Прага, 26 листопада 2002 – Серед політиків добре відомо, що утопія – це продукт абстрактного мислення відірваний від реальності життя. Термін «утопія» вживається сьогодні для характеристики принципово нездійсненних плані і проектів. Останні тижні політичного життя України принесли нові оцінки утопізму деяких планів української опозиції. Особливо це стосується наївних сподівань «Нашої України» щодо створення якоїсь «врівноваженої» парламентської більшості. Крах утопій завжди визнавався із запізненням але це протверезіння багатьох політиків інколи було корисним суспільству.
Серед тих, хто найбільше звик до утопічності своїх політичних планів, в Україні є комуністи...Тому вони й найменше розчаровані з того, що сталося нині в українському парламенті, в українській політиці, взагалі. Послідовні ліві на чолі зі своїм прагматиком Петром Симоненком навіть не дуже змінювали в перебігу останніх подій в державі свою заїжджену вже «платівку типових гасел і політичних кліше», ця партія вже давно звикла до ролі «підігруючої» в складних закулісних політичних розкладах Банкової. Хоча і в ній виявилися свої «троянські гачки чи...крючки», котрі вже давно реально оцінюють «червону утопію» для України.
Найсумніше після остаточного «краху ілюзії врівноваженого коаліційного уряду» було все ж в лавах «Нашої України». Які виявилися не такими вже й міцними, коли в них «заголосувалися» сини «дружніх» і з них побігли Димінські, котрі не є, мабуть , останніми втікачами. Сьогодні перед політичними аналітиками все зриміше постає питання про справжні причини «утопізму» нашоукраїнського лідера. Чи вони криються в його традиційному дон-кіхотстві, яке може здаватися дивним для банківського прагматика, чи в страху «із-за долі гетьманської»... Але тоді вже, як то кажуть, «якщо вовка боятися...то для чого його годувати зі своїх рук». Недарма ж, за словами Івана Стакановича, щонайменше, 30 пар з цих рук виявилися «мокрими», але чи від того ж страху, чи від чогось іншого, бруднішого. Недарма ж сказав Тарас Чорновіл про 2 мільйони доларів, як ціну лише для одного бажаючого обміняти «утопію» на щось суттєвіше.
І якщо для остаточного краху «українських утопій» необхідне повне об’єднання всіх опозиційних сил, то це породжує ще одну, чи не найяскравішу УТОПІЮ. Чи не з цього приводу київський філософ початку ХХ століття Микола Бердяєв сказав, що «утопії, на нещастя, здійснимі. І може настане час, коли людство ламатиме собі голову над тим, як позбутися утопій». Чи не будуть українці у цьому останніми?
Серед тих, хто найбільше звик до утопічності своїх політичних планів, в Україні є комуністи...Тому вони й найменше розчаровані з того, що сталося нині в українському парламенті, в українській політиці, взагалі. Послідовні ліві на чолі зі своїм прагматиком Петром Симоненком навіть не дуже змінювали в перебігу останніх подій в державі свою заїжджену вже «платівку типових гасел і політичних кліше», ця партія вже давно звикла до ролі «підігруючої» в складних закулісних політичних розкладах Банкової. Хоча і в ній виявилися свої «троянські гачки чи...крючки», котрі вже давно реально оцінюють «червону утопію» для України.
Найсумніше після остаточного «краху ілюзії врівноваженого коаліційного уряду» було все ж в лавах «Нашої України». Які виявилися не такими вже й міцними, коли в них «заголосувалися» сини «дружніх» і з них побігли Димінські, котрі не є, мабуть , останніми втікачами. Сьогодні перед політичними аналітиками все зриміше постає питання про справжні причини «утопізму» нашоукраїнського лідера. Чи вони криються в його традиційному дон-кіхотстві, яке може здаватися дивним для банківського прагматика, чи в страху «із-за долі гетьманської»... Але тоді вже, як то кажуть, «якщо вовка боятися...то для чого його годувати зі своїх рук». Недарма ж, за словами Івана Стакановича, щонайменше, 30 пар з цих рук виявилися «мокрими», але чи від того ж страху, чи від чогось іншого, бруднішого. Недарма ж сказав Тарас Чорновіл про 2 мільйони доларів, як ціну лише для одного бажаючого обміняти «утопію» на щось суттєвіше.
І якщо для остаточного краху «українських утопій» необхідне повне об’єднання всіх опозиційних сил, то це породжує ще одну, чи не найяскравішу УТОПІЮ. Чи не з цього приводу київський філософ початку ХХ століття Микола Бердяєв сказав, що «утопії, на нещастя, здійснимі. І може настане час, коли людство ламатиме собі голову над тим, як позбутися утопій». Чи не будуть українці у цьому останніми?
