Варшава, 29 листопада 2002 - У Польщі, як і в багатьох інших країнах світу, однією із проблемних суспільних груп є ВІЛ-інфіковані громадяни. Щороку у Польщі кількість жертв цієї хвороби, званої ще «чумою 20-го століття», збільшується на 600 чоловік. Серед труднощів у подоланні цього лиха називають низьку суспільну обізнаність із цим явищем – його причинами й наслідками. Але, як показує досвід, навіть державні заклади, пов’язані з охороною здоров’я, не завжди є достатньо підготовленими до боротьби з поширенням ВІЛ-інфекції. За таку непідготовленість станції переливання крові у містечку Ланьцут на сході Польщі доведеться заплатити кару майже 18 тисяч доларів.
Два роки тому під час проведення аналізів співробітники станції переливання крові містечка Ланьцут, виявили, що кров, здана мешканцем сусіднього міста, є зараженою ВІЛ-інфекцією. Пробу крові відразу було знищено, а на адресу донора було відправлено листа з відповідною інформацією. Однак, через якийсь час лист повернувся, не знайшовши адресата. Повторного повідомлення, як того вимагають польські правила, висилати ніхто уже не став. Коли ж згаданий мужчина через кілька місяців потрапив до іншої лікарні, там не лише виявили, що він є носієм ВІЛ-інфекції, але й що він несвідомо заразив і власну дружину. Прийшовши до тями від шоку, подружжя подало позов до суду на станцію переливання крові у Ланьцуті за те, що не попередила ВІЛ-інфікованого, а це привело до зараження наступної особи – його дружини.
Суду знадобилося два роки, щоб розібратися, хто винен, але хто потерпілий було відомо із самого початку. За цей час зараженому подружжю разом із дітьми довелося уже тричі поміняти місце проживання. Дружина, несвідомо заражена власним чоловіком, не в стані розповідати про це без емоцій.
Потерпіла: «Скільки людей від нас відвернулося. Ніби й друзі, а, побачивши, переходять на інший бік вулиці...Та найгірше, коли діти запитують – мамо, чи ти помреш?»
Враховуючи ситуацію, суддя не дав дозволу на публічне використання особистісних даних потерпілих. Суд також не задовольнив їхньої вимоги змусити станцію переливання крові виплачувати їм пожиттєву пенсію по інвалідності, а присудив лише одноразову компенсацію у розмірі майже вісімнадцяти тисяч доларів – не то на ліки, не то на чергову зміну місця проживання.
Два роки тому під час проведення аналізів співробітники станції переливання крові містечка Ланьцут, виявили, що кров, здана мешканцем сусіднього міста, є зараженою ВІЛ-інфекцією. Пробу крові відразу було знищено, а на адресу донора було відправлено листа з відповідною інформацією. Однак, через якийсь час лист повернувся, не знайшовши адресата. Повторного повідомлення, як того вимагають польські правила, висилати ніхто уже не став. Коли ж згаданий мужчина через кілька місяців потрапив до іншої лікарні, там не лише виявили, що він є носієм ВІЛ-інфекції, але й що він несвідомо заразив і власну дружину. Прийшовши до тями від шоку, подружжя подало позов до суду на станцію переливання крові у Ланьцуті за те, що не попередила ВІЛ-інфікованого, а це привело до зараження наступної особи – його дружини.
Суду знадобилося два роки, щоб розібратися, хто винен, але хто потерпілий було відомо із самого початку. За цей час зараженому подружжю разом із дітьми довелося уже тричі поміняти місце проживання. Дружина, несвідомо заражена власним чоловіком, не в стані розповідати про це без емоцій.
Потерпіла: «Скільки людей від нас відвернулося. Ніби й друзі, а, побачивши, переходять на інший бік вулиці...Та найгірше, коли діти запитують – мамо, чи ти помреш?»
Враховуючи ситуацію, суддя не дав дозволу на публічне використання особистісних даних потерпілих. Суд також не задовольнив їхньої вимоги змусити станцію переливання крові виплачувати їм пожиттєву пенсію по інвалідності, а присудив лише одноразову компенсацію у розмірі майже вісімнадцяти тисяч доларів – не то на ліки, не то на чергову зміну місця проживання.
