Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 16:54

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Соловки в українській історії”, “Чи є плюралізм лихом для освіти”, “Роковини початку голодомору”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Соловки в українській історії”, “Чи є плюралізм лихом для освіти”, “Роковини початку голодомору”

Київ, Прага 30 жовтня 2002,

Олекса Боярко, Сергій Грабовський

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми Український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Соловки в українській історії”, “Чи є плюралізм лихом для освіти”, “Роковини початку голодомору”.

Хоча Соловецькі острови розташовані далеко на північ від Києва, в Україні важко знайти людину, яка б не чула про них. Надто міцно Соловки увійшли в українську історію. Розповідає Віктор Міняйло, котрий нещодавно побував на цих островах.

Віктор Міняйло

Соловецькі острови на Білому морі мають площу 300 квадратних кілометрів, де мешкає близько 2-х тисяч населення. Адміністративно район належить Архангельській області Російської Федерації.

В Україні про цей край чи не вперше почули коли була знищена Запорізька Січ. Тоді на острови вислали кошового Петра Калнишевського. Хоча сучасні російські екскурсоводи пов‘язують його заслання не з політичними, а з особистими чинниками. Мовляв, Петро Калнишевський через інтриги з Катериною Другою, десь перейшов дорогу Григорію Потьомкіну, і той відправив кошового подалі від двору. Чомусь екскурсоводи не згадують, що на початок заслання йому було 85 років.

Місце, де похований кошовий невідоме, оскільки більшовики знищили монастирське кладовище. Але, надгробна плита залишилася і повністю зберігся напис. Варто його процитувати в оригіналі: “Тут покоися тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной сечи отамана Петра Калнишевского сосланого в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смиренне. Он в 1801 году по высочайшему повелению снова был осовобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного християнина, искренне познавшего своей вины. Скончался 1803 года октября, 31 дня в суботу 112 лет от роду. Смертю благочестивою доброю”.

За 300 років існування на Соловках монастиря там було лише 350 в‘язнів. У 1903 році на прохання монахів, острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім”я Божої оселі.

Дещо по іншому цю проблему бачила Радянська влада. За два десятиліття, з 1920 до 1939 року, через Соловки було пропущено понад 100 тисяч в‘язнів, серед яких вагома частина українців.

Соловецьку баланду, зокрема, їли режисер Лесь Курбас, поет Микола Зеров, історик Матвій Яворський, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницькій, міністр фінансів УРСР Михайло Полоз.

Нині про існування на островах Соловецького табору особливого призначення нагадує лише кілька музейних кімнат в монастирських келіях.

Але зв‘язок України з Соловками не припиняється і нині. Готель на острові будують мешканці Закарпаття.

Олекса Боярко

65 років тому на Соловецьких островах розпочалися масові розстріли в‘язнів ҐУЛАҐу. Про події того часу і їхнє відлуння у часі теперішньому розмову за круглим столом ведуть історик Юрій Шаповал, політолог Віктор Каспрук і мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: “Отже, Соловецький табір особистого призначення, а російською мовою ця абревіатура звучить як “СЛОН”, і доля української інтелігенції. Пане Шаповал?”

Юрій Шаповал: “По-перше, хочу подякувати вашій радіостанції за те, що ви згадали цю дату. На превеликий жаль, в Україні на державному рівні ніяких навіть рухів не було зроблено, щоб шанувати пам’ять цих загиблих людей.

А було кілька соловецьких розстрілів, вони здійснювалися в Соловецькій тюрмі особливого призначення, російська абревіатура тут ще гірша – “СТОН”.

Першу групу соловецьких в’язнів кількістю в 10111 було розстріляно з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Директива про цей розстріл з’явилася ще у серпні, це була директива Миколи Єжова. І можемо трактувати це знищення представників українського народу як один з жахливіших виявів явища, яке називається “єжовщина”.

Сергій Грабовський: “Пане Каспрук, чи випадково українська інтелігенція стала одним з головних об’єктів більшовицьких репресій?”

Віктор Каспрук: “На думку радянської влади, Україна мала позбутися національного коріння, яке давала українізація. Дуже важливо було це коріння підрізати. Була припинена наступність інтелігенції, і радянська влада її цілеспрямовано знищувала. У наш час ми бачимо ту ж саму ситуацію, коли частина інтелігенції стала колобарантами, намагаючись вижити фізично. А без інтелігенції Україна не має шансу штату повноцінною державою.”

Сергій Грабовський: “Пане Шаповал, яка кількість жертв цих соловецьких таборів ( а потім соловецькою тюрми) саме стосовно української інтелігенції?”

Юрій Шаповал: “Оскільки ці розстріли відбувалися в кілька заходів, можемо виділили два списки. Якщо виокремити представників України, знаходимо понад 250 осіб у першому списку, і більше 100 українців серед загальної кількості розстріляних у другому списку.

Друга партія в’язнів, яка була розстріляна, нараховувала 509 осіб. І ці розстріли тривали аж до січня 1938 року. Серед тих, кого нищили на Соловках, було багато, хто перед тим сповідував марксистський світогляд. І коли вони потрапили в ті страшні умови, в них відбулося прозріння. Я прочитав дуже багато документів, вони дійсно картали себе за співпрацю з тим нелюдським режимом.”

Сергій Грабовський: “Сизокрилі орли, люди в сірих шинелях,” - такі образи часів Сталіна в українській радянській літератури. Чи не є це своєрідним резонансом соловецьких розстрілів?

Юрій Шаповал: “Очевидно, люди стали боятися за свої сім’ї, це генетичний страх, який був привитий саме в ті роки. Він прослідковувався і в 60-ті роки, коли більшість інтелігенції відкрито не підтримувала “шістдесятників”, цей страх прослідковувався і в 80-ті роки, і навіть зараз, коли значна частина культурної і наукової інтелігенції прижилася в цьому режимі. І їй здається: ”хай буде так, ані не гірше”. А для інтелігенції зараз настає час визначитися.”

Сергій Грабовський: “Пане Каспрук, органи, які знищували українських інтелектуалів, ті “лицарі Луб’янки”, як їх називали за радянські часи, - чи змінили вони свої повадки за ці роки?”

Віктор Каспрук: “Вони не змогли їх просто змінити, тому що були навчені системою на знищення України. Якщо система перекидала НКВД-ів на наукову роботу, господарську – методи не змінювалися. Так само можна побачити, як частина “старої гвардії” закріпилася в наш час, і здавати позиції вона добровільним шляхом не буде. Без кардинальних змін системи підбору кадрів, системи розташування кадрів нічого в Україні змінити не можна. Підростають діти, онуки, які також виховані цією системою, але вони більш освічені, більш цинічні, і не зупиняться не перед чим.”

Юрій Шаповал: “Колись президент Путін ( який відомо, з яких державних органів прийшов) колись сказав таку фразу, на жаль, на неї звернули мало уваги: “Не можна ж бути весь час у конфлікті з власною історією”.

І підтекст цієї фрази зрозумілий: він не хоче, щоб на світ витягувалися такі факти, про які ми, зокрема сьогодні, говоримо, які не спрацьовують на авторитет посткомуністичних режимів.

Біда і нашого суспільства в тому, що є люди, які кажуть: “Бог з ними, з тими подіями, давайте думати про щось оптимістичне”, або як кажуть ”не все так погано в нашому домі”.

У “нашому домі” буде все погано, якщо ми не будемо знати правду про нашу історію І не йдеться про те, щоб конфліктувати з власною історією, а йдеться про те, щоб історію знали і розуміли, щоб вона ніколи не повторювалася в таких жахливих формах, як Соловецька трагедія.”

Олекса Боярко

Під час останнього Дня уряду у Верховній Раді, коли йшлося про питання освіти, слово взяв академік Петро Толочко. “Коментар з нагоди” політолога Ігоря Лосєва.

Ігор Лосєв

У своїй промові пан академік висловив велике невдоволення українською шкільною історією, над усе, її плюралізмом. “Береш підручник для школи”, - поскаржився історик Толочко, -“а там написано, що Київська Русь – Українська держава. Береш інший підручник, а там написано, що Київська Русь – держава інших слов’янських народів. В одних підручниках написано, що українська держава припинила своє існування в 13 столітті, а в інших, що і після 13 століття вона існувала. А новітня історія? У наших підручниках пишуть про завоювання комуністичним режимом Західної України, Закарпаття, Буковини, Бессарабії. Я дивуюся, що тільки одна держава має до нас територіальні претензії, якщо ми самі так про себе пишемо. А історія культури? У наших підручниках стверджується, що в 70-х роках культуру творили лише дисиденти. Так, в ті часи були перекоси і недоліки, але сьогодні не повинно бути реваншу”.

Зрозуміло, що пана академіка більше влаштовує історична однозначність часів комуністичного правління, коли він став представником академічної номенклатури. Говорячи про сталінське завоювання 1939-40-х років, академік Толочко ототожнює тоталітарний режим з нами, громадянами незалежної України. Хіба тоді на Волинь, Буковину, Бессарабію прийшла українська армія? Хіба споконвічні українські землі повернулися до української держави?

Жорстокі переслідування української інтелігенції в 60-70-ті роки, які самого пана Толочка не торкнулися ( та і не було за що), він називає лише “перекосами”, і дуже боїться реваншу патріотичних сил. Дуже показово, що народний депутат від Компартії, який виступав після академіка, сказав, що нинішнє обговорення дуже нагадує йому пленум ЦК, де вирішуються питання повернення до радянської влади.

Олекса Боярко

29 жовтня виповнилося 70 років від початку роботи в Україні Надзвичайної комісії з хлібозаготівель, відомої як Комісія Молотова. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Проведення більшовиками так званих «розкуркулення» та «колективізації» призвели 1932 року до зменшення врожаю, продовольчої кризи і невиконання Україною планів поставок зерна державі. Московське керівництво звинуватило українських комуністів у зриві поставок збіжжя та потуранні класовому ворогові. 22 жовтня політбюро цк ВКП(б) ухвалило відрядити до України для контролю за виконанням хлібозаготівель групу з п’яти осіб на чолі з головою уряду СРСР Вячеславом Молотовим. А вже 29 жовтня ця надзвичайна комісія прибула з Москви до Харкова.

За наказом Сталіна Молотов перебрав на себе владу в радянській Україні і перетворив репресії на основний метод хлібозаготівель. 18 листопада він розпорядився направити до сіл спеціальні бригади для проведення подвірних обшуків і вилучення усіх запасів не тільки зерна, а і будь-яких продуктів. На практиці члени бригад при обшуках конфіскували усі матеріальні цінності і навіть одяг та посуд. Комісія вирішила припинити постачання промислових товарів до сіл, які не виконали план здачі хліба. Щоб запобігти втечі селян до міст у пошуках їжі, села оточили загороджувальні військові підрозділи. А запроваджена від 27 грудня система внутрішніх паспортів остаточно прикріпила селян до їхніх сіл.

Для боротьби «з опортуністичними хитаннями» серед українських комуністів 19 листопада ҐПУ розпочало операцію, в якій за рознарядкою у двохсот сорока трьох районах були заарештовані 3 525 керівників. Їх було замінено направленими з Росії комуністами. А через 3 дні московське політбюро затвердило пропозицію Молотова про створення у Харкові «спецкомісії» з трьох осіб для винесення смертних вироків у справах хлібозаготівель.

23 листопада комісія Молотова виїхала з Харкова до Москви. В результаті її діяльності з України були вивезені усі запаси зерна, включно з колгоспними та насіннєвими фондами. Внаслідок цього штучна продовольча криза переросла у широкомасштабний голодомор, від якого, за різними оцінками, загинули від чотирьох до семи мільйонів українців.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG