Прага, 28 листопада 2002 – Фрідріх Ніцше вважав, що культура – це лише тоненька яблучна шкірочка над розпеченими хаосом. І коли ця ніжна шкірка лопає, людей обпікає підлість, брехня, грубість, все, що булькає у тому розжареному людському пеклі під нею. Щасливі ті народи, котрим вдається оберігати оцю тонку й тендітну оболонку над хаосом, бо в Україні, мабуть, і не знали часів коли вона від цих вивержень пекла українське суспільство оберігала.
Ця оболонка справжньої культури в Україні лише встигла затягувати рани над українським хаосом, як її руйнували завойовницькі зайди. У часи тоталітаризму чимало сторожових псів пильнували щоб українське суспільство не обросло справжньою захисною шкіркою духовності.
Сьогодні сильні світу цього в Києві вважають, що культура – це лише фанера, якою можна прикрити невігластво та жалюгідність здирників. Така їх і політика щодо цієї фанери, чи, тобто – «культури». Щойно призначили в українському уряді нового віце-прем’єра з питань гуманітарних. Так от цей діяч, покликаний нині піклуватися й духовністю, культурою, написав у 1995 році, що характерною ознакою сучасної української еліти, до якої і він належить, «є превалювання інстинкту власної безпеки над політичним інстинктом безпеки національної». Такі, як Дмитро Табачник, котрий ніби-то колись був Тютюнником, вважають, що має бути «або слабка Україна як неоколонія Заходу – або сильна Україна як рівноправний партнер Росії у «євразійському» просторі». Але це вже було і було без права на існування дійсної української культури. Згадайте хоча б 20-30 роки, коли змінювали українські прізвища на зрусифіковані, щоб вижити у розпеченому хаосі бездуховності. Такі, як нинішній новий віце-прем’єр з гуманітарних питань, вважають російську мову «великою і могутньою» і навіть «найважливішим засобом прилучення до світовою культури і науки, світових інформаційних потоків», хоча дітей своїх намагаються влаштувати на мовні курси Британської ради в Україні, де необхідно записуватися чи не за рік-два наперед, незважаючи на високу платню за навчання.
Чи зупинить щось насильство і смерть в українському хаосі, де бездуховна хвиля пропаганди бруду і підлості не дає вирости тоненькій шкірочці чистого духу совісті? Може це знають нові й старі міністри нинішнього українського уряду, що відповідальні за брутальність і насильство над ні в чому невинними людьми, котрі сліпнуть і втрачають пам’ять у емвеесівських кутузках? Мабуть, що знають але що їм до культури і духовності, так, як міністрові внутрішніх справ до української мови, котру він обіцяв вивчити за кілька тижнів після прийняття міністерського портфеля але так і забув, мабуть, про це. А фанерою на зразок «Віаґри» чи Кобзона можна на часі прикрити ницість духу і невігластво але не хаос брехні та страждання принижених безкультур’ям людей.
Колись Альбер Камю сказав, що «є дві чорних сили, котрі взаємно нищать людину – це смерть та насильство; і єдине що може їм протистояти це – культура».
Ця оболонка справжньої культури в Україні лише встигла затягувати рани над українським хаосом, як її руйнували завойовницькі зайди. У часи тоталітаризму чимало сторожових псів пильнували щоб українське суспільство не обросло справжньою захисною шкіркою духовності.
Сьогодні сильні світу цього в Києві вважають, що культура – це лише фанера, якою можна прикрити невігластво та жалюгідність здирників. Така їх і політика щодо цієї фанери, чи, тобто – «культури». Щойно призначили в українському уряді нового віце-прем’єра з питань гуманітарних. Так от цей діяч, покликаний нині піклуватися й духовністю, культурою, написав у 1995 році, що характерною ознакою сучасної української еліти, до якої і він належить, «є превалювання інстинкту власної безпеки над політичним інстинктом безпеки національної». Такі, як Дмитро Табачник, котрий ніби-то колись був Тютюнником, вважають, що має бути «або слабка Україна як неоколонія Заходу – або сильна Україна як рівноправний партнер Росії у «євразійському» просторі». Але це вже було і було без права на існування дійсної української культури. Згадайте хоча б 20-30 роки, коли змінювали українські прізвища на зрусифіковані, щоб вижити у розпеченому хаосі бездуховності. Такі, як нинішній новий віце-прем’єр з гуманітарних питань, вважають російську мову «великою і могутньою» і навіть «найважливішим засобом прилучення до світовою культури і науки, світових інформаційних потоків», хоча дітей своїх намагаються влаштувати на мовні курси Британської ради в Україні, де необхідно записуватися чи не за рік-два наперед, незважаючи на високу платню за навчання.
Чи зупинить щось насильство і смерть в українському хаосі, де бездуховна хвиля пропаганди бруду і підлості не дає вирости тоненькій шкірочці чистого духу совісті? Може це знають нові й старі міністри нинішнього українського уряду, що відповідальні за брутальність і насильство над ні в чому невинними людьми, котрі сліпнуть і втрачають пам’ять у емвеесівських кутузках? Мабуть, що знають але що їм до культури і духовності, так, як міністрові внутрішніх справ до української мови, котру він обіцяв вивчити за кілька тижнів після прийняття міністерського портфеля але так і забув, мабуть, про це. А фанерою на зразок «Віаґри» чи Кобзона можна на часі прикрити ницість духу і невігластво але не хаос брехні та страждання принижених безкультур’ям людей.
Колись Альбер Камю сказав, що «є дві чорних сили, котрі взаємно нищать людину – це смерть та насильство; і єдине що може їм протистояти це – культура».
