Прага, 10 грудня 2002 - На теренах колишнього Радянського союзу тодішні дисиденти почали відзначати День прав людини з 60-х років. Здебільшого такі вшанування закінчувалися для їхніх учасників у відділеннях міліції чи кабінетах слідчих КГБ. Пане Лук’яненко, чи могли б Ви кількома словами сказати, що означало 10 грудня у житті українських дисидентів, політв’язнів, у Вашому особистому житті? І як саме українські політв’язні вшановували цей день?
Левко Лук’яненко
Для українських політв’язнів день 10 грудня означав свято прав людини, і ми завжди його відзначали голодівками, протестами, зверненнями до адміністрації, до прокуратури Москви і Києва, і ставили наші вимоги. Ми завжди домагалися статусу політв’язнів, домагалися переведення українських політв’язнів на українську територію, вимагали, щоби політичні в’язні мали окремий статус, а не були в тому ж, що й кримінальні злочинці. Для нас завжди це була нагода зібратися і поговорити про те, які права людини мають громадяни західних держав, які політичні традиції української нації, наголошували, що українська нація споконвіку дотримується прав людини для нас у плані історичному, коли Москва окупувала Україну 340 років тому, то це був період початку обмеження наших прав і вольности української нації. Отже, це була завжди нагода згадати наші історичні традиції, порівняти давні традиції з пізнішим становищем при Російській імперії вже. Обговорювали механізми, які застосовувала Російська імперія для поступового обмеження прав України і українських громадянських прав людини. Ось такі були акції. Адміністрація нас завжди після цього карала, бо не дозволяла відзначати. Нам іноді вдавалося зібратися докупи, коли це було в концтаборах. А коли це було у тюрмах, то там уже по камерах ми це робили. Ми проводили контраст – що означають права людини згідно з Декларацією прав людини, і яка реальність у Радянському союзі. Цей контраст ми підкреслювали адміністрації – і високій, і низькій – у письмовій формі та інших. Доводили тим слугам Російської імперії, що на деспотизмі російському і безправ’ї імперія довго проіснувати не може. Це надихало нас. А коли десь у 1965-66 роках нам вдалося поступово налагоджувати контакти з Заходом, почали шукати шляхів, як передавати наші матеріали на Захід, і нам потрошку це вдавалося, то ми були дуже раді, ніби встановився якийсь зв’язок між нами і західним вільним світом. Я знаю, що і мої деякі матеріали потрапляли на Захід, їх друкували в газетах. Наприклад, паризьке Українське слово друкувало, а потім з газет ішло на радіо «Свобода», а «Свобода» передавала вже на Україну, і таким чином багато людей в Україні вже слухали це. Отже ж, за відсутності свободи слова ми казали своє слово через такий довгий шлях до українських громадян.
Петро Кагуй
Дуже дякую, пане Лук’яненко, як Ви оцінюєте нинішню ситуацію в Україні саме у ділянці прав людини?
Левко Лук’яненко
Я розцінюю її як таку, скажімо, лицемірну. За законом, у нас є всі демократичні прав, і громадяни ніби мають цими правами користуватися, а насправді всі права обмежені, і найбільше обмежено право на демонстрації й таке інше. Ось судять людей, які 9 березня позаминулого року брали участь у демонстрації під гаслом «Україна без Кучми». Вже другий рік суди тривають. Таким чином, в нас далеко не повні права і дуже великі обмеження, і за розширення цих прав, громадянських прав необхідно ще боротися.
Левко Лук’яненко
Для українських політв’язнів день 10 грудня означав свято прав людини, і ми завжди його відзначали голодівками, протестами, зверненнями до адміністрації, до прокуратури Москви і Києва, і ставили наші вимоги. Ми завжди домагалися статусу політв’язнів, домагалися переведення українських політв’язнів на українську територію, вимагали, щоби політичні в’язні мали окремий статус, а не були в тому ж, що й кримінальні злочинці. Для нас завжди це була нагода зібратися і поговорити про те, які права людини мають громадяни західних держав, які політичні традиції української нації, наголошували, що українська нація споконвіку дотримується прав людини для нас у плані історичному, коли Москва окупувала Україну 340 років тому, то це був період початку обмеження наших прав і вольности української нації. Отже, це була завжди нагода згадати наші історичні традиції, порівняти давні традиції з пізнішим становищем при Російській імперії вже. Обговорювали механізми, які застосовувала Російська імперія для поступового обмеження прав України і українських громадянських прав людини. Ось такі були акції. Адміністрація нас завжди після цього карала, бо не дозволяла відзначати. Нам іноді вдавалося зібратися докупи, коли це було в концтаборах. А коли це було у тюрмах, то там уже по камерах ми це робили. Ми проводили контраст – що означають права людини згідно з Декларацією прав людини, і яка реальність у Радянському союзі. Цей контраст ми підкреслювали адміністрації – і високій, і низькій – у письмовій формі та інших. Доводили тим слугам Російської імперії, що на деспотизмі російському і безправ’ї імперія довго проіснувати не може. Це надихало нас. А коли десь у 1965-66 роках нам вдалося поступово налагоджувати контакти з Заходом, почали шукати шляхів, як передавати наші матеріали на Захід, і нам потрошку це вдавалося, то ми були дуже раді, ніби встановився якийсь зв’язок між нами і західним вільним світом. Я знаю, що і мої деякі матеріали потрапляли на Захід, їх друкували в газетах. Наприклад, паризьке Українське слово друкувало, а потім з газет ішло на радіо «Свобода», а «Свобода» передавала вже на Україну, і таким чином багато людей в Україні вже слухали це. Отже ж, за відсутності свободи слова ми казали своє слово через такий довгий шлях до українських громадян.
Петро Кагуй
Дуже дякую, пане Лук’яненко, як Ви оцінюєте нинішню ситуацію в Україні саме у ділянці прав людини?
Левко Лук’яненко
Я розцінюю її як таку, скажімо, лицемірну. За законом, у нас є всі демократичні прав, і громадяни ніби мають цими правами користуватися, а насправді всі права обмежені, і найбільше обмежено право на демонстрації й таке інше. Ось судять людей, які 9 березня позаминулого року брали участь у демонстрації під гаслом «Україна без Кучми». Вже другий рік суди тривають. Таким чином, в нас далеко не повні права і дуже великі обмеження, і за розширення цих прав, громадянських прав необхідно ще боротися.
