Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 06:07

Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Продовження циклу “Шістдесятники”, “Храм усіх націй і релігій”, “Культура серця” у фольклорі”


Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Продовження циклу “Шістдесятники”, “Храм усіх націй і релігій”, “Культура серця” у фольклорі”

Київ-Прага, 17 січня 2003 – В ефірі програма «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський. “Продовження циклу “Шістдесятники”, “Храм усіх націй і релігій”, “Культура серця” у фольклорі”. Про це ви почуєте сьогодні у нашій програмі.

Олекса Боярко

Сьогодні ведучий циклу “Шістдесятники” Роман Корогодський пропонує слухачам розповідь про подружжя Ірини й Ігоря Калинців – постійних будителів громадського неспокою.

Роман Корогодський

Ірина Стасів… Ігор Калинець… Це дивовижна пара! Здається, вони зовсім неподібні. Здається, вони протилежні натури. Здається, що може бути спільного між тихої вдачі, лагідним, артистичним, ліриком Ігорем і енергійною, напористою, акцентуйованою, демонстративно інтелектуальною, дотепною та злослівною Іриною? Здається…

А Бог створив напрочуд гармонійну пару, коли кожний бачить себе в достоїнствах одне одного, а недосконалости, від’ємні риси характеру, та хто ж їх немає… Зрештою, їх можна й не помічати…

Йшлося про людей, характери, психотемпераменти.

Та Калинці – поети, передусім, поети. Калинці – громадські діячі. Калинці – шістдесятники, дисиденти й колишні зеки – в’язні сумління.

Ірину заарештували першою – відразу, 12 січня. Ігор залишився на волі з десятилітньою Дзвінкою. Зі служби вигнали. “Роботою” стали постійні допити. Виснажлива жвачка: “давав-не давав”, “читав-не читав”, “передав-не передав”, “знаєте – не знаю”, “хто там був – не знаю”, “ви були – не пам’ятаю”…

Працюючи над сценарієм фільму “Українці. Любов”, я вивчав слідчу справу подружжя Калинців з архіву КГБ. Стверджую однозначно: мужні це люди, в переконаннях тверді й непохитні. Й люблять, ніжно люблять одне одного. У справі Ірини Калинець знайшов зворушливу записку Ігоря: він клопотався про адвоката для Ірини й хотів навіть за великі гроші здобути допомогу справжнього адвоката з Москви, бо місцеві… І стільки щемливого почуття до Подруги, така відданість і любов була у тому клаптику паперу, що й через майже 10 років згадую з правдивим хвилюванням. Ірина відписала – не варто, нічого тут не вдієш. І подякувала Другу. Тверезість, стриманість і душевна краса. І поруч – брутальність, підступ і сваволя.

Того ж 1972 року заарештували Ігоря. Слідство “клеїло” антисовєтську спрямованість його поезій. Наведу приклад:

Чекати ліпших днів під папороті квітом, В цупкі обійми взяв тебе корінням ясен. Вже хрест зігнив, лежить плющем обвитий. На плитах (платах, пластах?) залежаного листя барвінковий напис.

Нема кому вже відчитати мову маєва, Зелене євангеліє лише гортає вітер, Що чорні літери насіння із кульбаб здуває, Щорік засаджує поемами забутий вівтар.

Чи знатимуть колись, де ти знайшов свій спокій, Окутаний навічно про прийдешнє снами? Чи прийдуть юнаки із золотого полку У бронзі вкарбувати: “ Тут стрілець незнаний?”

Звичайно, смішно було б чекати від Калинця “совєтської тематики”. Але ж і “анти” тут також немає, якщо не сприймати світ параноїдально. Жах полягав у тому, що відсутність будь-якої історико-психологічної, соціальної, духовно-культурної бази на західних теренах України породжував в совєтських чиновників невпевненість, слаботу, а звідси лють і параноя у висновках. І жорстокість посіпак, які самі себе залякували: от знову “стрілець” і “юнаки із Золотого полку”, і “Зелена Євангеліє” (так називалася збірка поезій Антоновича, що була заборонена), і назви поезій Калинця “Ікони”, “Вітражі”, й зухвала наглість поета, що навіть не приховує: “Я вийшов з церкви - // і засяяв // тисячолітнім ореолом”… А наша церква, всім відомо, заборонена.

Так, Калинці, як і брати Горині, як і Сороки, Крип’якевичі, Косіви, Остафійчук, Антонів, Чорновіл, Шабатура, Сойка, Максимчук, Бокотей, Петруки, Мінько, Максимів, Медвідь, Брилинський, Глухий, їхні вчителі-професори й неформальні авторитети подружжя Левицьких, Сельських, Турин, Крушельницька, Звіринський, Захарясевич-Липа, Музика, Кох, це лише ті імена кого я знаю, - так, вони всі були НЕ-совєтські й навіть не приховували своєї принципової іншости. Якісно іншої структури особистости. За їхніми плечима стояли виплекана єдність з народними джерелами світовідчування, народної культури, століття європейської культури, й “сміття московське” цей факт на рівні підсвідомости не могло не відчувати, а тут ще Калинець очі коле:

“… Святі дивилися урочисто на світ гарячо-жовтий не візантійськими очима, а малярів із Жовкви”. (“Ікона”)

Не повірите: слідча справа Ігоря Мироновича Калинця складається з 4 томів, один з яких – от такі “Антисовєтські твори наклепницького характеру” – стаття 62 Карного кодексу: 6 років таборів суворого режиму – 3 роки заслання. Сьогодні це, неначе, не налазить на голову. Але ж коли хапають хлопців на вокзалі лише за єдиним “свідченням” – мова! Це ж знову репресують Калинців… І всіх нас.

Справа Ірини Онуфріївни Калинець – 9 томів. Так! “Брала, передавала, читала, розповсюджувала, “кому – не пам’ятаю”… - 6 років таборів суворого режиму + 3 – заслання.”

З цього моторошного будня національно-свідомої інтелігенції складалося життя душею. Власне, це була ціна за буттійний порив до джерел, до самих себе, до свята Незалежности. Воно, свято, прийшло, як результат отих поневірянь, скрути й просто неволі, через які одні пройшли у “великій зоні”, а Калинцям судилася “мала” в’язниця-табір… Незалежність вибороли чисті душею, й мужні люди, духово жертовні й духом звитяжні. Та перемога виявилася гіркою: за ейфорією емоційного спалаху (“емоційні ми, емоційні” Юрій Шевельов), хмільними гаслами, бурхливою риторикою ми прогледіли головну сцену дійства на ім’я “Незалежність” – “Викрадення влади”. Залишалося втішатися декоративною присутністю у Верховній Раді. Навіть за таких умов всюдисуща Ірина, була невтомною й духом молодою як у 60-х.

Ірину обирають до Верховної Ради. Вона перша заголосила, що українських дітей продають закордон, а жінки – валом валять туди на заробітки. Часом – сумнівні. Одночасно виходять її вірші книжками “Поезії” (1991р.), “Це ми, Господи” (спільна книжка з Ігорем – 1993р.), “Шлюб з полином” (1995р.). Згодом Ірина Калинець видає свої історичні праці “Студії над “Словом про Ігорів похід” (1999р.), “Загадки хрещення Русі” (2000р.).

Нам би тільки радіти, та от справжня драма: після повернення з табору Ігор Калинець перестає писати поезії. Національний поет України перестає писати поезії. Лише на мить замислимося…

Ігор пише казки – знаменито! Перекладає, постійно в русі – презентації, концерти, вечори – він скрізь встигає.

Калинці – це типове українське покликання стояти на чатах, роль будителя, втілення громадянського неспокою. За такого бурхливого суспільного темпераменту помилок не уникнути. І на жаль, помилки бувають прикрі. Передусім у самій методі ділити людей на своїх і чужих – тут уже немає місця плюралізму, довіри до інших підходів, поглядів, розмислів як щирих і вартих на увагу і доброзичливе обговорення. На жаль, ця метода відкидається як чужа. І як результат – провальне рішення підтримати на президентських виборах генерала, ґвалт - чужого, а Калинці чужого сприйняли за свого. Повірили… А політичні діячі не мають нікому вірити. Нікому! Ось і забракло інтуїції, аналітичного спокійного розважання. Що ж – цього немає в їхньому досвіді. “Емоційні ми, емоційні…”

Воно й зрозуміло - поети!

А поети вони справжні. Вони й живуть як поети. Вони неспокійні як весняні води, що рвуть греблі умовностей і вигаданих кабінетних понять. Вони творять культуру й потуга не маліє з часом, а набирає нових рис, захоплюючи все нові й нові обрії культурології, історіософії. І я лише тішусь, що Калинцева казка як форма й стиль життя має hаppy end. Хай таланить Вам, мої любі друзі!

Олекса Боярко

В містечку Ділятині, що на Івано-Франківщині, кілька років тому відновлений римо-католицький костел Святого Франциска. Цей храм є своєрідним символом єднання представників різних народів, що мешкають у цьому невеличкому містечку. Розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк

У містечку Делятині, що на Івано-Франківщині, кілька років тому відновлено римо-католицький костел. Його доля в історії Прикарпаття особлива тим, що в 20 столітті цей храм святого Франциска став символом поєднання різних народів, які мешкали в невеликому місті в передгір’ї Карпат.

Храм святого Франциска в місті Делятині на Прикарпатті відновили 4 роки тому. Містечко Делятин займає своє окреме місце не лише в українській історії, але і в східноєвропейській, завдяки тому, що саме тут був один із найрозкішніших курортів у передгір’ї Карпат. Готелі та вілли приймали гостей із усієї Європи.

Містечко населяли українці, поляки, німці та євреї. Спокійний та розмірений триб життя створив особливий духовний клімат у Делятині. Тут було чимало змішаних шлюбів. Національні та релігійні свята відзначалися разом різними народами. Тут постійно будувалися греко-католицькі церкви, католицькі костели та єврейські синагоги.

Однією з останніх таких будівель на початку 20 століття став якраз храм святого Франциска. Ця будова має не лише сакральне значення, але й значну архітектурну вартість, оскільки вдало імітує романо-готичний стиль. Лише дивом завдяки зусиллям місцевої громади вдалося зберегти цю споруду, адже після 1939 року червоні визволителі розташували тут один із цехів лісокомбінату.

Зараз костел відновлено. Хоча тут відправляє месу католицький священик один раз на тиждень, на служби приходять, як і сто років тому, люди різних національностей. Прикметно, що хоча служба Божа є католицькою, правиться вона українською мовою. Більшість вірних хрестяться по-східному. Назвати цей костел форпостом Ватикану на Сході неможливо, дивлячись на такі недільні відправи. Такого твердження не виправдовує навіть політична публіцистика. Насправді храм святого Франциска (і особливо це відчувається в час Різдвяних свят) виконує свою одвічну й найголовнішу місію – він і далі об’єднує в спільній молитві українців, поляків, євреїв, які сотні років разом прожили на цій землі.

Олекса Боярко

17 січня виповнюється 102 роки від народження українського письменника Григорія Епіка. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Григорій Епік народився 17 січня 1901 року у селі Кам’янці біля Катеринослава. Юнаком він воював на боці більшовиків, вісімнадцяти років вступив до комуністичної партії, згодом навчався у Харківському інституті червоної професури. Епік працював секретарем Полтавського губкому комсомолу та директором Державного видавництва художньої літератури, редагував газету «Червоний юнак» і журнал «Студент революції». Двадцяти двох років він видав свою першу збірку віршів «Червона кобза», а за 10 років у нього вийшов уже тритомник творів. Епік був членом письменницької спілки «Плуг» та співзасновником об’єднання ВАПЛІТЕ. Про революційний романтизм його творів промовляють хоча б назви написаних ним романів, п’єс та збірок: «Ленінським шляхом», «На зламі», «Перша весна», «Облога», «Кров на Лені».

У грудні 1934 року Епік був заарештований за звинуваченням у шпигунстві і націоналістичній та терористичній діяльності. А 28 березня наступного року він був засуджений до десяти років концентраційних таборів, за словами документа, «як член петлюрівської банди». Того ж року на Одеській кінофабриці за його сценарієм був поставлений фільм для дітей «Дочка партизана».

Епік відбував ув’язнення у Соловецькому таборі особливого призначення. 9 жовтня 37-го року особлива «трійка» НКВД засудила письменника до розстрілу за те, що він (цитата) «продовжуючи у таборі шпигунську і терористичну діяльність, створив контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”». Тридцятишестирічний Григорій Епік був розстріляний 3 листопада 37-го року в урочищі Сандормох неподалік Медвежьєгорська у Карелії.

Олекса Боярко

“Культура серця” в образах і символах українського фольклору – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.

Олена Боряк

Серце у світовідчутті наших предків завжди було органом тісно пов’язаним зі сферою почуттів і емоцій: "забилося серденько," , "серце віщує", "здригнулося серце" – таких висловів в українському фольклорі можна знайти безліч.

Відомо, що одним із небагатьох засобів виживання в світі суцільного тиску й заборон ставало "життя з серцем", яке "віщує", "говорить правду" тоді, коли весь світ "заходиться " у неправді. Довіра до інтуїції, почуттєвого світу, своєрідного культу серця в українській національній традиції не була випадковою. Адже багатоманітний світ почуттів – один із досконалих механізмів виживання людини в складному навколишньому і суспільному середовищі. Емоційна сфера в усіх нас є більш давньою, має довший шлях розвою, ніж абстрактна.

Чи не тому в європейській культурі минулих сторіч існувала досить стала недовіра до інтелекту, який заради пошуків істини може знехтувати такими почуттями як любов, відданість і чесність. У той же час, афективність, емоційність, які не висвітлюються розумом, можуть стати фатальними. Чи не звідси два полюси "культури серця", а також їх вияв у народному світогляді: один полюс – довіри до серця, яке сприймає світ через інтуїцію, почуття і красу. Інший – відчуття згубності, катастрофічності життя й поведінки "за серцем", якому "дай волю – заведе в неволю".

У багатьох народних піснях серце постає зосередженням життєвих сил: живе серце б’ється, мертве – належить природі: у померлої (найчастіше – вбитої людини) крізь тіло і серце росте трава.

Слово "серце" звичайно додається до імені улюбленої жінки, дівчини, коханого чоловіка. Людина чесна і відкрита має щире серце, й навпаки – підступна – серце "чорне" і "зле". В українських піснях воно "журиться", "тьохкає", "мліє", "крається" і "розривається", тобто має в собі печаль подібно до інших персоніфікованих образів народної творчості. Саме серце , як центр почуттєвості і духовності, несе основне навантаження спокути за гріхи, біль переживань і страждань.

Майже первісне, закорінене у глибинах національної душі чуття , власне – "грані серця" – є однією з рис національного характеру минулого і ... сучасності.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG