Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 16:04

Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Хуторянство в українській історії”, “Доля інтелектуальної книги в Україні”, “Збирач скарбів єврейського фольклору”


Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Хуторянство в українській історії”, “Доля інтелектуальної книги в Україні”, “Збирач скарбів єврейського фольклору”

Київ-Прага, 8 січня 2003 – В ефірі програма “Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

“Хуторянство в українській історії”, “Доля інтелектуальної книги в Україні”, “Збирач скарбів єврейського фольклору”. Про це ви почуєте сьогодні у нашому випуску.

Слово “хуторянство” сприймається зараз як синонім провінційності, ба більше – недолугості. Чи так це? У рубриці “Несподіваний Ракурс” слово має Людмила Кучеренко.

Людмила Кучеренко

У газеті “Полтавська думка” я наткнулася на дуже незвичне оголошення, запрошення взяти участь у Дні хутора. А об’яві передувала стаття Віктора Міщанина, співробітника держаного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. “Наш Зінківський край по праву можна назвати козацько-хуторянським. Здавен куди не поглянь – виднілися козацькі хутори з розкішними садками, зі ставками, повними риби. Та за якихось 70-80 років майже всі вони зникли безслідно або перебувають на межі зникнення. Зосталися лише їхні назви у пам’яті людей старшого віку. Ще 220 років тому, як засвідчує опис Чернігівського намісництва, що проводився у зв’язку з ліквідацією полкового устрою на Україні і утворенням намісництв, лише на території трьох опішненських козацьких сотень нараховувалося близько 220 хуторів. У кожного більш-менш заможного козака, який мешкав у сотенному містечку Опішному, був свій хутір у степу. На початку 19 століття по обидва боки шляху з Опішного з’явилися два хутори – Безрукий та Хижняківка. Заснували їх два козаки – Безрук і Хижняк. І протягом століть тут жили їхні нащадки, які вирощували хліб, гончарювали та займалися іншими ремеслами.

Поряд із Безруками та Хижняківкою згодом з’явилися інші хутори, в яких також жили дбайливі господарі. Це Старі Млини, Прокопівщина, Гармаші, Миколаївка.

З’явилася більшовицька імперія, а їй хутори були непотрібні. Адже козак-хуторянин - це, перш за все, господар-трудівник. Він знав ціну своїй нелегкій праці, тому не віддав би задарма державі основне своє багатство – хліб, вирощений у поті чола.

Саме це і не влаштовувало Сталіна, який вирішив провести індустріалізацію країни за рахунок села. Тож і почалося знищення хуторів, силою забирали хліб, засуджували і виселяли непокірних. Якщо хутірець був невеличкий, одна-дві хати, господарство розкуркулювали і розтягали. Хутір зникав. А селян більших хуторів виселяли до сусідніх сіл. Свій внесок до ліквідації хуторів внесла і так звана політика неперспективних селищ, що проводилася у 60-70-х роках минулого століття.

Доля порозкидала колишніх хуторян - бузруківців і хижняківців по різних куточках і України, і світу. Проте рано чи пізно людину кличе земля предків. Очевидно, під дією цієї притягальної сили хутірської землі у 1998 році у Хижняківці на садибі Карпенків почали проводити Дні хутора – щорічні зустрічі безруківців і хижняківців.

Прекрасна традиція, започаткована в Опішненському краї, яка засвідчує, що нічого поганого у хуторянстві немає, безруківці і хижняківці пишаються тим, що їхній рід веде коріння від козаків-хуторян.

Олекса Боярко

“Дух і літера” – таку назву мають видавництво і часопис, які пропонують читачам інтелектуальну продукцію вищого ґатунку. Зі співредактором “Духу і літери” Леонідом Фінбергом розмову веде Богдана Костюк.

Богдана Костюк: У чому полягає особливість видавництва? Чи назва відображає сутність?

Леонід Фінберг: “Дух і літера” – це спроба об’єднати в одному видавництві науки, які займаються традиційно духовною сферою, і проблеми семантики. Дисципліни, які випрацювало людство упродовж століть, не є спеціалізованими, а дійсність, яку вони аналізують – є синтетичною. Ми робимо спробу проведення міждисциплінарного діалогу в рамках одного видавництва.

Богдана Костюк: Які цікаві книги вже видано і які новинки на нас очікують?

Леонід Фінберг: Сьогодні ми вийшли на певний темп, це 25-30 книг на рік, але ж яких книг!

Це книги, яких раніше ніколи не було в українському духовному просторі. Як правило, новинки філософської і історичної літератури з’являлися російською мовою. Упродовж 20 століття в Україні не виробилася традиція активної співпраці з західними філософами і істориками. Ми знайшли свою нішу – це видання високої класики, але сучасної класики філософії і історії. Назву декілька новинок: “Джерела тоталітаризму” Ханни Арендт. Не знаю жодного європейського чи американського університету, де б не вивчали цю книгу. Авторка здійснила те, що мені здавалося нездійсненним. Вона проаналізувала конкретно-історично, конкретно-філософськи - як вибудовувалися найстрашніші режими тоталітаризму – гітлерівський та сталінський, які знищували людство у 20 столітті.

Богдана Костюк: А журнал допоможе читачеві увійти в 21 століття гуманною освіченою людиною?

Леонід Фінберг: Чесно кажучи, ні. Думаю, жоден журнал чи програма телебачення не може претендувати на таку велику роль. І все ж таки, в таких видань, які не пропонують легкого чтива, є роль. Вони пропонують серйозні тексти по осмисленню сьогодення і історії.

Олекса Боярко

Розмову про інтелектуальну книгу в Україні продовжує відомий філософ Мирослав Попович.

Мирослав Попович

Я був дуже здивований, коли почув думку одного книговидавця про те, що на Україні дуже добре іде випуск інтелектуальних книжок, зокрема, на філософські теми, різного роду енциклопедії і так далі. Поки що потребу в таких книжках задовольняють російські видавництва. Це сумно, але це і добре свідчить про потребу нашого суспільства. У Львові є журнал, який називається “Ї”, це часопис абсолютно унікальний, на високому вишуканому рівні. Це єдиний мені відомий журнал, який міцно стоїть на ногах фінансово і дуже добре поширюється.

Думаю, у нас просто поганий менеджмент книги і поганий маркетинг. Ми погано знаємо наш ринок. Але мене втішає, що людям цікаві глибокі речі, тому є дійсно великі надії, що в нас все буде гаразд.

Олекса Боярко

8 січня виповнилося 68 років від народження поета Василя Симоненка. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року у селі Біївцях на Полтавщині. Він закінчив факультет журналістики Київського університету, працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини».

Симоненко почав писати вірші ще студентом, а 1962 року видав свою першу книгу поезії «Тиша і грім». Невдовзі він став одним з найпопулярніших українських поетів, і його вірші ходили у списках. Симоненко зазнав переслідувань з боку влади за свою критику недоліків соціалізму і за так звані «націоналістичні тенденції» у творах. Його вірші спотворювалися і заборонялися цензурою, а збірка новел «Вино з троянд» була знищена вже у друкарні. Жорстоко побитий у Черкасах на залізничному вокзалі та у райвідділі міліції, Василь Симоненко помер 14 грудня 1963 року – за 3 тижні до свого двадцятидев’ятиліття. Несподівана смерть молодого поета перетворила його на одного з перших серед «шістдесятників» мучеників і сприяла радикалізації українського руху.

Поет-комуніст, Симоненко був опозиціонером в рамках соціалістичної системи і щиро намагався дотримуватися встановлених режимом правил гри. Він звертався до ідеї «комуністична радосте моя!», одночасно проклинаючи співців щасливого і заможного колгоспного життя під час голоду 1947 року. Поет називає свою особистість «моє маленьке Я», ганьбить народний капіталізм і водночас пише про загрозу людині з боку тоталітарної машини. Симоненкові належать і емоційні випади проти українських націоналістів, і оте знамените звертання українця до України: «Хай мовчать Америки й Росії, // Коли я з тобою говорю». Передбачивши власну смерть у 30 років, поет при цьому застеріг: «Немає смерті. І не ждіть – не буде».

Олекса Боярко

Днями виповнилося 110 років від народження Мойсея Береговського – видатного дослідника єврейського фольклору України. Про його долю розповідає Олена Боряк.

Олена Боряк

Видатний учений-фольклорист Мойсей Якович Береговський народився 28 грудня 1892 р. у селі Термахівка Київської губернії. 13-річним хлопчиком він приїхав до Києва, екстерном закінчив гімназію, а згодом навчався у Київській консерваторії по класу композитора Б.Л. Яворського. Пізніше упродовж трьох років Мойсей Береговський стажувався в Петербурзі. Саме тоді він став активним учасником фольклорних експедицій по Україні, Білорусі та Литві. Його зусиллями в Інституті (а згодом Кабінеті) єврейської культури АН УРСР у Києвi (1929 - 1949) був створений фоноархiв. Об'єктами досліджень М. Береговського та його колег були як значні центри єврейської культури (Київ, Одеса), так i невеликі міста й містечка на Волині, Поділлі, Галичині, колонії півдня України. Завдяки М. Береговському та його колегам, по суті, було врятовано від знищення нацистами в роки війни тисячі зразків єврейських мелодій .

Історія – дивна річ, власне, як і примхи диктаторів. Фашисти розстріляли в Бабиному Яру більшість київських євреїв, але ретельно інвентаризували та евакуювали записи єврейської народної музики. Проте тендітні воскові валики виявилися не такими вже міцними – вони пережили Гітлера. Але не Сталіна. Очевидці твердять, що при ліквідації 1949 р. Кабінету єврейської культури унікальну колекцію всіляко намагалися знищити. 1950 р. М. Береговського було заарештовано за “націоналістичну роботу”. Парадоксально, але дружині вченого повернули всі рукописи, вилучені під час слідства, навіть з перекладом і коментарями, зробленими в стінах НКВС анонімним “фахівцем”. У М. Береговського були попереду 5 років лісоповалу в таборі під Тайшетом. Там він організував хор в’язнів – у ньому співала “перша скрипка” Великого театру і литовські музиканти, а сам М. Береговський зміг на власному досвіді переконатися: музиці завжди є місце – як у єврейських гетто, так і в радянських концтаборах. Його реабілітації всіляко сприяли М. Рильський та Д. Шостакович. Останні 6 років життя він жив мрією видати друком фундаментальну працю – 5 томів підготовленого ним “Єврейського музичного фольклору”. Натомість один із них, присвячений єврейській народній інструментальній музиці, отримав у Москві нищівну рецензію. Ця праця побачила світ лише 1987 р. і відразу стала подією у світовій музичній фольклористиці.

Народна культура, творена століттями, завжди потребує тих, хто рятуватиме її від забуття й знищення. Одним з її відданих лицарів був Мойсей Береговський.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG