Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 09:23

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Слово про В’ячеслава Чорновола», «Міжетнічна толерантність на Закарпатті”, “Доля автора музики Українського гімну”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Слово про В’ячеслава Чорновола», «Міжетнічна толерантність на Закарпатті”, “Доля автора музики Українського гімну”

Київ, 4 грудня, 2002

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Слово про В’ячеслава Чорновола», «Міжетнічна толерантність на Закарпатті”, “Доля автора музики Українського гімну”.

В’ячеслав Чорновіл. Людина, роль якої в новітній історії України належним чином ще не оцінена. Перед мікрофоном ведучий циклу “Шістдесятники” Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Друзі його називали Славком. Співробітники — В’ячеславом Максимовичем. Михайло Хейфец, який з ним перебував у таборі суворого режиму, називав його “зеківським генералом”. Я - лідером.

І всі ми маємо рацію. Чорновіл, направду багатогранна людина, багатоаспектна, багатовимірна особистість. Чи не єдиний політик в Україні з правдивою харизмою. Його щиро любили, довіряли, твердо покладалися на нього. Його не любили, ненавиділи, його авторитета боялися, його слова боялися, йому заздрили, його омовляли, за ним стежили і вистежували, неодноразово кидали за грати. А він як казковий птах знову і знову об’являвся, відроджувався, набував нової суспільної якості, ваговитості в очах усього українства.

Чорновіл був загальнонаціональним лідером, і в усвідомленні цього факту закладено міну уповільненої дії.

Чорновіл напрочуд енергійна людина. Він був настільки динамічним, що внутрішній рух його особистості створював навколо нього сильне магічне поле. Хто потрапляв у його силове поле, той намагався відповідно творити, рухатися в цьому напрямку, в його ритмі.

Мені поталанило з ним працювати чотири роки директором видавництва “Час”, засновником якого був Чорновіл. Він і створив видавництво для видання серії “Українська модерна література”, авторами проекту якого є Валерій Шевчук і я. Питання: чи ви, слухачі, знаєте ще одного політичного діяча України, який би щось подібне створив? Адже ми видали вже тридцять томів названої серії.

Чорновіл - освічена людина, з напрочуд тонкою й рухливою уявою, інтуїцією творця. Його “колонки” в газеті “Час/ ТІМЕ”, засновником і шеф-редактором якої він був, - це блискучі зразки політичної публіцистики, глибокі, правдиві, як правило, з діагнозом і прогнозом. Чорновіл не просто аналізував конкретну ситуацію, а попереджав про небезпеку. Найгірші його прогнози на жаль збуваються.

І знову мені поталанило, про що я довідався зовсім нещодавно. Михайлина Коцюбинська, головний редактор десятимовника Чорновола, що готується до видання, спитала про мою статтю тридцятилітньої давності про фільм Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною відзнакою”. Ії статтю, не схотіли друкувати в часописі “Жовтень” і вона ходила в “самвидаві”. Отак вона потрапила до Чорновола. Я писав її підцензурно, але антиісторизм явища “пастельно” заявив, що і прочитувалося і стало причиною відхилення статті. Чорновіл усю мою “пастель” оконтурив, усе назвав своїми іменами, і моя стаття з його просто блискучим коментарем продовжувала гуляти в “самвидаві”.

Сьогодні, коли обговорюється фільм Іллєнка “Мазепа”, особливо цікаво читати Славка Чорновола — провидця: тридцять років тому він прозорливо побачив ідеологічне ковзання по слизькому, що є протипоказанням справжньому мистецтву.

Чорновіл вроджений політик. Серед шістдесятників - унікум. На цьому полі проявилася вся його небуденна натура, вся його потуга непересічної особистості. І людські слабкості. Почну з них. Він не був людинознавцем, був довірливим, надто добрим й терпеливим, що його середовище використовувало у вузько своїй меті. Він терпів нецікавих людей, нездар, пройдисвітів. Вони йому згодом і “віддячили”. Кадрові помилки - дорога ціна, яку сплатив Чорновіл.

А його сила - в цілковитій, щирій відданості справі, виборюванню незалежності України, справі життя цілої генерації, політичним речником якої провидіння Божим він був. Ще замолоду Славко Чорновіл відмовився від наукової кар’єри, і він міг бути просто блискучим літературознавцем, літературним критиком, а віддав себе повністю найнебезпечній за тих часів формі діяльності — політиці. Починаючи з 1966 року він зазнав судові переслідування, тюрми, табори суворого режиму. Ця надзвичайна ситуація тривала понад 20 (!) років. Треба було мати воляче здоров’я, сталеві дроти замість нервів, аби витримати весь цей пресинг, внутрішньо не зламатися. Чорновіл усе витримав. І понад усі ці тортури комуністичної сваволі, і понад тиск розмаїтих провокацій, обмов, заздрість, намагання своїх же побратимів зупинити його стрімку ходу вперед до створення політичної структурованості громадянського суспільства він йшов, не спиняючись. З аморфної організації РУХ, що вже відбулася і ставала дедалі більше охлократичним реліктом, Чорновіл створив динамічну партію, яка в парламенті посідала гідне місце.

…Міна уповільненої дії десь тихенько лежала.

Чорноволові опоненти закидали авторитаризм, вождізм, амбіціозність. Усе це неправда, нагла обмова дрібних (і не дрібних) політиканів. Я знаю: чотири роки тому В’ячеслав Чорновіл запропонував Вікторові Ющенку дати згоду на висування його кандидатури на посаду Президента. В’ячеслав Максимович зобов’язувався: 1)

очолити передвиборчу компанію і консолідувати усі націонал-патріотичні сили навколо Ющенка; 2)

він готовий був полишити посаду голови РУХу, щоб ніхто не подумав: Чорновіл готує собі і РУХу політичне главенство при новому Президенті.

На той момент убили Вадима Гетьмана, відомого банкіра і друга Віктора Ющенка. За тих драматичних умов Віктор Андрійович не був готовий до нового небезпечного вибору.

Міна уповільненої дії тихенько лежала на своєму місці.

Чорновола не можна було купити. Я був присутній при телефонній розмові з депутатом ВР “Х”, який намагався замість обіцяного паперу для газети “Час/ТІМЕ” побудувати Чорноволові … вілу. Двоповерхову! Будуватимуть не абияк — турки чи поляки… Славко наполягав на обіцяному папері. А він тоді жив у тимчасово наданій депутату квартирі. І засмучений прокоментував: - Немає тижня, щоб хтось не спробував мене купити…

Славко був легкою людиною, чарівливо усміхнений, доброзичливий і добротворний. Чорновіл був душею товариства. Він любив при столі жартувати, співати, слухати й розповідати анекдоти, щиро і весело сміятися. Політична діяльність в останні роки геть забирала весь час - він працював і спав шість годин. На відпочинок, дозвілля не залишалося часу.

- Глянь на ці стоси паперів - усе треба прочитати, розписати “що - кому”. І таке кожного вечора.

Чорновіл був прапором національно-демократичних сил, був харизматичним лідером про що всі (вороги його включно) “довідалися”, коли його було вбито — отака собі автокатастрофа.

Він був надто небезпечний для режиму, щоб не потрапити в автокатастрофу. Ота міна нарешті вибухнула…

Його ховала вся Україна. Сотні тисяч людей, що йшли в скорботній процесії, нарешті усвідомили Кого вони втратили, Кого!

І хотілося, щоб оте скорботне прощання з В’ячеславом Максимовичем Чорноволом було не лише пам’яттю про видатного політичного діяча, чуйну, часом чарівну людину, але й Школою, історичними Уроками всім національно-демократичним силам, які б за святий обов’язок мали єдину мету — єднатися заради перетворення замшілої олігархічно-провінційної країни в людяну демократичну державу з розвинутим громадянським суспільством.

Саме заради такої України жив і горів Чорновіл, і гідним пам’ятником йому має стати Україна майбутнього.

Олекса Боярко

Зараз на Закарпатті проживають представники десятків національностей. Про розв’язання проблеми толерантності у поліетнічному суспільстві на прикладі Закарпаття розповідає Анастасія Осадчук.

Анастасія Осадчук

Закарпаття називають багатонаціональним краєм, тут крім українців проживають росіяни, румуни, словаки, німці, євреї, білоруси і багато інших представників різних національностей. Дякувати Богу, тут ніколи не виникало якихось міжетнічних проблем, не бракує і толерантності у стосунках між представниками різних етносів.

Сприяти подальшому розвитку толерантності в поліетнічному суспільстві мав на меті і семінар-тренінг, який було проведено нещодавно в Ужгороді фондом “Європа 21 століття”. До Закарпаття з’їхалися поважні науковці зі столиці та області, представники неурядових організацій. Як зауважила дослідниця з інституту Демократії імені Пилипа Орлика Наталя Баліцер, “Вживання самого терміну “меншина” представниками останньої сприймається як образа, як щось меншоварте. Доречніше було б вживати терміни етнічні та національні спільноти.”

Усім неурядовим організаціям, які працюють у рамках питань етнополітики, належить тісніше співпрацювати з органами державної влади та вносити свої пропозиції. Стосовно ж державних інституцій, то за день до відкриття семінару область відвідав голова державного комітету у справах національності та міграції Геннадій Москаль. Метою його візиту була зустріч з угорським колегою - держсекретарем адміністрації прем’єр-міністра Угорщини паном Сабо та обговорення проекту нової редакції закону “Про закордонних угорців”.

Геннадій Москаль розповідав, що робить Україна у власній політиці стосовно угорської меншини, яка компактно проживає в Закарпатті. За його словами, представники меншини мають привілеї комфортно почувати себе в Україні. Це і змога складати вступні іспити рідною мовою, і ліцензована для Ужгородського національного університету нова спеціальність “Українська мова та література для шкіл з угорською мовою навчання”. Що стосується питання про становище української меншини в Угорщині, на думку Вільмаша Сабо, воно є цілком задовільне.

Олекса Боярко

Третього грудня виповнюється 84 роки від створення Всеукраїнської надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і службовими злочинами. Слово ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

28 листопада 1918 року російські більшовики створили у Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, а ще через 5 днів – і підпорядковану йому Всеукраїнську надзвичайну комісію. Вона була територіальним підрозділом Всеросійської Надзвичайної Комісії, а керівники української ЧК призначалися у Москві із числа членів колеґії ЧК російської.

ВУЧК керувала місцевими та фронтовими надзвичайними комісіями, згодом перетвореними на особливі відділи в армії. У лютому 1919 року Комісія переїхала до Києва і розмістилася в садибі князів Уварових на Липках. Упродовж наступних шести місяців чекісти знищили у місті, за деякими оцінками, близько дванадцяти тисяч осіб.

Створена більшовиками як інструмент для утримання влади, ВУЧК була типовою терористичною організацією. Чекісти захоплювали і розстрілювали заручників, вбивали політичних суперників і навіть тимчасових союзників більшовиків, вдавалися до масових терористичних акцій для залякування населення. Місцеві надзвичайні комісії зазвичай займали купецькі будинки з великими підвалами і льохами, в яких чекісти утримували та розстрілювали в’язнів.

23 липня 19-го року ВУЧК була ліквідована, а керівництво місцевими надзвичайними комісіями перебрала російська ЧК. За півроку всеукраїнський каральний орган був відновлений як Управління надзвичайних комісій і особливих відділів і у березні 21-го року знову перейменований на ВУЧК. А 1 липня 20-го року в усіх ЧК в Україні були запроваджені так звані «трійки» з правом винесення смертних вироків.

Всеукраїнська надзвичайна комісія проіснувала до 22 березня 22-го року і була перетворена на Державне політичне управління. При цьому сумнозвісна всеукраїнська «пролетарська гільйотина» втратила свій надзвичайний характер і остаточно набула вигляду політичної спецслужби – попередниці НКВД, НКҐБ, МҐБ, КҐБ.

Сьогодні черговий “Етнографічний нарис” Олени Боряк присвячений Михайлові Вербицькому - автору музики Державного гімну України.

Олена Боряк

Широка громадськість вперше познайомилася з піснею "Ще не вмерла Україна" як зі вставним номером до п’єси "Запорожці" – драматичної переробки історичної повісті Кароля Гейнча, що була поставлена у 1864 році театром "Руської Бесіди" у Львові.

Однак напрочуд швидко вона почала виконуватися на різних патріотичних урочистостях, зокрема прозвучала як завершальний номер першого на західноукраїнських землях концерту, присвяченому Шевченкові, що відбувся в Перемишлі у лютому 1865 р. Інтенсивне поширення пісні "Ще не вмерла Україна" у різних національно-визвольних осередках, у тому числі і серед Січових Стрільців, привело до затвердження її у 1918 р. Українською Народною Республікою як державного гімну і повторення цього акту у наш час, коли Україна знову здобула свою незалежність.

Автор музики Державного гімну Михайло Вербицький народився у селі Яворнику Руськім біля Перемишля (нині Польща) в сім’ї священника. Уже в дитячому віці він та його молодший брат втратили батька, і хлопчиків взяв на виховання далекий родич, перемишлянський єпископ і високоосвічена людина Іван Снігурський. У заснованій ним при кафедральному соборі хорі майбутній композитор одержав музичну освіту.

А далі життєвий шлях напрочуд талановитого, природженого музиканта Михайла Вербицького лежав через уривчасте навчання у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, захоплення першими публічними театральними виставами й написання музики до цілої низки п’єс, які ставилися українською мовою. У 35 річному віці він прийняв сан священика, а через кілька років став парохом невеликого підгірського села Млини Яворівського району. І все ж він продовжував писати. Його творчість була глибоко вкорінена у повсякденний побут українського села. Через те його хори і пісні переважно поширювалися неначе фольклорні зразки – "з уст до уст"(адже за життя Вербицького був надрукований лише один його солоспів). Чимало його композицій – мелодійні і виразні, "розчинилися" в музиці, що тоді побутувала, втратили своє авторство. Ще раз підтвердився простий життєвий закон – не варто проголошувати гучні патріотичні декларації. Досить зусиль для примноження духовних надбань свого народу.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG