надії Степули, яка за всім тим учора вночі спостерігала.

Надія Степула

Преса під воротами контрольно-пропускного пункту військового летовища стояла з восьмої вечора. Було нас аж троє, окрім мене – двоє колег з Укрінформу, за годину приєдналася кореспондент російського ОРТ Наталя Кондратюк із знімальною групою. Чергові солдати з’ясували через свого “старшого”, що пресу на летовище не пустять і ніхто з журналістами говорити не збирається.

Чергові:

«Закрита зона. Якщо буде відомо, коли буде прилітати, тоді. Ми поки що оточення тримаємо».

«Ще поки невідомо. В плані було о 8-й… на годину перенесли».

Журналістка:

« Нам сказали о 9:10. Ще перенесли, так?»

Черговий:

« Ми такою інформацією не володіємо.»

Журналістка:

«Так пустять журналістів, ні?»

Черговий:

«Ні, за 5 хвилин виходить колона…»

Надія Степула

Солдати зацікавлено спостерігали за розвитком подій з одного боку зачинених воріт, журналісти – з іншого. Льотне поле теж німувало. Очевидно, крім “літерного” літака з Москви, інші не прилітали й не відлітали.

Час вильоту літака змінювався, це ставало відомим із тих же неофіційних джерел, які здійснювали інформаційну підтримку через мобільний телефон. Нарешті, стало відомо, що літак летить. Під воротами КПП зібралося до двох десятків авто, судячи з номерів, переважно силових відомств, Адміністрації президента й інших поважних організацій. Більшість із них проїхали у ворота КПП, щоб за якусь годину виїхати звідти і на пристойній швидкості промчати повз задубілих від чекання на вітрі й дощі журналістів, які ще й лишилися без того, за чим сюди прибули – коментарів, інтерв’ю з врятованими заручниками тощо.

Опівнічні пасма сизого дощу по лицю здалися раптом холодними ляпасами. Недоречно пригадався теплий серпневий Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади”. Особливо пункт, де йдеться про “недопущення обмеження права на одержання відкритої інформації, зокрема, шляхом необґрунтованої відмови в її наданні…”

А тепер – аналіз проблеми:

Завіса таємничості і секретності над подіями у Москві та подальшим розвитком ситуації навколо звільнених заручників, зокрема, українських, загалом досить прозора. То тут, то там з-під цієї завіси стирчать вуха спецслужб, з’являються невпізнані трупи або бравурні дані про те, що все – суперОК, краще не могло і не може бути. Є врятовані, і не має значення, скільки загиблих, бо є врятовані. Такий лейтмотив російських коментарів, підкріплених тезою про те, що Росію “ніхто не поставить на коліна”, за висловом її президента.

Щодо українського суспільства, яке важко назвати громадянським і відкритим і “прозорої” української влади, то вони знову по два різні боки інформаційної барикади. З одного боку, суспільство співчуває всім, хто опинився в московському пеклі, хоче мати достовірну інформацію про те, що ж відбулося насправді, що з постраждалими, жертвами і врятованими живими. З іншого боку – маніакальна секретність влади, породжена ще в радянські часи, так і не вилікувана десятиліттям демократичних перемін. Чим пояснити ту таємничість, якою було окутано приліт врятованих заручників? Може, тим, що вони потребують психологічної й медичної допомоги? Так про це і так давно всім відомо. Чому, окрім медиків, цих людей супроводжувала охорона? Чи приліт звільнених заручників – це державна таємниця?

Заступник держсекретаря Міністерства охорони здоров’я України Анатолій Картиш після приземлення літака був дуже відвертим / цитую з перевірених джерел /: “Із погляду громадянина України я хотів би сказати, що ми летіли з нашими громадянами, і в літаку вони сказали, що “ми себе відчули громадянами країни, в якій ми потрібні”. Не менш відвертим був і Секретар РНБОУ Євген Марчук / цитую з тих же джерел /: “Ми ще поговоримо про те, хто як діяв з України. Ви почуєте багато цікавого й невірогідного. Тому що, те, що робила влада, про це ми говорили і практично нічого не чули, що робила Адміністрація президента, що робив Валерій Хорошковський, які доручення були президента, які доручення виконувала служба безпеки та інші. На жаль, дії деяких наших громадян завдали серйозної шкоди, в тому числі поставили в невиправдану небезпеку наших співвітчизників, які перебували там. Я думаю, той факт, що сьогодні Валерій Хорошковський зустрічає наших співвітчизників, може говорити багато. Я думаю, з цього ми почнемо потім, не зараз. Що хто робив конструктивне, важливе, значне, щоб врятувати і допомогти нашим громадянам, а хто займався такими іміджево-показними акціями, які крім шкоди, нічого не давали. Можу сказати, що будь-які за всю історію боротьби з тероризмом самодіяльні аматорські дії, крім шкоди і додаткових жертв, нічого не приносили. Це відомо з історії боротьби з тероризмом”.

Як ми почули, коментарі все ж були. Інша річ, що, як і дози антидоту заручникам, отруєним газом, (природа якого, до речі, вже визначена Пентагоном), дози коментарів теж не всім належалися.

Ірина Халупа

Надія Степула з перебігом учорашніх подій про повернення 4 українських громадян – колишніх заручників у театрі, де відбувалися трагічні події, за якими ми і весь світ спостерігали за останні кілька днів. На телефонному зв’язку з нами наш колега з Криму Володимир Притула. Він сьогодні намагався зв’язатися з 2 колишніми заручниками – подружжям Світланою й Володимиром Джумуками. Вони повернулися, вони жителі Сімферополя. Його намагання й старання не увінчалися успіхом. Володимире, як це відбувалося, і чому, на твою думку, люди не хочуть спілкуватися, розповідати про своє тяжке переживання останніх кількох днів?

Володимир Притула

Справді, результати моєї роботи сьогодні були майже нульові. О 13:40 на летовище у Сімферополі з Києва прилетів рейсовий літак, на борту якого перебували Світлана і Володимир Джумуки. Одразу ж до трапу прибули два автомобілі – один із них, мікроавтобус, став таким чином, щоб група журналістів, телевізійників, які теж приїхали на летовище зустрічати колишніх заручників, щоб вони не могли знімати, як люди сходять і сідають в інший автомобіль. І на великій швидкості ці два автомобілі, до яких приєднався ще третій, через урядовий сектор, куди не пропускають звичайних журналістів, і / наскільки мені відомо, команда надійшла саме з президентської адміністрації / саме через урядовий сектор їх на дуже великій швидкості відправили в Сімферополь. Журналісти на своїх автомобілях, звичайно, дотримувалися правил дорожнього руху, і в нас не такі потужні автомобілі, якими евакуювали з летовища колишніх заручників. Нас надзвичайно здивувала оця вся ситуація. Це як у якомусь дивному детективі з погонями. Ми намагалися наздогнати ті автомобілі. Незрозуміло чому приховували цих людей. І з неофіційних джерел у керівництві заводу Фіолент, де працює Володимир Джумук, який був у відрядженні у Москві від цього заводу, нам повідомили, що колишніх заручників мали відправити в заводський пансіонат підлікуватися. Але потім нам стало відомо, що їх усе таки відвезли додому. Журналісти приїхали додому до сім’ї Джумуків і намагалися з ними переговорити, чому їх приховують. Нам не відкрили двері. Через двері нам сказали, що вони дуже втомилися, потім вийшов Анатолій Замнеус, який назвався родичем, і сказав журналістам, що Володимир втомився, не дуже добре себе почуває, він дякує за те, що кримчани, журналісти, всі українці переживали за них, але спілкуватися він із журналістами не буде. Зараз йому і його дружині завод виділив путівки в санаторій, він відпочине місяць і тоді може поспілкуватися, а зараз ніякого спілкування не буде.

Ірина Халупа

Володимире, коли вони прилітали до Сімферополя, чи ти їх сам особисто бачив?

Володимир Притула

Здалеку вони були десь метрів у 200, ми їх бачили через паркан, було дуже багато журналістів, які приїхали зустрічати…

Ірина Халупа

Важко знати, в якому стані вони були?

Володимир Притула

У всякому випадку вони виходили з літака самі, самі сідали в автомобіль. Звичайно, психологічна травма є. З неофіційних джерел, знову ж таки, від працівників дирекції заводу, де вони працюють, нам стало відомо, що їм просто рекомендували і в Києві, і в Москві не спілкуватися з журналістами.

Ірина Халупа

Хто рекомендував?

Володимир Притула

На жаль, я не можу сказати. Люди, з якими ми говорили, казали, що просто їм “не рекомендували”. Хто – ми можемо тільки здогадуватися. З іншого боку, Українське державне телебачення показало інтерв’ю колишніх заручників, де вони гарно себе почували і все розповідали. Було зроблено все, щоб журналісти недержавних медіа не змогли з ними спілкуватися і не змогли їм поставити якісь такі питання, на які було б незручно почути відповідь, можливо, українській, а можливо, російській владі.

Дякую Володимире. Наші київські журналісти також намагалися зв’язатися з українськими громадянами, колишніми заручниками в московському театрі. Юля, ти також намагалася зв’язатися з ними, і твої зусилля також не увінчалися успіхом?

Юлія Жмакіна

Так. Сьогодні ми зв’язалися з родиною Джумуків з Сімферополя. Нам різко і категорично відмовила якась жінка, сказала, що він відпочиває. І відмовилася надати загальну інформацію про психічний, моральний стан людини. Щойно повернулися наші колеги. Вони намагалися поспілкуватися з Людмилою Кушко, вона киянка, колишня заручниця московського театрального центру. Її забрала до себе донька. Так само, її не побачили наші кореспонденти, лише поспілкувалися з сусідами, які кажуть, що вона в доброму стані. Я просто хочу нагадати про свою вчорашню розмову з послом в Україні в Росії Миколою Білоблоцьким. Я питала про ситуацію з українцями, які постраждали у Москві. Він розказував про свої поїздки лікарнями і розмови з родичами. За його словами, ті люди, яких виписують, знаходяться на території посольства, в готелі.

Тоді я запитала, чи міг би він мені сприяти поспілкуватися з родичами, я вже не кажу про самих заручників. Пролунали фрази “не шукайте”, “ я не радив би Вам цього робити”. І більше того, він сказав “ я Вам не дам такої можливості”.

Ірина Халупа

З одного боку, все-таки люди пережили велику травму. Це сам факт, що вони упродовж 3 днів були заручниками, але вони ще “наїлися” газу, який вбив велику кількість заручників. І газ звичайно не пішов на користь їхньому здоров’ю.

Я б не хотіла, щоб ми тут були якимись параноїками, і казали – “ось, вони не хочуть спілкуватися з недержавними журналістами”.

Як Ви гадаєте, шановні гості, чи ми може трошки перечувані тим всім, чи справді людям просто треба відпочити і відійти від усього того, що вони пережили у Москві?

Наталя Лігачова

Я теж вважаю, тут треба дуже обережно ставитися до того, що зараз відбувається. Дійсно, люди пережили велику трагедію, і вони не дуже хочуть спілкуватися з журналістами. І можна думати, що офіційні особи їх дійсно оберігають. Але дуже точно і конкретно влада повинна була пояснити журналістам, чому влада не допускала їх до цих людей, коли вони прилетіли до літовища.

Тобто влада повинна була відповідати на запитання журналістів. Ми не кажемо зараз про заручників. Саме влада. І коли вона цього не робить, не відповідає на питання, народжуються такі підозри, про які ми кажемо. Але мені здається, все-таки не треба тут і Радіо “Свобода” нагнітати ситуацію. Може, і на цей ефір треба було запросити представників влади і поставити перед ними це запитання: чому така зачиненість інформації?

Ірина Халупа

Думаю, Юля на це може відповісти –“намагалися запросити”, але не все вдається.

Валерій Іванов

У світі вже вироблені стандарти щодо роботи з такими людьми. Вони є публічними особами за волею обставин. Звичайно, вони мають більше права на приватність, ніж публічні особи, які такими стали за власним бажанням.

Але все ж ці люди ( колишні заручники) є публічні особи і суспільство має право знати, що з ними сталося, що відбувається, як вони себе почувають. Це право суспільства, і обов’язки журналістів – здобути такі відомості. Це загальноприйняте в усьому цивілізованому світі. І те, що наша влада діє нецивілізовано – недивно.

Крім того, порушуються законодавчі положення закону про інформацію, про доступ до інформації. Але мені здається, це не повинно дивувати. У нас, взагалі, жодний закон в інформаційній сфері в повному обсязі не виконується. І не думаю, що представники влади у повному обсязі знають про цивілізовані стандарти роботи з пресою, або знають, взагалі, по ці закони.

Ірина Халупа

Наші колеги з татаро-башкирської редакції все ж таки змогли записати деякі реакції колишніх заручників. Пропоную послухати коротенький репліки заручниці Юлі. Репліки російською мовою.

Переклад:

“Усі дуже добре трималися, не було ні істерик, нічого”.

“Усі бачили, як пішов цей газ, і всі зрозуміли, що відбувається. У них був час все підірвати, вони просто свідомо не стали цього робити. Це просто цікаво, я не знаю чому”.

“Ви знаєте, це були люди, дуже добре підготовлені, з великим досвідом і просто подумати – “просто газ якийсь пішов” – вони точно так не подумали. Я вас запевняю. Вони одразу зрозуміли, що відбувається”.

“І тим більше, в них були респіратори, це звичайно не дуже значний захист, ні як протигаз, але, тим не менш, на якийсь час це затримало дію газу… Тобто вони не стали просто підривати”.

Ірина Халупа

Це була колишня заручниця Юля. З нею розмовляли у Москві наші колеги з татаро-башкирської редакції. Вона розповідала, як був запущений газ і як реагували або не реагували на це чеченські бойовики.

Я тепер пропоную послухати точку зору народного депутата Тараса Чорновола щодо того, чому не допускають журналістів до потерпілих українців, які вчора повернулися на Україну.

Тарас Чорновіл

(запис)

Як на мене, не пустили з одної єдиної простої причини: потерпілі несуть реальну інформацію про те, що відбувалося реально під час того захоплення залу – терористичного акту, зорганізованого російськими спецслужбами по знищенню російських та, як тепер вже знаємо, українських громадян. Тому бажання зробити максимально жорстку цензуру навіть постфактум і ізолювати цих людей від зв’язків з пресою буде діяти досить довго.

Думаю, це основна причина. Заява Кучми, де він абсолютно підтримав акцію, яку проводили спецслужби Путіна, говорить сама за себе. Мені здається, українське керівництво буде виконувати найдрібніші вказівки російського ФСБ і російської адміністрації у будь-яких сферах.

До речі, те, як нас затримували в аеропорту Бориспіль на ті три з половиною вирішальні години, теж показово. Затримували нас на українській території, але за рішенням російського ФСБ”.

Юлія Жмакіна

Стосовно того, що сказав Тарас Чорновіл, Наталю, запитання до Вас. Мене на було в Україні, чи відчувалося те, про що говорить Тарас Чорновіл – упослідженість реакції української влади відносно російської?

Наталя Лігачова

Мені дуже важко про це казати і коментувати, бо і в нас не було достатньо інформації, що ж власне відбувалося і які дії проводить і російська влада, і українська. І не можна було в той час поспілкуватися з українськими депутатами, не можна було порівняти їхню точку зору на те, що вони збираються робити у Москві, з офіційною.

Мене вразив зараз коментар Марчука. Він каже про такі речі, про які ніхто з нас не знає, не розуміє багато що з того, на що він натякає. Мені здається, це теж дивно. Або треба казати все, або не треба казати нічого.

А щоб виникали стосовно незрозумілої інформації підозри у слухачів – це теж не викликає довіри.

Юлія Жмакіна

Пане Іванов, як, на Вашу думку, українські медіа подали російські події?

Валерій Іванов

На жаль, я теж тільки вчора повернувся в Україну. Але хочу сказати, що не став би так політизувати, як Чорновіл. Але він є політик, і він має політизувати. У даному випадку ми маємо справу зі звичним явищем – обмежується професійні права журналістів.

Обмежуються незаконно і нецивілізовано. І мені здається, наголос треба ставити саме на цьому. Причина тут одна. У нашого пострадянського чиновника, мабуть, уже в генах таке відчуття: якщо він каже якесь слово, то це вже видає якусь таємницю ворогу.

Тому і дивляться на журналістів, як на ворогів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG