О.Пеленська: Моє перше запитання. Ви багато пишете про війну. Чи засвоїли її уроки громадяни України, Білорусі, Росії, держав, які найбільше постраждали від її наслідків ?
В.Биков: Гадаю, що ці уроки не засвоєні. Причина в тому, що з самого початку радянська влада і радянський режим зробили все для того, щоб ці уроки скерувати в якесь побічне русло, щоб найголовніші уроки залишились не засвоєними. Радянська влада хотіла, щоб засвоїлись тільки зручні для неї уроки, ті, що їй відповідають. Наприклад, урок про те, що перемога в війні була здобута завдяки керівній ролі компартії й майстерності полководця Йосифа Сталіна. Все інше залишилось за рамками свідомості нашого народу.
О.Пеленська: А не пізно було б сьогодні повернутись до цих уроків ?
В.Биков: Гадаю, що вже пізно. Я це так бачу. І це природно. Та війна вже відійшла в далеке минуле. Зараз життя на перший план висунуло зовсім інші проблеми, дуже тяжкі проблеми, можливо навіть не менш тяжкі, ніж була ця минула війна. Тому я гадаю, що час втрачений, а те, що втрачене в часі, вже не відновиться.
О.Пеленська: Комуністичному режимові вдалось значною мірою зруйнувати віру в загально людські цінності, маю на увазі в громадян колишнього Радянського Союзу. Навіть коли ми говоримо про право на правду, чи звичайну людську порядність. Як ви гадаєте, чи вдасться відродити ці цінності, відновити віру в людські ідеали ?
В.Биков: Хочеться вірити, що це буде відроджено. Тим більше, що і вся світова спільнота ставить такі самі цілі. Та протидія цим процесам також дуже велика. Вся справа в тому, що хоча й мовиться, що комуністичний режим на пострадянських просторах знищений, комуністична психологія залишається. І не тільки в середовищі керівної еліти, але і в масовій свідомості. Саме комуністична психологія стоїть на шляху демократизації, пізнання істини як стосовно минулого, так теперішнього і також, мабуть - майбутнього. На шляху оновлення, пізнання істини і національних ідеалів стоїть і економічна криза, котра не хоча покидати наших теренів. До цього додається і криза на Заході, хоча й не таких великих масштабів. Все це обтяжує нашим народам шлях до прогресу.
О. Пеленська: Чому демократичні процеси в наших країнах – в Україні та в Білорусі просуваються так повільно, в чому причина, на вашу думку ?
В.Биков: Гадаю, що вся справа в нашій ментальності, в національній ментальності, котра не може, або не хоче, а швидше за все – все разом, визволятись від свого комуністичного минулого. Комуністична ідейність і комуністична ментальність великим тягарем душить наші народи. Цьому також сприяє економічне безладдя. Тому важко сказати, коли врешті наші народи позбудуться цієї комуністичності.
О.Пеленська: Яку перспективу мають перед собою нинішні молоді білоруси, що може дати їм держава ?
В.Биков: Гадаю, що молодим білорусам держава дає тільки дуже багато пропаганди, при чому – пропаганди наймахровішої, пропаганди минулого і більше нічого. Що ж до тих здобутків, які найбільше потрібні молодим білорусам, тобто демократичних здобутків, наші режими, як український, так і білоруський, молоді можуть дати дуже мало. Тому молодь шукає сама, тому вона борсається, метушиться не тільки у своїй країні, а їде на Захід, в Америку. Вона шукає собі місця, сприятливих умов для саморозкриття, самоідентифікації. Це дуже погано, тому що це відбувається замість того, щоб у себе вдома, на своїй батьківщині молодь будувала своє майбутнє.
О. Пеленська: Якщо до того додати, наприклад, і те, що за різними даними, понад 1 мільйон українських громадян працює на Заході. Це дуже велика втрата для України, тому що насамперед ідеться про молодь.
В.Биков: Звичайно, це велика втрата. Але це не вина молоді, а її біда. Молода людина, як і кожна інша, має право, і це право записане в усіх міжнародних деклараціях, право на власне життя у власній країні. Звичайно, якщо створені умови для такого життя. У нас, як я вже говорив, таких умов немає. Тому молодь шукає місця, де такі можливості є. Виявляється, що такі умови є на Заході й немає їх на батьківщині.
О.Пеленська: Скажіть, будь ласка, яку ви бачите перспективу для Білорусі, для держави Білорусь ?
В. Биков: Білоруська перспектива дуже похмура. Вона така сумна, що, ймовірно, такої ще не було ніколи в її історії. Хоча хмар завжди було достатньо, хмари ніколи не сходили з білоруського краєвиду. Та все ж наприкінці 20 століття в білоруське вікно заглянуло сонце. Ми сподівались, що настав світанок, що це зоря нового дня. Та цей день був дуже коротким. Зараз на нашому обрії ця так звана інтеграція, котра є нічим іншим, як Аншлюс Росії по відношенню до цієї західної маленької країни.
О.Пеленська: На вашу думку, чи може стати реальністю союз трьох слов’янських держав ?
В.Биков: Я не вірю в такий союз, такий союз не можливий. На загал, сьогодні ні в Європі, ні у світі не може відбутись інтеграція в сенсі расового чи навіть національного об’єднання. Це все - вчорашній день. Нині Європа і світ об’єднуються за зовсім іншими прикметами. На жаль, ці демократичні прикмети залишаються поза національною свідомістю наших країн.
О_Пеленська: Ви маєте на увазі об’єднання нової Європи в рамках ЄС ?
В.Биков: Так, саме це я маю на увазі.
О.Пеленська: І все ж як ви бачите в перспективі, чи можуть Україна та Білорусь стати членами Європейського Союзу ?
В.Биков: Такі можливості, на мою думку, нині дуже малі як в Україні, так і в Білорусі. Та все ж саме зараз ці країни повинні працювати в напрямку створення таких можливостей і передумов. І якщо не зараз, то за рік чи 10 років, чи хоча б за 20 повинна бути надія вступу в Європейський дім. Якщо такої надії не буде, то доля наших країн дуже сумна.
О.Пеленська: Щоб ви що б ви хотіли побажати громадянам України напередодні Нового року і Різдва ?
В.Биков: Мене завжди, напевно ще з молодих літ, болить душа за Україну. І я б дуже хотів, щоб український народ дожив радісного дня, хоча й він не настає для всіх разом. Та я вважаю, що український народ світле і радісне майбутнє заслуговує. Я хочу, щоб це радісне майбутнє настало якнайшвидше.