Прага, 21 січня 2003 – Музей відкрився без участі чеських істориків, за ініціативою і на кошти американського бізнесмена Ґлена Спікера, котрий перед тим ніколи музейною справою не займався. «Ми прагнули розкрити суть жаху, передати атмосферу комуністичного минулого», – пояснює відвідувачам один із музейних кураторів Віктор Шлайхрт.
І справді, про суто академічну музейну експозицію не йдеться. Так, за задумом авторів, музей і казино, які розміщені в одному будинку – палаці Саварін, мають спільний вхід. А тому відразу за розкішним палацовим входом на вас серйозно споглядають бронзові Карли Маркси і Володимири Іллічі. Зрештою, пролетарський вождь у палаці – не так уже й абсурдно. Малі погруддя чи великі, часто більші від людського зросту радянські Леніни чи чеські Ґоттвальди відразу після комуністичного перевороту в односторонньому порядку в’їхали в палаци, щоб перетворити їх на партійні комітети, червоні кутки чи, скажімо, відділення міліції.
Празька експозиція Музею комунізму розмістилась на площі майже півтисячі квадратних метрів. На початку Музей розповідає про комуністичні мрії, а тому тут є літаки і космонавти, дошки комуністичної пошани з фотографіями ударників чи, наприклад, школа, прикрашена комуністичною символікою. Далі мрії кінчаються. Починається розділ, що несе назву «Комуністична реальність». Вона пройшла в боях: був бій із ворогами народу, бій за перемогу ідеалів комунізму, бій усюди – в школі, в басейні, на фермі, на заводі й в інституті, бій за виконання п’ятирічок, підвищених зобов’язань і так далі. І врешті, останній розділ Музею – «Жахи комунізму». Він наближає нам не таке вже й далеке минуле – народну Голгофу, тисячі людських жертв у концтаборах комуністичної Чехословаччини, сотні людей, які загинули заради того, щоб відстояти найдорожче – право на людську гідність.
Над побудовою експозиції Музею, який, до речі, є музеєм приватним, працювала також низка колишніх чеських політичних в’язнів. Саме вони допомогли ініціаторам у пошуках експонатів по приватних збірках і антикварних крамницях. На думку чеської Конфедерації політичних в’язнів, експозиція Музею хоч і не традиційна, але повчальна. Сам же ініціатор і власник Музею пан Ґленн Спікер не приховує радості. По-перше, тому, що Музей притягає відвідувачів, а по-друге, через те, що вдалось досягнути мети: пригадати людям Чеської Республіки, в якій атмосфері вони ще недавно жили, через які пекельні кола перейшли.
І справді, про суто академічну музейну експозицію не йдеться. Так, за задумом авторів, музей і казино, які розміщені в одному будинку – палаці Саварін, мають спільний вхід. А тому відразу за розкішним палацовим входом на вас серйозно споглядають бронзові Карли Маркси і Володимири Іллічі. Зрештою, пролетарський вождь у палаці – не так уже й абсурдно. Малі погруддя чи великі, часто більші від людського зросту радянські Леніни чи чеські Ґоттвальди відразу після комуністичного перевороту в односторонньому порядку в’їхали в палаци, щоб перетворити їх на партійні комітети, червоні кутки чи, скажімо, відділення міліції.
Празька експозиція Музею комунізму розмістилась на площі майже півтисячі квадратних метрів. На початку Музей розповідає про комуністичні мрії, а тому тут є літаки і космонавти, дошки комуністичної пошани з фотографіями ударників чи, наприклад, школа, прикрашена комуністичною символікою. Далі мрії кінчаються. Починається розділ, що несе назву «Комуністична реальність». Вона пройшла в боях: був бій із ворогами народу, бій за перемогу ідеалів комунізму, бій усюди – в школі, в басейні, на фермі, на заводі й в інституті, бій за виконання п’ятирічок, підвищених зобов’язань і так далі. І врешті, останній розділ Музею – «Жахи комунізму». Він наближає нам не таке вже й далеке минуле – народну Голгофу, тисячі людських жертв у концтаборах комуністичної Чехословаччини, сотні людей, які загинули заради того, щоб відстояти найдорожче – право на людську гідність.
Над побудовою експозиції Музею, який, до речі, є музеєм приватним, працювала також низка колишніх чеських політичних в’язнів. Саме вони допомогли ініціаторам у пошуках експонатів по приватних збірках і антикварних крамницях. На думку чеської Конфедерації політичних в’язнів, експозиція Музею хоч і не традиційна, але повчальна. Сам же ініціатор і власник Музею пан Ґленн Спікер не приховує радості. По-перше, тому, що Музей притягає відвідувачів, а по-друге, через те, що вдалось досягнути мети: пригадати людям Чеської Республіки, в якій атмосфері вони ще недавно жили, через які пекельні кола перейшли.
