Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 21:54

В Філологічному факультеті Белградського університету 1992 року засновано Лекторат української мови


В Філологічному факультеті Белградського університету 1992 року засновано Лекторат української мови

Белград, 13 листопада 2002 – Нещодавно зроблено новий крок в розвиткові студій україністики у Белграді: лекторат став Кафедрою. З цього приводу ми розмовляли з головою новозаснованої Кафедри, доктором філологічних наук Людмилою Попович, яка сербським студентам уже десять років читає лекції з української мови і літератури.

Пані Людмило, розкажіть, будь-ласка, як реалізовано давню ідею відкрити Кафедру україністики у Белграді?

– Викладання української мови й літератури на Белградському університеті розпочалося в 1992 році. Першим викладачем був відомий славіст Богдан Терзич. Сама ідея пов’язана із заснуванням Сербсько-українського товариства у Белграді 1991 року. Першим головою Товариства був відомий сербський письменник Мілорад Павич. Спочатку засновано лекторат, тобто студенти-слов’янознавці вивчали українську мову як другу мову. Протягом десяти років у нас було приблизно 200 студентів. Тобто, у Сербії є вже 200 фахівців, які знають українську мову. Із числа цих фахівців маємо перекладачів, мовознавців які займаються порівняльним вивченням української та сербської мов тощо. В цьому році вперше був набір студентів на українську мову як фахову. Маємо шестеро студентів українознавців, а крім того є 20 слов’янознавців що вивчають українську мову.

Труднощі з якими ми зараз зустрічаємося ті самі, які існували від початку українських студій у Белграді. Це, насамперед, брак літератури. Маю на увазі твори як сучасних літераторів, так і класичні твори української літератури, а також брак підручників, словників та усіх інших необхідних засобів якими могли б користуватися наші студенти. Ми неодноразово зверталися до гостей які приїжджали до нас з України, до високих посадовців. Всі обіцяли допомогу. На жаль, усе це залишалося на словах і дуже мало із обіцяного справджується.

З огляду на факт, що сербська громадськість, в тому числі й культурні діячі, відверто кажучи, спрямовані проросійські, яке тут ставлення до українознавців?

– Дійсно, ми українознавці відчуваємо себе якимись першопроходцями, піонерами яким приходиться долати початкові труднощі й прокладати дорогу якою пізніше будуть йти інші. Все залежить від того з якими колами ви спілкуєтеся. Якщо це освічені люди, науковці, зокрема славісти, то вони прихильно ставляться до самого явища викладання української мови й літератури у Белграді. Вони розуміють, що славістичні студії можуть бути комплектованими тільки коли вони охоплюють усі слов’янські мови. Коли виходиш за рамки цього кола й починаєш спілкуватися не тільки з неосвіченими людьми, але й з проросійськи орієнтованою інтелігенцією, тоді приходиться часто пояснювати, що українська література зовсім самобутня, що українська культура має дуже глибокі традиції. Взагалі, приходиться розповідати факти з української історії, з розвитку українського суспільства. Це все складно, але це ще один виклик який стоїть перед нами. Завдяки цьому викликові нам можливо вдається зробити більше у порівнянні з нашими колегами на інших кафедрах, яким це набагато легше.

Пані Людмило, Ви підготували антологію української літератури під заголовком “Навперекір вітрам”, яка цього року вийшла у перекладі на сербську мову. Як відреагувала сербська громадськість на появу першої антології такого обсягу?

– Ідея про виникнення антології дозріла ще на початку дев’яностих років. Тоді ми з професором Міодраґом Сібіновичем, відомим слов’янознавцем й перекладачем не тільки слов’янських літератур, але й грузинської, литовської та інших, приступили до цієї справи. Мушу сказати, що мені пощастило, тому що всі, хто досі брався до перекладацької справи з української літератури були аматорами. Тут з’явився не тільки перекладач, який має за собою томи й томи перекладів, але й теоретик перекладацької справи, викладач і професор теорії перекладу в Белградському університеті. Я скористалася такою нагодою, що є можливість представити українську поезію не як-небудь, а в найкращому світлі. Це була спроба систематичного висвітлення історії розвитку української поезії як літературного жанру. Саме тому антологія впорядкована з 16 по 20 століття. Ідея була такою, щоби показати, що це поезія, яка писалася однією мовою в різних державних утвореннях, в різних культурних контекстах, поезія, яка зазнавала різних утисків і часом навіть фізичного знищення цілих поколінь її представників і незважаючи на все вона дала такі скарби, які можна порівняти і включити до скарбниці світової поезії. Переді мною стояла проблема вибору, яка дуже суб’єктивна, тому що поезія складається із найменших коливань, порухів, які повинні знайти відлуння у читачевій души. Коли це відлуння знаходить, тоді поезія постає феномен. Часто українська поезія переймала на себе позапоетичні функції. Вона структурувала свідомість. І сучасні поети говорять, що їм доводиться бути політиками, громадськими діячами. Я старалася включити до антології те, що не є актуальним в якомусь певному контексті а те, що складає її універсальну вартість й буде таким через покоління і віки.

А щодо сприйняття з боку сербської громадськості, про неї багато писалося в час презентації у Белграді, Новому Саді і в Банялуці, де вона опублікована. Хотілося б ширшого відгуку, хотілося б звернути більше поглядів до феномену української поезії і культури, але це одна з перших ластівок і вона пробиває собі дорогу, за нею підуть інші. Якщо нам вдасться відкрити ту завісу, якою була відокремлена українська культура від сербського читацького загалу, то я вважаю, що ми досягнули мети.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG