Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:12

Українські та західні історики про деякі історичні міфи пов’язані з Переяславськими угодами 1654 року


Українські та західні історики про деякі історичні міфи пов’язані з Переяславськими угодами 1654 року

Прага, 27 лютого 2002 - Чимало дослідників на Заході, зокрема, американка Кетрін Ваннер, зауважують, що частина правлячої політичної верстви України із проголошенням незалежності хотіла би випрацювати якусь ніби-то нову громадянську концепцію єдності народу але «релікти совєтського способу життя виявилися тривкими». У своїх спробах пошуку нової ідеології українського суспільства, як зауважують сучасні українські історики, такі, як Наталія Яковенко, Володимир Сергійчук, та інші, «ці політики раз по раз наштовхується на ті ж самі історичні граблі». У заяві великої групи академічних істориків одразу ж після видання президентського указу про відзначення 350-річчя Переяславської угоди, навесні 2002 року відзначалося, що одна справа, дійсний пошук якісно нових історичних і політичних акцентів в намаганнях консолідувати суспільство, а зовсім інше - повсякчас намагатися оновлювати давно застарілі великодержавні і шовіністичні концепції. Як зауважує переважна більшість сучасних українських істориків, це стосується й намагання президентського оточення реанімувати ніби-то братній дух Переяслава 1654 року. У чому це проявляється?

На думку багатьох істориків, указ президента України про всенародне відзначення ніби-то життєдайних для українського народу Переяславських угод 1654 року є одним з проявів феномену тих «історичних граблів», який так приваблює деяких експертів з історії на Банковій. Як пише американський політолог та історик Джеймс Мейс, частина політичної еліти в Україні ніяк не хоче рахуватися з поверненням до історичних реалій, котрі, до речі, набагато реалістичніше враховують і в Польщі , і в Росії та й у інших колишніх радянських республіках. У заяві групи українських інтелектуалів від червня 2002 року підкреслюється, що сам указ, підписаний Леонідом Кучмою, близький за духом до радянської партійної постанови 1954 року, де Переяславські угоди трактуються, як возз’єднання народу, а не народів, хоча і березневі статті Богдана Хмельницького, і Жалувана грамота московського царя від 6 квітня 1654 року ні про які возз’єднання не говорять. Наприклад у інтерв’ю для радіо Свобода влітку 2002 року професор історії Наталія Яковенко сказала, що як указ Кучми, так і постанова 1954 року ніяк не узгоджуються з тим, що Україна і Росія \Московія\ існували до 1654 року абсолютно роздільно і ніколи до того часу не були об’єднані. Окрім того, як зауважують українські академічні історики, указ Кучми направлений на те, щоб реанімувати тезу про ніби-то історичне благо Переяслава для України, а цей договір, і нові додатки до нього на вимоги Москви, на думку багатьох сучасних українських істориків ніяким благом для українців не були. Вже додатки 1659, 1709 років підривали саму суть українського суверенітету.

Що сьогодні під цим указом і комісією із святкування 350 річчя Переяслава певні політичні сили хочуть нагадати українцям?

Ви прочитаєте багаточисельні заяви українських істориків та інтелігенції, таки відомих істориків, як Наталія Яковенко, Володимир Сергійчук, Ярослав Ісаєвич та інших, з цього приводу в них звучить те, що ініціатори так би мовити святкування 350-річчя намагаються реанімувати оту кремлівську тезу, що українці впродовж багатьох століть лише те робили, що боролися проти власної незалежності у складі Росії, і що незалежність від Росії була величезним злом для України, а всі ті, що кликали до неї були ...найлютішими ворогами українського народу. І це, на думку тієї ж Наталії Яковенко, співпадає з настроями частини нинішньої політичної еліти у Києві, яка не хоче повної справжньої незалежності України від Москви і взагалі – повного суверенітету держави на базі українськості. Ось наприклад, автори однієї із засадничих для історико - політичної концепції нинішньої української влади книжок - Дмитро Видрін і Дмитро Табачник у розділі «Нова Україна в новому світоустрої» написали, що «американці зацікавлені в тому щоб Росія зникла з географічної карти, як свого часу зник Радянський Союз. Наявність держави – гіганта на Євразійському континенті, - переконані ці автори, - це завжди і за всіх умов альтернатива американській монополії». Нині Дмитро Табачник – голова президентської комісії з відзначення 350-річчя Переяславської угоди.

Про що громадянам України все ж необхідно пам’ятати, читаючи указ президента, про що там не говориться?

Серйозні історики, про яких ми згадуємо, і не лише з України але й американські й польські, підкреслюють, що коли говоримо про 1654 рік, то мусимо пам’ятати, що на той час, до україно-російської угоди, у культурному плані Україна стояла набагато вище від Московської держави і Київ був набагато ближче до Західної Європи аніж до відсталої Москви. Половина населення України жила в містах, більше половини його було вільним від кріпацтва. Переважна більшість українських політиків того часу погоджувалася в Переяславі на договірні стосунки з Росією лише з тактичною метою - для більшого зміцнення незалежності України. Розрив цього договору українським козацтвом у вересні 1658 року, як пишуть сучасні українські історики, «показав всю його безплідність і порожнечу» . У «Словнику історії України», авторами якого є великий колектив сучасних академічних українських істориків, угода 1654 року навіть не називається переяславською, а «Україно – російською» і підкреслюється що вона була «розірвана у вересні 1658 року козацькою Україною». І тоді виникає питання – так що ж хочуть святкувати в Україні?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG