Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 22:25

Споконвіку було слово: Чим вартісне й актуальне для нас вчення Григорія Сковороди. Значення Другого Ватиканського собору й зміни, які він викликав у світі. Інші теми


Споконвіку було слово: Чим вартісне й актуальне для нас вчення Григорія Сковороди. Значення Другого Ватиканського собору й зміни, які він викликав у світі. Інші теми

Прага, 9 листопада 2002 - В ефірі щотижнева передача Споконвіку було слово, присвячена питанням релігії і культурної пам’яті. Чим є вартісним і актуальним для нас вчення Григорія Сковороди? Про це розповідатиме письменник і сковородознавець Валерій Шевчук. З нагоди сорокової річниці початку Другого Ватиканського собору Віктор Єленський обмірковує значення собору й зміни, які він викликав у світі. Галина Терещук ознайомить вас із діяльністю Інституту історії церкви у Львові, від створення якого минає десять років. Про шукання шляхів польсько-українського примирення на могилах полеглих за незалежність у Львові розповість Віталій Пономарьов.

«Протягом двох із половиною століть наша духовна самосвідомість, національна культура, думка й мораль невіддільні від Григорія Сковороди, розвиваючись і збагачуючись під благотворним впливом його філософсько-етичного вчення, морального прикладу його життя, пізнання ним істини з життям в істині. Від Тараса Шевченка, який ще хлопчиком «списував Сковороду», до Павла Тичини з його поетичною симфонією «Сковорода» і до нашого часу з його соціально-економічними потрясінням та політичними пристрастями. Григорій Савич Сковорода стояв на сторожі морального здоров’я нації, був виразником народної демократичної ідеї і, безсумнівно, заслуговує на глибоку вдячність і широке пошанування сучасної незалежної України».

Це слова з листа голови Шевченківського комітету академіка Івана Дзюби до президента України Леоніда Кучми у травні минулого року, в якому, як ви помітили, авторові йшлося про те, щоб Україна гідно відзначила 280-тиріччя від дня народження Григорія Сковороди, яке припадає на грудень цього року.

Ювілеї видатних українських діячів є для того ювілеями, аби згадати про них, усвідомити значення їхньої творчості для нас, сучасників. Коли мова йде про Сковороду, то це особливий випадок. Бо Сковорода – це складне, водночас і унікальне, і, можна сказати, питомо національне явище у філософській, суспільно-політичній, естетичній думці, що про нього можна говорити багато і на різних регістрах, в різному ключі.

Сьогодні ми рушимо на прощу до Сковороди. Розпочинаємо цикл бесід, присвячених його філософсько-етичному вченню. Автором монологів є відомий український письменник Валерій Шевчук.

Валерій Шевчук:

Монологи про Григорія Сковороду Монолог Перший

Григорій Сковорода нам цікавий, передусім, своєю винятковою суголосністю до тих вимог, які сповідуємо ми, і які нам є й залишаються пекуче актуальними. Зокрема, треба сказати і про те, що Сковорода цікавий, передусім, тим, що він жив і мислив в епоху, коли матеріальний інтерес переважав духовний. І саме занепад духовного інтересу, можна сказати, визначав занепад духовний суспільства у тому часі. Ми переживаємо приблизно ту саму проблему і живемо приблизно в таку саму епоху, коли духовні, моральні вартості стають не такі високі, не такі необхідні і ніби упосліджуються вартостям матеріальним, вартостям, як тоді казали, «цього світу» - світу, який захоплює, висмоктує, перетворює людину у гвинтика світу й суспільства і, фактично, не залишає нічого для формування її «Я». Сковорода був великий тим, що він у корінь своєї етичної системи поставив безподібне людське «Я» і зосередив усю увагу на тому, що цінність суспільства полягає в тому, що людина, безподібна людина, здатна себе пізнати, себе виховати в особливу, вищу істоту, субстанцію розумну, яка може керувати собою і відповідно створювати те, що називається «добротворення». Він завжди заперечував віру на рівні формальному і вважав, що віра істинна тільки тоді, коли вона служить добротворенню у цьому світі. Відповідно має бути вихована ціла система людей, які в силу свого розвитку, в силу своєї духовної наповненості і складатимуть певну духовну ноосферу, яка і є отим балансуючим, отим доброносним первнем, що робить суспільство світлим, осяяним, сонячним на противагу ночі, яка бачиться в нього в образі людини, яка шукає матеріальних благ, на противагу людині дня, яка шукає чистого серця. Це дуже великі ідеї, вони, власне, і складають основу системи Сковороди і ту субстанцію, яку він назвав «духовною республікою». Саме духовна республіка, в розумінні Сковороди, і складає ту вищу цінність суспільства, яка робить суспільство доброносним.

Через те дуже багато його творів призначено саме цій проблемі, і, зокрема, людини зовнішньої і людини внутрішньої. Зовнішня людина не визначає сутність людини, це тільки, можна сказати, футляр людини. Головна цінність і головний смисл людини, за Сковородою, є внутрішня людина. Бо, як він казав, зовнішня людина – це тільки хвіст людини. А внутрішня людина – це та людина, яка наповнена добродійними якостями, яка вміє себе контролювати, яка сама себе сформовує і, відповідно, розуміє оту межу, яка існує між добром і злом, і ніколи не змішує цих понять. Притому, це дуже цікаво, оця його вибрана людина не була людиною становою, чи класовою у пізнішому розумінні. Він казав, що існує людина юрби й людина вибрана. Людиною юрби може бути вояк, генерал, може бути пан, цар, і селянин, і міщанин і будь-хто. Водночас, вибраною людиною також може бути людина і найпростіша, і людина середнього розвитку, і людина високого розвитку. Усе залежить від того, наскільки істинна та внутрішня людина, яка існує у цьому футлярі, що складає зовнішність. На цій основі й побудована етична система Сковороди, і, можна сказати, що вся система його і поетичних, і прозаїчних, і філософських творів складає цінність і єдину цільність, яка має навчительний характер.

Юрій Маєрник

Чергову бесіду Валерія Шевчука про актуальність вчення Григорія Сковороди слухайте в нашій передачі через тиждень.

«Сковорода був великий тим, що він в корінь своєї етичної системи поставив безподібне людське ’’Я’’ і звернув увагу на те, що цінність суспільства лежить в тому, що людина, безподібна людина, здатна себе пізнати, себе виховати в особливу, розумну істоту, собою керувати і створювати те, що називається «добротворення,» - сказав у своїй бесіді Валерій Шевчук. Хочеться повторити цю його думку у зв’язку з подією, що мала місце рівно дев’ять років тому. Ïї ініціатори й учасники схвильованій тоді українській громадськості продемонстрували абсолютну протилежність сковородинської концепції людини як розумної істоти, котра прагне себе вдосконалювати, бути носієм добра.

Восени 93-го в українській столиці мало не дійшло до масового самогубства членів секти «вітчизняного виробництва» «Біле братство». Цей блюзнірський акт було заплановано на 24-те жовтня, відтак перенесено на пізніший термін. Кульмінацією безчинства став прихід 10-го листопада 93-го року 25-ти сектантів до храму Святої Софії у Києві. На щастя, міліція й ОМОН бешкетників арештувала. Розпочалося слідство й діяльність секти «Біле братство» було припинено. Українські психологи протягом довгого часу виводили молодих зомбованих сектантів із стану глибокого психічного розладу. Вони ж були готові вчинити самогубство за першим наказом небезпечних авантюристів, засновників секти Марини Цвигун, котра вважала себе «матір’ю світа Марією Дєві Христос» та її чоловіка Юрія Кривоногова. Якщо Григорій Сковорода вчив про вдосконалення власного ’’Я’’, то керівники секти «Біле братство» займалася абсолютно протилежним – членів секти позбавляли людської гідності й власного ’’Я’’.

Минуло сорок років від початку Другого Ватиканського собору, що тривав п’ять років і радикально змінив обличчя церкви, до якої належить кожен шостий житель планети. В Україні цей ювілей пройшов якось непоміченим. Це дивує тим більше, що саме для України як, зрештою, і для всього посткомуністичного світу уроки Другого Ватиканського є чи не найбільш актуальними. Це уроки непідвладної режимам і земним обставинам людської гідності, уроки стійкості перед викликами сучасного світу і, не в останню чергу, це й уроки моральності й сміливості. До вашої уваги міркування Віктора Єленського.

Віктор Єленський:

Якщо, навіть, подивитися на рішення Другого Ватиканського собору під оглядом суворого й позбавленого емоцій церковного мюридизму, то й тоді масштабність його рішень вражатиме. Конституції, декларації й декрети Собору охопили питання літургії та релігійної свободи, екуменізму й апостольства мирян, монаршого життя і християнського виховання, статусу східних католицьких церков і місіонерської діяльності церкви. Дві з половиною тисячі отців Собору зробили церкву відкритою світові, динамічною і суголосною національним культурам, але водночас – і справді Вселенською. Дійсно, Перший Ватиканській собор (1870 р.) був, по суті, переважно європейською подією. Натомість двісті прелатів робили делегацію США другою за чисельністю на Другому Ватиканському соборі, а участь у його останній сесії 228 африканських та азійських єпископів підкреслювали всесвітній характер Собору.

Що примусило дуже вже літнього Папу Івана ХХІІІ, якого кардинали обирали на престол Святого Петра як відверто перехідну постать, таке собі “побожне ніщо”, котре дозволить їм трохи перепочити після Пія ХІІ, сколихнути церкву? Поза сумнівом, особисті якості “веселого Папи”, якого менш ніж за п’ять років полюбив увесь світ, його мужність і простодушне вміння називати речі своїми іменами, його мудрість і водночас рішучість. А ще й, можливо, насамперед, те, що в Біблії гранично містко зветься “повнотою часу”.

Римо-католицька церква зустріла минуле століття в усвідомленні втрати робітничого класу як “найбільшого скандалу століття ХІХ” (за словами Папи Пія Х), в рішучості нагадати християнському світові про соціальний зміст Євангелія (Папа Лев ХІІІ), в боротьбі модерністів з інтегристами та в очікуванні перемін. Атмосфера, яку творив католицизм, і яка в попередню добу пов’язувалася з архаїкою, обскурантизмом та агресивним клерикалізмом, після Першої світової війни стає раптом дуже привабливою для інтелектуалів, втомлених беззмістовним нігілізмом і раціоналізмом. Думки Ж. Марітена, Тейяра де Шардена і Р. Гвардіні, спротив нацизму й відчуття небезпеки “дехристиянізації”, напружена й гостра інтелектуальна дискусія та вибух християнського демократичного руху - усе це так або інакше створює ґрунт, на якому, за словами Папи Івана ХХІІІ, “розквітає весняна квітка” Другого Ватиканського собору. Церква повільно, але неухильно повертається до проблем світу і його перетворення на євангельських засадах.

Зміни, які покликав до життя Собор, для багатьох виявилися приголомшуючими. Церкву зірвало з мертвого якоря, вона вирушила в небезпечне, але виправдане плавання, аби засвідчити про себе світові. Вона більше не боїться його й не захищається від нього заборонами та несвободою - вона кидає виклик тим силам, які хочуть відвернути цей світ від її спасаючого та перетворюючого впливу.

Змінюється ставлення до інших християн, до мирян і визнавців нехристиянських релігій, змінюється літургія й богослужбова мова, погляд на чернече покликання. Зміни викликають спротив, але й широке схвалення. Вони не лишаються на паперовому рівні, а відносно швидко стають реальністю. Права людини і контрацептиви, становище жінки і борг бідних країн, регіональні війни і клонування, споживацтво і посткомунізм, демографія і культура - окреслити поле проблем, до розв’язання яких дедалі активніше долучається католицька церква, неможливо.

Стрімко зростає присутність Святого Престолу у світовій політиці, хоча далеко не всі ватиканські ініціативи сприймаються політичними лідерами; зростає й вага ватиканської дипломатії. У 1914 р., коли Папа Бенедикт XV розпочав свій понтифікат, Ватикан мав дипломатичні відносини з 14 країнами, в минулому році їх було 173.

Поза сумнівом, католицька церква повсякчасно стоїть перед сумою зовнішніх і внутрішніх викликів. Скандал навколо священиків-педофілів - найбільш гучна, але не найбільш глибока з проблем, що загрожували й загрожують церковному організмові.

Але після Другого Ватиканського Собору католицька церква демонструє гідну поваги сміливість, вказуючи на помилки своїх вірних усіх часів і беручи на себе тягар співвідповідальності за невиправлені недосконалості людства. Євангельський заклик “Не бійтеся!”, із яким чверть століття тому розпочав свій понтифікат Папа Іван Павло ІІ, стосувався, як ми тепер розуміємо, не лише буттєвих структур особи. Ішлося, очевидно, і про подолання страху перед складністю сучасних суспільств, перед політичними системами й бездушністю соціальних організмів, які може і повинна приборкати людина.

Юрій Маєрник

А тепер про інший – скромніший ювілей. 10 років тому отець Борис Гудзяк, нині ректор Українського католицького університету, започаткував у Львові науковий проект “Образ сили духу: дослідження живої історії підпільного життя Української греко-католицької церкви 1946 –1989 років”. Це було щось цілком нове на той час. Адже вивченням історії церкви у радянські часи ніхто не займався. Згодом на базі Інституту було створено Богословську академію, а недержавний науковий заклад отримав назву Інституту історії церкви. Наша колега Галина Терещук продовжує тему.

Галина Терещук:

“Ця Галицька земля, що протягом історії бачила розвиток Української греко-католицької церкви, була вкрита, як казав незабутній митрополит Йосип Сліпий, горою трупів і ріками крові,” - ці слова Святіший Отець Іван Павло ІІ промовив під час свого перебування у Львові.

Сотні отців, монахів, монахинь, вірних мирян разом із дітьми та дружинами після ліквідації УГКЦ у 46-му році так званим львівським синодом були заарештовані та заслані у сибірські табори. У їх числі були десятки владик і, навіть, митрополит Йосип Сліпий.

ХХ століття вирізняється з-поміж інших чи не найбільшою кількістю мучеників Церкви та й сама Греко-католицька церква найбільш мученицька з-поміж інших. Та попри усі переслідування, вона продовжувала жити у підпіллі завдяки відпрацьованій системі таємних семінарій, парафій. І так тривало до 1989 року.

Власне для того, щоб дослідити діяльність УГКЦ у період з 1946 по 1989 роки і було створено Інститут історії церкви. Його працівники почали записувати інтерв’ю з очевидцями часів підпілля Церкви, а також тими, хто брав участь у її переслідуваннях.

У 93-му році отець Борис Гудзяк записав спогади дружини греко-католицького священика часів підпілля Стефана Коломийця, який 9 років провів у таборах та його доньки. Їмость уже сьогодні не живе.

Запис:

«Борис Гудзяк:

Розкажіть, як батька забрали, коли, як це було, як його судили, і де він потім був.

Донька Стефана Коломийця:

Забрали тата темної осінньої ночі в листопаді місяці, напевно, в 47-му році...в 48-му році? Так, в 48-му це було, тому що в 49-му тато був уже засуджений.

Дружина Стефана Коломийця:

Прийшли, забрали його, всі книжки..»

Галина Терещук:

На іншій касеті зберігаються спогади отця Михайла Головацького, який теж відійшов у вічність. Отець розповідає, як у табори їм передавали з дому Святі дари для богослужінь. На щастя, конвоїри думали, що то пряники. Вино для богослужінь у таборах священики виготовляли самі. Вони діставали в посилках родзинки, заливали їх у пляшку з гарячою водою. Певний час воно ферментувало, стаючи дуже добрим вином для богослужінь.

Таких живих записів Інститут історії церкви зробив понад півтори тисячі. Багато очевидців часів підпілля УГКЦ уже не живуть. Натомість збереглися їхні безцінні спогади. Директор Інституту історії церкви Олег Турій зазначає, що цей проект просто вражає його своєю живизною. Адже він як історик може не лише перечитувати матеріали КДБ тих часів, а й дізнатися про певні факти від очевидців. Завдяки матеріалам, зібраним Інститутом, можна скласти повне уявлення про діяльність УГКЦ у період підпілля.

Олег Турій :

“ Цей проект є надзвичайно цікавий. Він дозволяє минуле переплести із сучасним, джерельні матеріали, документи перевірити через людську пам’ять. Ми маємо протоколи допитів окремих священиків і вірних, які були переслідувані за свої релігійні переконання. Один із протоколів виглядає так: ваше ім’я, прізвище, місце народження. Чи визнаєте себе винним в антирадянській діяльності? Ні. Підпис. Здавалося, що дає такий документ крім біографічних даних? Але, насправді, він є цікавий. Між початком ведення допиту й закінченням різниця у дві - три доби. Тобто з людьми не лише розмовляли, до них застосовували тортури.”

Цікаво, що як тільки–но було засновано Інститут історії церкви, його працівники відразу звернулися до архівів КДБ, Міністерства внутрішніх справ і не лише в Україні, а й у Москві. Практично усі документи, які стосуються УГКЦ періоду 1946-1989 років, вдалося скопіювати. Переважно це є офіційні державні партійні документи або матеріли судів. Агентурні дані - недоступні донині.

І знову пригадались слова Івана Павла ІІ:

“У наше століття “повернулись” мученики часто незнані, майже як невідомі воїни за велику справу Божу. Наскільки це є можливим, їхні свідчення не мають бути втраченими”.

Юрій Маєрник

Залишаємося у Львові, де крім ювілеїв є і проблеми, навіть, конфлікти. Радіо ’’Свобода’’ вже інформувало про акцію польсько-українського примирення 1-го листопада у Львові. Відбувся круглий стіл українських і польських діячів під назвою ’’Що нам робити зі своєю історією?’’, а відтак спільний молебень на Личаківському цвинтарі, де поховано вояків Української галицької армії та польських ’’Орлят’’. Над загальнокультурним контекстом цієї події розмірковує один із її учасників, мій київський колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов:

Сумнозвісна проблема меморіалу польських «Орлят» у Львові була витворена незграбністю та байдужістю чиновників і спритно використана політиками. Відтак, певне середовище польських та українських інтелектуалів відчуло себе зобов’язаним втрутитися. Результатом громадських та приватних зусиль стала акція примирення, приурочена до річниці українського повстання у Львові 1 листопада 1918 року.

Інтелектуали з Києва, Львова та Варшави не обмежилися лише дискусією з приводу історичних аспектів конфлікту і сучасних проблем порозуміння. Зустріч, насамперед, мала характер примирення і з обох боків була озвучена словами «Вибачаємо й просимо вибачення». Відтак, акція потребувала символічного завершення, яким могло би стати, приміром, покладання квітів на похованнях польських і українських вояків на Личакові. Проте організатори запропонували нам участь у поминальній відправі, спільно проведеній греко-католицьким та римо-католицьким ієрархами. І цим одразу був окреслений культурний контекст акції, її емоційне наповнення.

Серед присутніх були вірні різних церков, а також нехрещені, агностики і навіть циніки, а вже за самим типом мислення інтелектуали – завжди скептики. Однак довершені слова молитов, мерехтіння вогників свічок, спів і обряди давали змогу кожному відчути сакральне значення події і знову пересвідчитися у багатстві історично вироблених форм і символів традиції, форм, здатних наповнюватися щоразу іншим, але завжди людським змістом, форм, відшліфованих століттями і вже тому позбавлених усього зайвого і суєтного, і цим споріднених з витворами мистецтва.

Активна підтримка українською Греко-католицькою церквою цієї, здавалося б, суто світської громадської ініціативи підвищило її суспільний авторитет і надало події значення морального зразка. А самі учасники ще раз переконалися, наскільки успішною може бути громадська діяльність, вільна від втручання чиновника і політика, породжена одним лише усвідомленням інтелектуалами своєї суспільної відповідальності.

Здається, найчіткіше виявив культурний сенс львівської акції Євген Сверстюк: «Над юрбою малих і сварливих височить культура. Там, понад бар’єрами, віддають честь хоробрий хороброму, мудрий – мудрому».

Юрій Маєрник

Польський письменник Ярослав Івашкевич про польсько-українські відносини колись сказав: «Нас єднала то любов, то ненависть, ми ніколи не були до себе байдужі».

В цих словах Івашкевича, уродженця Вінниччини, вся історія польсько-українських взаємин – кривавих війн і конфліктів у минулому та пошуку шляхів порозуміння й примирення в новітній час, що його розпочали польські та українські діячі в еміграції уже в 50-тих роках 20-го століття. Про те, що обидва народи небайдужі один до одного свідчить і «цвинтарний конфлікт» у Львові та серйозні спроби погашення цього конфлікту примиренням на могилах тих, котрі вже давно помирені...

Конфлікт указує, якою чутливою, наповненою емоціями може бути історична пам’ять. Треба погодитися з відомим польським діячем, почесним громадянином Львова Яцеком Куроньом, який влучно зауважив, що як поляки, так і українці є «сиротами комунізму», / я б ще додав – і каліками /, котрі щойно тепер почали вивчати абетку демократії. Саме тому ці емоції. Деякі польські кола бачать вину виключно на українському боці, а українці – навпаки, зокрема, якщо пам’ятають прояви українофобії у Перемишлі кілька років тому. Це і є та, як висловився професор Ярослав Грицак на круглому столі у Львові, двостороння бухгалтерія образ і кривд минулого, яку слід припинити, інакше важко буде примиритися.

Духовні особи – глава УГКЦ і митрополит Львівської архиєпархії РКЦ кардинали Гузар і Яворський спільно показали, що шлях до примирення існує й зробили в цьому напрямі дуже істотний крок. Чи зуміють зробити наступний крок політики, громадськість і чиновники з обох сторін? Адже предмет непорозуміння – за що полягли українці і поляки, могили яких на Личаківському цвинтарі вже не існує. Обидва народи мають свою незалежну державу і хай зберігають пам’ять про полеглих за неї.

Але крім зберігання пам’яті потрібно відродження духовності – не на формальному рівні, не в ритуалах, а в серцях. Перший крок до примирення, що його зроблено 1-го листопада у Львові є обнадійливим, вселяє оптимізм.

На цьому ми завершуємо передачу Споконвіку було слово, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті, яку для вас підготував і вів Юрій Маєрник.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG