Прага, 29 січня 2003 – Історія боротьби за українську незалежність закарбувала чимало сторінок кров’ю своїх патріотів. 300 українських студентів, які загинули у січні 1918 року під Крутами, захищаючи Україну від військ російського більшовицького полковника Муравйова, колишнього царського підполковника, заслужили собі місце в українському національному пантеоні. І знову українці за іронією долі терплять, м’яко кажучи, нехтування власною історією та власними героями, коли дозволяють своїй нібито владі вітати у Києві саме у час 85-річчя трагедії під Крутами лідера сусідки – Росії, котрий також, напередодні свого президентства, дослужився до карального підполковника КДБ. Чи доречні російські підполковники, навіть колишні, як гості для української землі, та ще у такий пам’ятний час?
Українська Центральна Рада, проголосивши свій ІV універсал від 22 січня 1918 року, фактично не мала чим захищати продекларовану незалежність. А більшовики бачили Україну частиною «єдиної і неподільної» Росії. Більшовицька армія, очолювана колишнім царським підполковником Муравйовим, у кінці січня 1918 року наступала з Півночі на Київ.
Цей більшовицький наступ був добре підготовлений з урахуванням зростаючої слабкості Центральної Ради. Майже у всіх великих містах України прибічники більшовиків організували диверсійні повстання проти українського уряду. Найбільше з них вибухнуло 29 січня 1918 року у Києві, коли російські робітники захопили «Арсенал». Це на кілька днів скувало сили українських військ.
У район Бахмача, що на Чернігівщині, було направлено курсантів Київської військової школи імені Богдана Хмельницького, перед якими було поставлено завдання за будь-яких умов зупинити московську навалу. Навздогін Центральна Рада вислала на підмогу останній резерв – 116 студентів київських вузів і учнів старших класів гімназій. Більшість з них ледь навчилися стріляти.
Близько 500 молодих українських вояків і 20 старшин зайняли оборону поблизу містечка Крути. В нерівному бою, після відступу основних українських сил і закінчення набоїв, тут загинуло близько 300 студентів. Загиблі були поховані місцевими селянами у братській могилі.
Після захоплення Києва, більшовики жорстоко розправилися з населенням. За неповними даними, тоді було вбито понад п’ять тисяч осіб. На вулицях розстрілювали всіх, хто розмовляв по-українськи, носив вишиванки або хоч якось проявляв симпатії до національного руху. На початку березня 1918 року українські війська звільнили Київ. 19 березня тіла замордованих у Крутах юнаків перевезли до Києва й поховали на Аскольдовій могилі.
І ще раз про російських підполковників, що розстрілювали тисячі українців у 1918 році, та підполковників КДБ, котрі й сьогодні хизуються тим, що вірно служили «Отєчеству», мордуючи цвіт української нації в таборах і тюрмах радянської імперії. Правда, деякі з них, що дослужилися до генералів, так, як Павло Судоплатов, раптом ніяковіють і починають доводити, згадавши своє українське коріння, що й вони нібито внесли свою дещицю для зміцнення Української РСР. Але деякі і нині вважають, що на теренах СНД є громадяни Росії і якісь там українці. Та варто їм все ж пам’ятати про долю Михайла Муравйова, котрий улітку 1918 року дезертирував із більшовицької армії та покінчив життя самогубством. І українцям нинішнім варто пригадати біля Аскольдової могили у Києві слова англійського історика Робіна Колінґвуда, котрий сказав, що «Бог завжди стоїть на боці великих батальйонів (додамо: таких, як герої Крутів), і це означає, – як продовжує Колінґвуд, – що у світі, де правилом є боротьба, краща людина, краща нація засвідчує свою вищість, а отже і здатність до виживання, або б’ючись краще будь-кого іншого, або знаходячи спосіб покінчити з війною і вивільнити свої сили для іншого заняття».
Українська Центральна Рада, проголосивши свій ІV універсал від 22 січня 1918 року, фактично не мала чим захищати продекларовану незалежність. А більшовики бачили Україну частиною «єдиної і неподільної» Росії. Більшовицька армія, очолювана колишнім царським підполковником Муравйовим, у кінці січня 1918 року наступала з Півночі на Київ.
Цей більшовицький наступ був добре підготовлений з урахуванням зростаючої слабкості Центральної Ради. Майже у всіх великих містах України прибічники більшовиків організували диверсійні повстання проти українського уряду. Найбільше з них вибухнуло 29 січня 1918 року у Києві, коли російські робітники захопили «Арсенал». Це на кілька днів скувало сили українських військ.
У район Бахмача, що на Чернігівщині, було направлено курсантів Київської військової школи імені Богдана Хмельницького, перед якими було поставлено завдання за будь-яких умов зупинити московську навалу. Навздогін Центральна Рада вислала на підмогу останній резерв – 116 студентів київських вузів і учнів старших класів гімназій. Більшість з них ледь навчилися стріляти.
Близько 500 молодих українських вояків і 20 старшин зайняли оборону поблизу містечка Крути. В нерівному бою, після відступу основних українських сил і закінчення набоїв, тут загинуло близько 300 студентів. Загиблі були поховані місцевими селянами у братській могилі.
Після захоплення Києва, більшовики жорстоко розправилися з населенням. За неповними даними, тоді було вбито понад п’ять тисяч осіб. На вулицях розстрілювали всіх, хто розмовляв по-українськи, носив вишиванки або хоч якось проявляв симпатії до національного руху. На початку березня 1918 року українські війська звільнили Київ. 19 березня тіла замордованих у Крутах юнаків перевезли до Києва й поховали на Аскольдовій могилі.
І ще раз про російських підполковників, що розстрілювали тисячі українців у 1918 році, та підполковників КДБ, котрі й сьогодні хизуються тим, що вірно служили «Отєчеству», мордуючи цвіт української нації в таборах і тюрмах радянської імперії. Правда, деякі з них, що дослужилися до генералів, так, як Павло Судоплатов, раптом ніяковіють і починають доводити, згадавши своє українське коріння, що й вони нібито внесли свою дещицю для зміцнення Української РСР. Але деякі і нині вважають, що на теренах СНД є громадяни Росії і якісь там українці. Та варто їм все ж пам’ятати про долю Михайла Муравйова, котрий улітку 1918 року дезертирував із більшовицької армії та покінчив життя самогубством. І українцям нинішнім варто пригадати біля Аскольдової могили у Києві слова англійського історика Робіна Колінґвуда, котрий сказав, що «Бог завжди стоїть на боці великих батальйонів (додамо: таких, як герої Крутів), і це означає, – як продовжує Колінґвуд, – що у світі, де правилом є боротьба, краща людина, краща нація засвідчує свою вищість, а отже і здатність до виживання, або б’ючись краще будь-кого іншого, або знаходячи спосіб покінчити з війною і вивільнити свої сили для іншого заняття».
