Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:18

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Замовчування голодомору”, “Українсько-чеченські стосунки”, “Доля етнографа Сергія Цвєтка”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Замовчування голодомору”, “Українсько-чеченські стосунки”, “Доля етнографа Сергія Цвєтка”

Київ, 20 листопада, 2002 -

Володимир Ляшко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Укладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Замовчування голодомору”, “Українсько-чеченські стосунки”, “Доля етнографа Сергія Цвєтка”.

У той час, як президент Сполучених Штатів Америки не забуває про скорботні роковини голодомору в Україні, в самій Українській державі триває якесь незрозуміле замовчування цих роковин. У рубриці “Проблема” – погляд Сергія Набоки.

Сергій Набока

Якось непомітно, без особливого розголосу 15 листопада відбулася Всеукраїнська наукова конференція з питань вивчення штучного голодомору 1932-1933 років, учасники якого визнали голодомор геноцидом проти українського народу, ухвалили звернення до ООН. На території МАУП у Києві відкрито другий – і теж невеличкий пам'ятник жертвам тих трагічних подій. Леонід Кравчук заявив, що цього року є сподівання на парламентські слухання з питання геноциду українського народу у ХХ ст. та звернення МЗС України до ООН про визнання геноциду. Українська громада у Нью-Йорку відзначила сумну дату, зокрема, поминальною службою.

Американський президент надіслав учасникам служби звернення, в якому “приєднався до народу України та американців українського походження” і наголосив, що Америка вшановує героїчну боротьбу українського народу, в якій... загинули мільйони”. Український Президент поки що мовчить. Хоча колись і видав відповідний Указ, згідно з яким було начебто створено відповідний Оргкомітет, що його очолив прем'єр Кінах. Кінаха того вже начебто й немає, немає начебто вже й уряду. Немає й обіцяного давно Меморіялу. Власне, немає й того пам'ятника, на який заслужила пам'ять невинних жертв російсько-комуністичної імперії. І навіть у прес-релізі адміністрації президента України події та заходи, пов’язані з діяльністю органів державної влади України 18-24 листопада 2002 року і в додатку до нього - нічого не йдеться про виконання президентського Указу... Хоча чи не кожна облдержадміністрація має розлогі й формальні списки заходів, присвячених сумній річниці...

Володимир Ляшко

Від 1866 року в Києві у російському полоні жив творець держави чеченців і дагестанців Шаміль. Розповідає ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Шаміль народився 1798 року в аулі Гімри у Дагестані. Проголошений тридцяти шести років імамом, він упродовж чверті століття керував спротивом чеченців і дагестанців російській аґресії.

Щоб протистояти поголовному винищенню населення російським окупаційним корпусом, Шаміль домігся об’єднання чеченців та дагестанців у єдину державу. Він створив регулярну армію з власною артилерією і нав’язував росіянам бій там і тоді, коли це було вигідно йому. Приміром, за один тільки день на річці Валерик росіяни втратили вбитими 346 вояків. За визнанням генерала Головіна, виснажені блискавичними нападами чеченців російські батальйони часом тікали від самого лише гавкоту собак.

Шаміль неперевершено володів шаблею і рушницею, був суфієм і блискучим оратором. Його звернення до нації відлунюють тисячолітньою поетичною традицією Сходу: «Росіяни казали: “Кинь зброю, військо, що ми шлемо проти тебе, – як пісок на морському березі”. Але я відповідав їм: наше військо – як хвилі морські, вони накочуються на пісок і пожирають його!».

Імператор Микола І розпорядився виділити «надзвичайні засоби» та «гігантські кошти» на завоювання Кавказу. Росіяни вдавалися до «зачисток», вирубували ліси та виноградники, випалювали поля пшениці, підривали житлові будинки, вішали заручників, убивали старих і дітей, генерали роздавали полонених чеченок офіцерам. Командири визнавали жорстокість і озлобленість своїх солдат, а генерал Клюгенау переконував чеченців: «Окупація проводиться на прохання самого населення».

Мешканці Чечні і Дагестану почали тікати до Туреччини, і військо Шаміля тануло щомісяця. Йому відмовили у допомозі уряди Єгипту, Англії і Туреччини. Зрадник виказав росіянам місце перебування Шаміля з родиною. Після двотижневої оборони на горі Гуніб, заради збереження життя жінок і дітей Шаміль капітулював 25 серпня 1859 року. У полоні він з родиною спочатку перебував у Калузі, а 1866 року отримав дозвіл переїхати до Києва і прожив тут майже 5 років у будинку князів Урусових на Липках. Шаміль помер під час хаджу у березні 1871 року в Медіні у Саудівській Аравії.

Володимир Ляшко

В 90-х роках минулого століття досить активними були контакти між певними політичними силами України й Чечні. Історію новітніх українсько-чеченських стосунків нагадує Віктор Міняйло.

Віктор Міняйло

У грудні 94 року, коли російські війська перейшли чеченський кордон, в Києві було зареєстровано товариство українсько-чеченської дружби “Вайнах”. З українського боку товариство очолював нині покійний голова політреферентури (політради) УНА-УНСО Анатолій Лупиніс. За час діяльності товариство провело виставку чеченського художника Магді, сприяло облаштуванню чеченських біженців в Україні. За неофіційною інформацією, “Вайнах” був дахом для чеченських бізнесменів, і сприяв переправленню “унсовців” в Чечню для участі в бойових діях. Згодом міністерство юстиції України скасувало реєстрацію Товариства “Вайнах” через порушення статутних документів.

Ще тоді активністю відзначався Руслан Бадаєв, який називав себе представником президента Ічкерії Джохара Дудаєва в Україні. Руслан Бадаєв в штаб-квартирі УНА-УНСО проводив щотижневі прес-конференції, які збирали повні зали журналістів. Він розповідав про останні події в Чечні, показував чеченських біженців, демонстрував відеокасети. Приблизно за рік Руслана Бадаєва було вбито. Патріоти вважали це політичним вбивством, а правоохоронні органи – звичайним криміналом.

У 1994-96 роках найактивніше чеченці діяли в Одесі. За згоди тодішнього мера міста Едуарда Гурвіца там було проведено Всесвітній конгрес вайнахів. На знак подяки чеченці віддали особисто Гурвіцу кіровоградських заручників. Як зазначив мені колишній мер Одеси, анекдотичність ситуації полягала в тому, що до трапу літака, який сів в Чечні, було подано “Мерседес” з одеськими номерами. “Ми старалися”, - пояснили чеченці.

Нинішня ситуація кардинально відрізняється від подій кількарічної давності. УНА-УНСО розколото і майже не існує. Більшість активістів чеченської діаспори вже немає в живих.

Нещодавно про створення Товариства “Україна-Чечня” заявив народний депутат України, голова одного з уламків УНА-УНСО Андрій Шкіль. Зараз на стадії підготовки документи для реєстрації.

Нині більш-менш офіційно в Україні вже 3 роки діє лише інформаційне бюро Чеченської Республіки Ічкерія при одеському осередку Українського народного руху. Рух час від часу видає вісник, де, серед іншого, і друкує матеріали про війну в Чечні. Саме це бюро і викликало обурення Росії, яка направила в Україну ноту з вимогою закрити Чеченські інформаційні центри. Одним з перших на російську пропозицію відреагував лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко. Він попросив голову УНР Юрія Костенка натиснути на лідера одеського Руху Віктора Цимбалюка. Пропозиція киян полягала в тому, щоб чеченське бюро діяло не при УНР, а було одним з відгалужень новостворюваного Товариства “Україна-Чечня”. Тобто робота та сама, але через Київ.

Під час першої чеченської війни чеченці часто згадували, як в тридцятих роках приймали українців, які тікали на Кавказ від голодомору. Через сімдесят років біженці потяглися в зворотному напрямку.

Володимир Ляшко

Чеченські війни спричинилися до того, що чимало втікачів з Республіки Ічкерія осіли в Україні. Вони одержали статус біженця, а деякі з них хочуть стати громадянами України. Про життя чеченської громади, проблеми інтеграції чеченських біженців в українське суспільство і прояви ксенофобії щодо них – у матеріалі Надії Шерстюк.

Надія Шерстюк

Одразу скажу, що взяти інтерв’ю у чеченських біженців і безпосередньо від них дізнатися про умови життя чеченської громади виявилося неможливим. Шукачі притулку з Ічкерії уникають будь-яких контактів з представниками засобів масової інформації, оскільки ризикують увійти в конфлікт з місцевою владою. За інформацією Юридично-консультаційного центру допомоги біженцям “Права людини не мають кордонів”, один львівський чиновник погрожував вигнати з області чеченське подружжя лише через те, що вони погодились спілкуватися з газетярами.

За останніми статистичними даними Державного комітету у справах національностей і міграції, в Україні мешкає 224 біженця з Російської Федерації. Іншими словами, всі ці люди – втікачі з Чечні, які залишили свої домівки під час першої і другої воєнної кампанії. Здебільшого вони мешкають у Львівській, Запорізькій, Кіровоградській областях та у Києві. Працюють переважно на базарах, або у сільському господарстві.

За словами помічника з питань громадської інформації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні Наталії Прокопчук, наразі не можна говорити про якесь особливе недоброзичливе ставлення до чеченців з боку українського суспільства. Якщо чеченські біженці і страждають від проявів ксенофобії, то не більше і не менше, ніж шукачі притулку з інших країн, скажімо, Афганістану. Зовсім інша справа – стосунки чеченців з правоохоронними органами. За інформацією анонімного джерела, двоє чеченських жінок, що мешкають з дітьми в Києві, мали проблеми з дільничими саме через свою національну приналежність.

Втім, Наталія Прокопчук не виключає можливих утисків чеченських біженців в Україні після подій у московському культурному центрі на Дубровці.

Наталія Прокопчук: «Ми не виключаємо можливості того, що українська влада, органи міграційної служби можуть ділитися певною конфіденційною інформацію з відповідними російськими органами».

Проте, на думку менеджера Юридично-консультаційного центру допомоги біженцям “Права людини не мають кордонів” Наталії Дульнєвої, з приходом нового голови Державного комітету у справах національностей і міграції Геннадія Москаля Україна вже почала проводити жорстку політику щодо чеченських біженців.

Наталія Дульнєва: «Колишній працівник міліцейських структур по боротьбі з організованою злочинністю пан Москаль – людина, яка, з нашої точки зору, не зовсім розуміє взагалі, що таке біженці, і буде до них ставитися як до майбутніх злочинців, торгівців наркотиками. Його упередженість щодо цих людей вже починає відбиватися на діяльності цього міністерства. Наприклад, за неофіційною інформацією, він дав вказівки на місцях органам міграційної служби – не давати статус біженців особам чеченської національності і не приймати від них документи».

Володимир Ляшко

І завершує тему “Коментар з нагоди” професора Вадима Скуратівського.

Вадим Скуратівський

Однією із ознак сучасної цивілізації є розумне, цивілізаційне, тверезе, і, разом з цим, саме розумно-гуманістичне ставлення до іммігранта. І це стосується не тільки Франції, США, Росії, але і України.

Тому ми маємо ставитися лояльно до тих жертв кавказької війни, які, за тих чи інших обставин, потрапила в Україну. Звичайно, має бути нормальна юридична фіксація цих осіб, але ставитися до них вороже - це все одно що до себе недобре ставитися.

Звідки ми знаємо, що буде з ними через якійсь політичних сезон? Геннадій Москаль, як вказує його прізвище, теж, можливо, нащадок тих чи тих мігрантів. І він має ставитися лояльно до іммігрантів, звичайно, з урахуванням всіх відповідних юридичних контекстів.

Володимир Ляшко

Сергій Цвєтко, дослідник культури і побуту болгарських переселенців півдня України – герой “Етнографічного нарису” Олени Боряк.

Олена Боряк

В українській науці є багато вчених, які на початку минулого століття спалахували яскравими зірками... і гасли, так і не виконавши свого призначення.

Сергій Ілліч Цвєтко народився у вересні 1884 року в с. Тернівка Херсонської губернії в сім’ї болгар – нащадків переселенців з Болгарії. До 12 років, за свідченням односельців, він був пастухом. Школу закінчив з відзнакою. Відомо, що освіту здобув у Одеському університеті, деякий час викладав історію, географію та українську мову на Миколаївщині, а згодом переїхав до Одеси. Уже в першому номері "Вісника", що видавався Одеською Комісією Краєзнавства, були надруковані зібрані ним зразки болгарського фольклору. У наступні роки Сергій Цвєтко розпочав роботу зі збирання предметів матеріальної культури, зокрема болгар, що мешкали на півдні України. У с. Тернівці він зібрав колекцію одягу, яку передав до Одеського краєзнавчого музею.

Серед його зацікавлень – дослідження традицій народного будівництва, болгарське весілля, і його порівняння з українським, юнацькі і гайдуцькі пісні. Дослідження героїчного епосу, що зберігався в пам’яті болгарських переселенців, надихав дослідника на історичний екскурс у далеке минуле Тернівки. Пісні для болгар-переселенців були їхньою неписаною історією, в них – надії тих, хто волею обставин виявився відірваним від рідної землі. У рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології і. М. Рильського зберігається великий збірник болгарського фольклору, записаний вченим серед болгарських поселенців упродовж другої половини 20-х років. Цікаво, що серед записів є 24 зразки пісенного репертуару кримських болгар, зафіксовані ним у Старому Криму, Сарабузі і Коктебелі. Крім пісень, до збірника увійшли описи народних обрядів, казки та легенди.

Після першого арешту 1933 року (у справі СВУ), і заслання, Сергій Цвєтко повернувся, працював у Миколаївському краєзнавчому музеї. Його сліди губляться після другого арешту, який стався 1947 року. Обставини смерті та місце захоронення талановитого вченого невідомі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG