Доступність посилання

ТОП новини

Про роль глобалізації у культурно-літературних вимірах


Про роль глобалізації у культурно-літературних вимірах

Київ, 16 січня 2003

Як солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь

Прозираючи крізь апокаліптичну українську ніч 1930-х, так писав український поет-революціонер Олег Ольжич. Щоправда, наполоханому і затероризованому українству така моральна настанова видалась недосяжною. Більш звичними виявились якраз вагання і квиління, а як результат – неприсутність у світі, що й зафіксував інший поет, сказавши: “Ми ще ніколи не були собою”. До звичних українських напастей, до “перших” і “других Совєтів”, колорадського жука і депутата Чародєєва тепер, схоже, додається ще одна. Мова, звісно ж, про глобалізацію.

Втім, про глобалізацію глобально ми вже говорили. А яким бачиться роль цього процесу у вужчих вимірах – скажімо, культурно-літературних?

На межі тисячоліть українська культура спіткалася зі ще одним цивілізаційним викликом – глобалізацією. Власне, щось подібне вже було, якщо пригадати виклик модернізації кінця ХІХ-го сторіччя чи, ще раніше, виклик доби бароко, прийнятий і успішно опанований.

Нинішній виклик полягає в тому, що глобалізація несе в собі не тільки уніфікацію ринків, а й уніфікацію культурних просторів, реорганізацію всього сущого під єдиний лінійний горизонт, і відгадати місце української культури в цьому горизонті зовсім не важко. Вона, вже й так маргіналізована, матиме шанс перетворитися на такий собі варіант мертвої латини в добу Ренесансу. Тобто, це буде засіб комунікації для викладачів університетських кафедр, сумовитих членів “Просвіти” та ще, може, чиновників Кабміну ющенківського зразка.

Що ж пропонує глобалізація українському письменникові? А пропонує вона проект комерційної успішності літератури з усіма належними атрибутами. Головне – долучитися до рахманного простору взаємних запозичень і перехрещень, яскравих упаковок і глянцьованого паперу – і все буде о’ кей. Тобто, письменникові пропонують зробити з літератури товар. Ні-ні, експеримент і політ творчої фантазії ніхто не забороняє, це не те, що за соціалізму, коли кожна репліка літперсонажа мала узгоджуватися з рішенням останнього пленуму ЦК КПРС. Але все рівно, глобалізм жорстоко регламентує тип письма, регістри метафор і навіть культурну поставу, які стають товарними брендами нарівні з голільними бритвами і надзвичайно ефективним туалетним “утьонком”. Тому й стають подією твори на кшталт фільму “День народження буржуя”, за однойменним романом Юрія Рогози, кічевого від першої до останньої сторінки, але комерційно успішного. Він не спілкується з читачем, а просто виграє тендер на окупування вільного часу читача або глядача.

А хіба, можуть запитати, раніше було не те ж саме і хіба “Тєні ісчєзают в полдєнь”, “Правда і кривда” чи собківські романи чимось кращі? Та в тім то й річ, що не кращі, точно такі, тільки з поправкою на маскульт більшовицького глобалізму, де все визначав партійний секретар. Тепер роль парткому, схоже, перебирає на себе банк і міжгалузева фондова біржа.

Глобалізаційний культурний проект заперечує такого собі співця “со взором горящім”, який переймається трагічністю буття – на його місце приходить шоумен. Для української літератури цей проект несе примусове витворення ієрархій, коли через медіа розкручуються і вводяться до культурного простору декілька імен, що оголошуються трохи не гуру і зразком для наслідування. Причому тут не йдеться за якісь принципи конкуренції, про що так люблять поговорити адепти вільного ринку. Ніхто серйозно не говорив і не намагався порівнювати тексти Юрія Андруховича і Василя Рубана, Кокотюхи і Портяка, ніхто не робив докладний стилістичний аналіз “Подвійного Леона” Іздрика і роману Віктора Міняйла “Вічний Іван”. Вихід у світ кількасторінкової збірочки наближентих до так званого “станіславського феномену” оголошується трохи не літподією року, тоді як книга видатного поета Василя Голобородька “Слова у вишиваних сорочках” мала дві-три рецензії, та й ті трохи не у “Носівських вістях”.

Отже, як і на будь-який виклик, має бути відповідь. І вона має бути суголосною виклику, а саме – бути теж світоісторичною і теж модерністською. Тобто, на противагу симулякрам і пустопорожнім бляшанкам, ця відповідь має пульсувати живою плоттю, і водночас, нести світу українську культуру в тих формах, які б цей світ сприйняв. Якщо українська література спроможеться на цю відповідь, то український вимір буде актуальним не лише на “просторах рідних Кобеляк”, а й в таких екзотичних країнах, як Еквадор, Парагвай, а, можливо, й Росія, де для тамтешнього уряду українська культурна експансія перетвориться на ще одне жахіття, поряд із чеченським Опором і низькими надоями в Нижньому Поволжі.

І це для української літератури не в первину. Тичина, Хвильовий, Яновський протиставлялися не лише неоімперському проектові тоталітарного більшовизму, а й заперечували хуторянство, яке Хвильовий називав “тобілевиче-старицькими бур’янами”. І тут визначальним є не черговий “ізм”, а особистісний вибір митця. І цей вибір завжди визначатиметься його внутрішньою боротьбою, а не рахунком в банку.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG