Прага, 3 грудня 2002 – Колись Фрідріх Ніцше зауважив, що у часи узурпації влади, у часи тиранії, влада ненавидить філософію, бо вона є для людини притулком, куди не проникає ніяка диктатура, долиною внутрішнього світу, лабіринтом серця і це підточує владу насильників. Лабіринт серця витворював своєю філософією полтавчанин Памфіл Юркевич. А долину внутрішнього світу для себе і своїх співвітчизників - Григорій Савич Сковорода, який писав, що «коренем всякого зла є грошолюбство, звідси й позови, війни, отруєння, вбивства, злодійські монети, підступність, ворожість, сум та відчай...». Ніби сьогодні сказано. Хоча народився Сковорода саме цього дня але 280 років тому на Харківщині.
Упродовж всього життя Григорій Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух, волю до самопізнання, самовдосконалення. Він звелів написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав». У цих словах глибокий демократизм, прагнення до повної свободи особистості від будь-якого суспільного насильства і тиску. Свободу особистості Григорій Сковорода вважав найвищим щастям людини. Недарма у своїй пісні «Свобода» харківський любомудр зауважив, що золото, у порівняні з людською незалежністю, волею є просто болото. І далі продовжував:
«О , когда би же мені в дурні не пошитись Даби вольності не міг як лишитись, Будь славен вовік муже вибраний, Вольності отче, герою Богдане»
Ці слова могли б бути гаслом українських прагнень до демократії, до повної державної свободи сьогодні, бо не секрет, як влада нині робить з народу дурнів і позбавляє його не лише вольностей але й, як наслідував Іван Котляревський Сковороду, «водить за ніс»...Український мислитель з Чорнух писав:
«Всякому городу нрав і права, Всяка імієть свой ум голова»,
а Возний з Наталки Полтавки Івана Котляревського продовжував:
«Всякого прихоті водять за ніс, Всякого манить к наживі свій біс».
Сковорода може бути прикладом непокріності долі й для сьогоднішніх українців, бо філософ ставав на «прю» із самим нечистим, як біблійний Варсава. Він писав: «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух». У одній з поезій Сковорода висловлюється ще ясніше:
«Пам’ятай, що наше життя – це безперервна боротьба» і «перший ворог...,- це ти, нарум’янена мавпо, ти світе». І разом з тим, як глибоко християнська людина, мандрівний філософ признавався: «Я на Гологофу поскорю, поспію; Там висить врач мій між двох злодіїв». І як же ж тут не згадати фінал 1О-ої пісні Григорія Савича із його «Саду божественних пісень, що проріс із Святого Письма», як його нагадування сильним світу цього і всім людям про справжнє мірило демократії:
«Смерте страшна, замашная косо! Ти не щадиш і царских волосов, Ти не глядиш, де мужик, а де цар,- Все жереш так, як солому пожар. Кто ж на ея плюєт острую сталь? Тот,чія совість,як чистий хрусталь»
Так сказав той, чия совість була настільки чистою, що він сам викопав собі могилу, одяг чисту білизну і спокійно розпрощався з цією, як він казав «нарум’яненою мавпою», з «першим ворогом» людини – предметним світом. А чи не є сенс над спадщиною цього філософа і демократа всім, як казав Тарас, благоденствующим і страждущим, та й задуматися...
Упродовж всього життя Григорій Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух, волю до самопізнання, самовдосконалення. Він звелів написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав». У цих словах глибокий демократизм, прагнення до повної свободи особистості від будь-якого суспільного насильства і тиску. Свободу особистості Григорій Сковорода вважав найвищим щастям людини. Недарма у своїй пісні «Свобода» харківський любомудр зауважив, що золото, у порівняні з людською незалежністю, волею є просто болото. І далі продовжував:
«О , когда би же мені в дурні не пошитись Даби вольності не міг як лишитись, Будь славен вовік муже вибраний, Вольності отче, герою Богдане»
Ці слова могли б бути гаслом українських прагнень до демократії, до повної державної свободи сьогодні, бо не секрет, як влада нині робить з народу дурнів і позбавляє його не лише вольностей але й, як наслідував Іван Котляревський Сковороду, «водить за ніс»...Український мислитель з Чорнух писав:
«Всякому городу нрав і права, Всяка імієть свой ум голова»,
а Возний з Наталки Полтавки Івана Котляревського продовжував:
«Всякого прихоті водять за ніс, Всякого манить к наживі свій біс».
Сковорода може бути прикладом непокріності долі й для сьогоднішніх українців, бо філософ ставав на «прю» із самим нечистим, як біблійний Варсава. Він писав: «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух». У одній з поезій Сковорода висловлюється ще ясніше:
«Пам’ятай, що наше життя – це безперервна боротьба» і «перший ворог...,- це ти, нарум’янена мавпо, ти світе». І разом з тим, як глибоко християнська людина, мандрівний філософ признавався: «Я на Гологофу поскорю, поспію; Там висить врач мій між двох злодіїв». І як же ж тут не згадати фінал 1О-ої пісні Григорія Савича із його «Саду божественних пісень, що проріс із Святого Письма», як його нагадування сильним світу цього і всім людям про справжнє мірило демократії:
«Смерте страшна, замашная косо! Ти не щадиш і царских волосов, Ти не глядиш, де мужик, а де цар,- Все жереш так, як солому пожар. Кто ж на ея плюєт острую сталь? Тот,чія совість,як чистий хрусталь»
Так сказав той, чия совість була настільки чистою, що він сам викопав собі могилу, одяг чисту білизну і спокійно розпрощався з цією, як він казав «нарум’яненою мавпою», з «першим ворогом» людини – предметним світом. А чи не є сенс над спадщиною цього філософа і демократа всім, як казав Тарас, благоденствующим і страждущим, та й задуматися...
