Прага – Вашингтон, 29 листопада 2002
Людмила Литовченко:
Правозахисна американська організація – Комітет захисту журналістів із штаб-квартирою в Нью-Йорку вручила цього тижня нагороди журналістам, що постраждали в результаті своєї професійної роботи. Наш кореспондент Мирослава Гонгадзе побувала на почесному обіді, організованому з метою допомоги Комітету захисту журналістів. Зараз Мирослава з нами на прямому зв’язку з Вашингтону. Мирославо, скажи декілька слів про нагороди, які вручають журналістам, і як проходить відбір номінантів.
Мирослава Гонгадзе:
Перш за все, варто зазначити, що Комітет захисту журналістів вручає подібні нагороди кожного року щоб відзначити тих, хто, не зважаючи на тиски зі сторони влади, намагається професійно надавати людям інформацію. Цього року номінантами стали чотири журналісти. Ірина Петушова - редактор тижневика «Республіка» у Казахстані. Її газета виступає з гострою критикою політики президента Назарбаєва. Ірина, якій 36 років, змушена була емігрувати до Москви, але продовжує видавати газету, яка має велику популярність в Алма-Аті. Ще двоє журналістів, що отримали нагороди, це - Ігнасіо Гомес з Колумбії та Тіпу Султан з Бангладеш також займаються розслідуваннями корупції при владі. Тіпу Султан був жорстоко побитий у себе в країні. Він чудом залишився живий, хоча, як він сам сказав, міг розділити долю Ігоря Александрова, бо побили його бейсбольними бітами. За методами боротьби з незалежними журналістами тут Україна нічим не відрізняється від Бангладеш. Я запитала Тіпу, чи не боїться він працювати журналістом після всього, що сталось. І він, показуючи мені свої жахливі шрами на руках, радів лише, що після довготривалого лікування може писати. Він сказав, що люди в його країні настільки поважали його роботу, що збирали гроші для його лікування, і зараз він не може їх покинути. Тіпу Султану лише тридцять.
Людмила Литовченко:
Складається враження, що у країнах з тоталітарними режимами методи, якими намагаються придушити свободу слова - один з базових принципів демократії, однакові.
Мирослава Гонгадзе:
Так. Я сиділа у величезному залі, де зібралися понад тисяча гостей – зірок американської та міжнародної преси, і розуміла, що є один дуже простий метод відрізнити тоталітарний режим від демократичного правління. Країни, у яких зникають журналісти, де їх вбивають чи іншими методами намагаються заставити замовчати, однозначно не можуть себе назвати демократичними. У цьому відношенні міжнародні журналістські організації на сьогодні прирівнюють країни колишнього Радянського Союзу в тому числі Україну до країн Африки чи Латинської Америки.
Людмила Литовченко:
Мирославо, будь ласка, ще декілька слів про організаційну сторону роботи таких правозахисних організацій, як Комітет захисту журналістів. На які кошти вони існують?
Мирослава Гонгадзе:
Якщо говорити про КЗЖ, то вони не отримують коштів від держави. Приватні фонди та індивідуальні донори є жертводавцями. Наприклад, під час урочистого обіду, про який ми говоримо, організації вдалося зібрати більше мільйона доларів на свою діяльність. В КЗЖ працює біля тридцяти штатних працівників, і в їх зону контролю за дотриманням свободи слова входять країни всього світу.
Людмила Литовченко:
Дякую за розповідь. Переконана, що до теми свободи слова ми повернемось вже на наступному тижні. 4 грудня у Верховній Раді України відбудуться слухання про цензуру в Україні.
Людмила Литовченко:
Правозахисна американська організація – Комітет захисту журналістів із штаб-квартирою в Нью-Йорку вручила цього тижня нагороди журналістам, що постраждали в результаті своєї професійної роботи. Наш кореспондент Мирослава Гонгадзе побувала на почесному обіді, організованому з метою допомоги Комітету захисту журналістів. Зараз Мирослава з нами на прямому зв’язку з Вашингтону. Мирославо, скажи декілька слів про нагороди, які вручають журналістам, і як проходить відбір номінантів.
Мирослава Гонгадзе:
Перш за все, варто зазначити, що Комітет захисту журналістів вручає подібні нагороди кожного року щоб відзначити тих, хто, не зважаючи на тиски зі сторони влади, намагається професійно надавати людям інформацію. Цього року номінантами стали чотири журналісти. Ірина Петушова - редактор тижневика «Республіка» у Казахстані. Її газета виступає з гострою критикою політики президента Назарбаєва. Ірина, якій 36 років, змушена була емігрувати до Москви, але продовжує видавати газету, яка має велику популярність в Алма-Аті. Ще двоє журналістів, що отримали нагороди, це - Ігнасіо Гомес з Колумбії та Тіпу Султан з Бангладеш також займаються розслідуваннями корупції при владі. Тіпу Султан був жорстоко побитий у себе в країні. Він чудом залишився живий, хоча, як він сам сказав, міг розділити долю Ігоря Александрова, бо побили його бейсбольними бітами. За методами боротьби з незалежними журналістами тут Україна нічим не відрізняється від Бангладеш. Я запитала Тіпу, чи не боїться він працювати журналістом після всього, що сталось. І він, показуючи мені свої жахливі шрами на руках, радів лише, що після довготривалого лікування може писати. Він сказав, що люди в його країні настільки поважали його роботу, що збирали гроші для його лікування, і зараз він не може їх покинути. Тіпу Султану лише тридцять.
Людмила Литовченко:
Складається враження, що у країнах з тоталітарними режимами методи, якими намагаються придушити свободу слова - один з базових принципів демократії, однакові.
Мирослава Гонгадзе:
Так. Я сиділа у величезному залі, де зібралися понад тисяча гостей – зірок американської та міжнародної преси, і розуміла, що є один дуже простий метод відрізнити тоталітарний режим від демократичного правління. Країни, у яких зникають журналісти, де їх вбивають чи іншими методами намагаються заставити замовчати, однозначно не можуть себе назвати демократичними. У цьому відношенні міжнародні журналістські організації на сьогодні прирівнюють країни колишнього Радянського Союзу в тому числі Україну до країн Африки чи Латинської Америки.
Людмила Литовченко:
Мирославо, будь ласка, ще декілька слів про організаційну сторону роботи таких правозахисних організацій, як Комітет захисту журналістів. На які кошти вони існують?
Мирослава Гонгадзе:
Якщо говорити про КЗЖ, то вони не отримують коштів від держави. Приватні фонди та індивідуальні донори є жертводавцями. Наприклад, під час урочистого обіду, про який ми говоримо, організації вдалося зібрати більше мільйона доларів на свою діяльність. В КЗЖ працює біля тридцяти штатних працівників, і в їх зону контролю за дотриманням свободи слова входять країни всього світу.
Людмила Литовченко:
Дякую за розповідь. Переконана, що до теми свободи слова ми повернемось вже на наступному тижні. 4 грудня у Верховній Раді України відбудуться слухання про цензуру в Україні.
