Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 08:03

Споконвіку було слово: 58 років від дня смерті глави Української греко-католицької церкви митрополита Львівського Андрея Шептицького


Споконвіку було слово: 58 років від дня смерті глави Української греко-католицької церкви митрополита Львівського Андрея Шептицького

Прага, 2 листопада 2002 - Першого листопада минуло 58 років від дня смерті глави Української греко-католицької церкви митрополита Львівського Андрея Шептицького. Діяльність цієї видатної особистості виходить далеко за рамки суто релігійно-церковної діяльності. Це, безумовно, постать всеукраїнських масштабів і великий авторитет усієї Католицької церкви. Тому сьогоднішня передача є скромним внеском для вшанування пам’яті митрополита Андрея Шептицького. Віктор Єленський розповість про екуменічну візію митрополита Шептицького, а професор Львівського медичного університету Олександр Кіцера поділиться своїми спогадами про нього. Галина Терещук взяла інтерв’ю у владики Михайла Гринчишина, апостольського екзарха для українських греко-католиків у Франці, Швейцарії і країнах Бенілюксу, керівника Синодальної комісії новомучеників УГКЦ.

Відтак ознайомимо вас з уривками неопублікованого досі тексту прощального слова над домовиною митрополита Шептицького, яке під час траурної церемонії похорону виголосив його наступник митрополит Йосиф Сліпий.

’’Після 20-ти років більшовицького режиму православна молодь Наддніпрянщини нічого про нас / греко-католиків / не знає. Коли ми дійсно вважаємо своїм обов’язком зробити все, що нам совість дозволяє, аби причинитися до порозуміння, хоча б найменшого, між українськими віросповіданнями, то ми зобов’язані дати православним українцям нагоду пізнати нас, наші традиції, нашу історію,’’ - це цитата з листа Львівського греко-католицького митрополита Андрея Шептицького з березня 1942-го року до українських православних ієрархів. Саме тоді, в часі війни, митрополит Шептицький розгорнув листування з українськими православними ієрархами, метою якого був пошук міжконфесійного діалогу і хоча б якогось маленького порозуміння в умовах німецької окупації, щоб зберегти духовність народу.

Звісно, нині, за умов незалежності, східні регіони України чи пак, як писав Шептицький, – Наддніпрянщина з населенням переважно православного віросповідання знає про своїх співвітчизників, греко-католиків, більше ніж 60 років тому. Принаймні, є багато можливостей про це довідатися. Та чи знають вони про життя й діяльність митрополита Андрея Шептицького? А звідки, із якої публікації їм про нього знати? За часів панування комуністичного режиму радянська пропаганда зображувала Шептицького мало як не ’’хрещеного батька’’ так званих українських буржуазних націоналістів, ’’нацистським колаборантом’’, ’’шпигуном Ватикану’’ ну й, звісно, ’’ворогом’’ українського народу. Дехто зі старших віком громадян України, може й нині так думає про Шептицького, бо вони не мають можливості дізнатися правду про нього. Досі не подбано про те, а це стосується, насамперед, ієрархів і науковців Української греко-католицької церкви, щоби постать митрополита Андрея Шептицького як справді Великого Українця, якому йшлося не лише про своїх віруючих, а про весь народ України, його духовність і його майбутнє належним чином, була науково-популярним способом змальована і видана окремою книжкою за ціною доступною для простих громадян України.

Митрополитові Андрею Шептицькому, який пройшов царське заслання і польську «пацифікацію», судилися страшні останні роки життя. «Золотий вересень» приніс масові репресії, депортацію близько 200 000 вірних, убивство понад тридцяти священиків Львівської та Перемиської єпархій. Енкаведисти розстріляли брата Лева, гестапо замордувало ще одного брата — Олександра, а нацистський режим виявився, як висловився митрополит, ще більш диявольським, аніж більшовицький. «То зовсім так, ніби банда шаленців чи скажених вовків накинулася на нещасний народ», — писав він у листі до Папи Пія XII. Історія не знає умовного способу, і твердити, що старий, майже вже нерухомий митрополит повинен був тоді щось зробити інакше, а чогось не робити зовсім, сьогодні дуже важко. Утім, навіть прикутий до інвалідного крісла митрополит розвиває свою екуменічну візію. Про це – в матеріалі Віктора Єленського.

Віктор Єленський:

Екуменізм Андрея Шептицького — один із його уроків для сьогодення. Задовго до поцілунку любові в Єрусалимі, задовго до II Ватиканського Собору і богословського діалогу він на повний голос говорить про гостру потребу єдності церков. Вона бачилася Владиці єднанням без підкорення, без переможених і присоромлених, але з обов'язковим очищенням від нелегітимних нашарувань минувшини. Сам він був вільним від забобонів і своє знамените «Я є всім серцем руський православний» написав тоді, коли католикові, хай і східного обряду, для цього була потрібна неабияка сміливість. Треба особливо наголосити, що бачення митрополитом Шептицьким справи поєднання Церков в останні роки його життя серйозно відрізняється від поглядів й на лаштувань, які панували в той час і в католицькій, і у православних церквах. Очевидно, воно відрізняється і від його власних переконань більш ранньої доби. 1 серпня 1941 року він пише Послання до духовенства “Про працю над з’єдиненням Церков”, до речі, ще дотепер не оприлюднене, де прямо закликає до компромісу із православними. «Ми ніколи не порозуміємося, якщо почнемо занурюватися у доктринальні відмінності, - наголошує митрополит, - шукаймо інших доріг». Не можна досягти єдності, якщо вимагати від однієї поступитися всім і у всьому, безперспективно заглиблюватися в теоретичні дискусії з приводу того, на чиїй стороні в минулому було більше, як він висловлюється, “промахів”. Треба взаємна визначеність у тому, як далеко кожен із нас може відступити. Межі поступок, якщо йдеться не про їхнє догматичне направлення, а про моральний вимір, Андрей Шептицький дуже сильно окреслює в листі до Високопреосвященних і преосвященних православних Архієреїв на Україні, на українських землях від 30 січня 1942 року: “Коли Євангеліє обов’язує нас відрікатися себе до того стовпня, що маємо класти і душу, то тим більше мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як тільки совість дозволяє.” Церковне порозуміння для митрополита – великий, а, може, й вирішальний крок у справі осягнення національних ідеалів. Про це він пише десятьма днями раніше “Високоповажному добродієві Скрипнику в Рівному” – майбутньому патріарху Київському і всієї України Мстиславу. Пише тому ще, що певний – “у такій важкій справі, як церковно-релігійне порозуміння, превелике значіння буде мати голос українського громадянства, особливо його чільних представників.” Отже, ще раз: погляд митрополита на справу поєднання церков був чимось принципово іншим, аніж наміром поширення впливу католицизму якомога далі на Схід, у чому його безперестанно звинувачують дотепер певного ґатунку російські медіа. Можливо, для Андрея Шептицького у сорокові роки, навіть, суто еклезіальний бік справи не був найголовнішим: митрополит бачив розірваність українства, він, як мало хто інший, усвідомлював трагічність його долі за будь-якого фіналу світової пожежі і відчайдушно стримів осягнення українцями вищих значень, спільних для всієї нації, яка, власне, і стає нацією за умови такого осягнення.

Саме тому, попри велику повагу до ролі світських й церковних еліт, екуменічний процес усе ж не уявлявся митрополитові змовою найвищих церковних достойників, а радше могутнім рухом, який починається з вірних. Не треба ділити їх на католиків і православних, вони природно поділені на тих, хто жадає єдності, і тих, хто її не бажає. Майбутня релігійна єдність стане могутнім поштовхом у досягненні національної єдності. Тому працювати над цим треба повсякчасно, бо, як писав митрополит, «не зривами одної хвилини, тільки безупинним трудом багатьох поколінь підноситься нарід».

Юрій Маєрник

Професор Львівського медичного університету Олександр Кіцера вперше для нашої передачі поділився тим, що він почув від своїх батьків, котрі особисто були знайомі з митрополитом Шептицьким. Спогади професора Кіцери записала для вас у Львові Галина Терещук.

Олександр Кіцера

Мій батько був сотником Української галицької армії, а потім студентом імміграційної Української господарської академії у Подебрадах, в Чехії. Мама також там училася. Мама працювала у Петлюри, в директорії секретаркою.

1921 року митрополит Андрей особисто інспектував навчальні заклади за кордоном, в яких навчалися українські іммігранти, серед них також і академія, в якій училися мої батьки. Мого батька Омеляна Кіцеру було приділено особистим опікуном і охоронцем високого гостя, очевидно, як старшину Української Повстанської Армії. Митрополита цікавило все: рівень навчання, громадське життя, побутові умови й особливо медичне обслуговування. Після цього візиту з коштів митрополита куплено і подаровано студентам Української господарської академії найсучасніше обладнання стоматологічного кабінету і зубопротезної лабораторії.

Моя мама, Юлія Кіцера, на той час іммігрантка студентка, розповіла мені, що митрополит Шептицький покривав кошти зубопротезування студентів-іммігрантів, навіть, з використанням золота і порцеляни, що було дуже дорогим.

Ці спогади ще ніде не публікувалися. Це стосується великої віротерпимості й особливого відношення митрополита до людей іншого віровизнання, сьогодні б сказали, іншої релігійної конфесії.

Я розповім вам досить цікаву історію, яку розповідав батько. Після закінчення своєї господарської академії, тато працював у ревізійному союзі «Український кооператив» у Львові. Десь 1930 чи 1931 року, я народився у 1931 році в Луцьку, де тато жив тимчасово, він познайомився з колишнім старшиною армії УНР паном Розумом. На жаль, не знаю ні його імені, ні інших даних. Знаю, що він був юристом за освітою, родом з Наддніпрянщини і емігрував до Польщі. Луцьк тоді належав до Польщі, Волинь належала, з-під радянської України їм удалося втекти.

Тут, у Польщі, його формально не переслідували, але влаштуватися на працю не вдалося. Підростали дві доньки: Льоля й Наталка. За який кошт їх учити? Пан Розум послухався мого тата і написав листа до митрополита Андрея Шептицького, що «матеріальна скрута, вчити двох донечок не маю за що, якщо Ви, Владико, зможете допомогти дати освіту, бодай, старшій Льолі... Я знаю, що Ви патронуєте школу сестер-василіанок і вчительську семінарію для дівчат, то ж, чи не допоможете навчатися, бодай, моїй старшій безоплатно? Але є одна перешкода - ми православні».

Митрополит відповів однозначно, що немає ніякої перешкоди. Нехай навчається за мій кошт. Ніхто не буде її спонукати змінювати конфесійну належність.

І Льоля вчилася. Часто приходила до нас. Дуже майстерно вміла робити прикраси на ялинку. Потім і Наталка вчилася. Коли я вчився в школі сестер-василіанок, а потім - в першій українській гімназії у Львові, то з нами разом вчилося досить багато православних з Волині, з Рівненщини. Ми знали про те, що вони православні, а не греко-католики хіба що з того, що часом показували одні одним табелі. Там бачили, націоналіст ніде не писалося, а писалося віровизнання... І написано було: віровизнання - ортодоксального. І що з того? Вони ходили разом із нами до церкви. Така академічна церква, рахувалася церква Преображення Господнього. Ми з гімназії ходили туди всі. Православні ходили і ніякої різниці не робилося, бо ж ніхто того штучно не роздував.

Моя няня родом із Волині вчащала до російської церкви на нинішній вулиці Короленка, але глибоко шанувала особу митрополита Андрея і приятелювала з монахинями-василіанками. Ніяких міжконфесійних проблем, на той час, не було. Я думаю, що тут відігравав основну роль особистий приклад митрополита Андрея.

Юрій Маєрник

Владика Михайло Гринчишин, апостольський екзарх для українських греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу, голова Синодальної комісії новомучеників УГКЦ розповість про те, як іде робота по збору матеріалів, свідчень про життя й діяльність митрополита Анрея Шептицького для підготовки його беатифікації. Його записала у Львові Галина Терещук.

Михайло Гринчишин

Видали 2 томи, які відносяться до цього процесу. Перший - свідки, їх було багато - понад 90. Ми мали 7 томів їх свідчень, з яких вибрали і надрукували той том - 600 сторінок. У другий том увійшли інші документи про нього, а також деякі його твори італійською мовою. Ті твори перекладали, і вони є також в тому томі, щоби люди, які будуть переглядати, змогли зрозуміти і відчути, які були його думки, пріоритети, духовність, богословські погляди. Тепер ми працюємо над найважливішою частиною - «Позиція супервертутибус». В цьому творі - а це остання, найважливіша наукова праця - на основі свідчень треба довести, що він практикував християнські чесноти - віру, надію, любов, мужність і так далі. Та робота вже фактично закінчена. Найважливіше введення, вступ до того - життєпис митрополита, над яким працює священик, домініканець - отець Амброзій Есер в Римі. Він повідомив, що вже написав цю частину. Так що багато речей уже готові. Я маю надію, що до кінця цього року той том буде надруковано. І тоді ми це передамо до Конгрегації, до інстанцій, які будуть тим займатися. Ту працю мають оглянути 2 комісії. Перша – богослови - чи все зроблено, як належить, чи ми довели й подали ті факти взагалі. Якщо ця комісія огляне ті 3 томи, буде переконана щодо якості і дасть свою позитивну оцінку, тоді це має переглянути ще комісія кардиналів. І якщо це буде зроблене, а я не сумніваюся, що це відбудеться, тоді Папа видасть окремий декрет, чим визнає геройське життя митрополита, що він дійсно жив Божим Духом, був за Євангеліє.

Юрій Маєрник

5-го листопада 1944-го року в кафедральному храмі Святого Юра у Львові за великої участі народу відбувся похорон митрополита Андрея Шептицького. Прощальне слово над домовиною Кир Андрея виголосив його наступник, митрополит Йосиф Сліпий. Дякуючи львівським друзям, сьогодні ми маємо можливість ознайомити вас із уривками цього слова, текст якого досі ще не було опубліковано.

Митрополит Йосиф Сліпий:

«Немов апостоли з громадою вірних на Оливній горі стоїмо ми, дивлячись у небо, і не можемо отямитися та виконати те, що нам залишилося, а саме поховати Його тлінні останки. Стоїмо, а думка думку здоганяє, спомини линуть за споминами про минуле Покійного. 80 літ життя і 45 літ єпископства і митрополитування!... Найвидніше становище в нашому народі дало Йому змогу охопити повністю не лише церковну ділянку, а й усе народне життя. І знову пересилав Він повчаючі, змістовні послання, щоб піднести духовне життя, будував церкви і посвячував їх при величезних здвигах народу. Його візитації мали притягальну силу і розбуджували національну свідомість. Завжди знайшов спосіб, щоб допомогти.

Велику увагу присвятив Покійний письменницькій діяльності. Численні послання, переклади аскетичних творів святого Василія Великого, зокрема, оригінальні аскетичні праці, серед яких згадаю, в першу чергу, твори ’’Про Божу мудрість’’, про митрополита Рутського та інше. Не підрядну роль в Його діяльності займають гуманітарні фундації, відпочинкові оселі, гуртожитки, бурси, опіка над вдовами і сиротами, немічними. Між ними, як свідок Його великого співчуття зі страждаючими красується ’’Народна Лічниця’’, що тисячі й тисячі немічних повертала здатними до праці їхнім родинам.

А хто з вас, мої дорогі, не знає про його культурно-освітню акцію, про підтримування княжими дарами нашої ’’Просвіти’’, створення бібліотек і архівів? ’’Національний музей’’ – це велемовний свідок нашого великого минулого й вияв великого духа фундатора.

Золотими літерами записав Він себе і в економічно-господарському житті. Словом, Він був у нас найбільшим громадянином, що на кожному кроці заступався за права народу і захищав покривджених у Сеймі і в Палаті панів. Боронив Він справу університету, справу виборів та всі інші життєві інтереси народу.

У всій тій багатогранній діяльності та подвигах висувається на перше місце ідея з’єднання Церкви. Для неї Він горів і палав, жив і страждав, і вона займає у всьому його житті найчільніше місце. Був він вірним сином вселенської Католицької церкви, великим українцем, ученим, мистецтвознавцем, покірним богомольцем і митрополитом, якому рівного не легко знайти не лише в нашій історії, а й загалом в останньому столітті в Католицькій церкві.

Але ось із домовини дається чути його пронизуючий душу, тремтливий голос: ’’Простіть і прощайте’’. Що ж маємо Тобі прощати, Батьку наш? Хіба що дякувати Тобі можемо за Твою працю, за Твою науку, за добре шляхетне й благородне серце. Одного лише прохаємо Тебе, вимоли у Господа святості й премудрості для нашого народу, про які Ти за життя так щиро молився.

Як прорідилися ряди нашого духовенства, наших громадських діячів, лікарів, науковців, скільки то буйних голів лягло в боротьбі, скільки цвіту зложили ми вже на жертовнику Твоєму, Господи! А тепер, те найкраще і найцінніше, що дав Ти нам, нашого Батька і Праведника – митрополита Андрея - береш Його, бо вже більше не маємо що дати. Коли така Твоя Воля – бери й ту найбільшу та найболючішу жертву за кращу долю українського народу,’’- закінчив своє прощальне слово над домовиною митрополита Андрея Шептицького під час похорону 5-го листопада 1944-го року у Львові його наступник, митрополит і кардинал Йосиф Сліпий.

Юрій Маєрник

Минулої неділі у Києві відбулася посвята наріжного каменя патріаршого собору Воскресіння Христового Української греко-католицької церкви. Уже через два роки цей храм зможе відкрити свої врата перед тими, хто шукає дорогу до Господа. З Києва інформує Микола Закалюжний.

Микола Закалюжний

Освяченню наріжного каменю у неділю передувало зібрання греко-католиків Києва. Його метою було опрацювання концепції діяльності Соборної громади греко-католиків столиці. У зустрічі взяв участь глава греко-католицької церкви Блаженніший Любомир (Гузар). Не оминуло зібрання й питання будівництва патріаршого собору. За словами глави греко-католиків, «він буде більш ніж храмом, - центром усіх греко-католиків, до якого у Київ після багатьох століть, знову вони повертають». Уже наступного дня, у неділю, 27 жовтня, після служби Божої у Храмі Василія, глава греко-католиків, разом із єпископами, священиками, вірними УГКЦ, будівельниками "Укрмонолітспецбуду", що зводять храм, численними гостями, взяли участь в освяченні наріжного каменю, патріаршого собору УГКЦ.

Глава греко-католиків Блаженніший Любомир (Гузар):

«Цей храм, угольний камінь якого ми якраз посвятили і поставили, це храм в честь Воскресіння Христова, храм в честь перемоги Христової над усяким лихом. Хочу вам усім подякувати, і дай Боже, щоби через цей храм на нас, на це місто і на нашу державу спливала Божа Благодать. Христос воскрес!»

Утім це потрібно не лише греко-католикам. За словами Любомира Гузара, варто задуматися над тим, щоби зробити новий Собор, який стане духовним центром, чинником у великій справі зближення християн до такої міри, щоб можна було повернутись до первісного стану об'єднання християн. І з цим важко не погодитись. А поки що, триває будова храму і духовне відродження, яке з Божою допомогою може сягнути ідеалу єдності, якщо в це вірити і до цього прагнути.

Юрій Маєрник

Передачу Споконвіку було слово, присвячену пам’яті глави Української греко-католицької церкви, митрополита Львівського Андрея Шептицького, який помер 1-го листопада 1944 року, підготував і вів Юрій Маєрник. До зустрічі в ефірі через тиждень на хвилях радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG