Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 06:56

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. Різні виміри етнонаціонального життя сучасної України


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. Різні виміри етнонаціонального життя сучасної України

Київ-Прага, 7 березня 2003 - Сьогодні у програмі «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка” ми будемо вести мову про різні виміри етнонаціонального життя сучасної України.

Напередодні шевченківських днів рівненські просвітяни зробили дарунок співвітчизникам. У Рівному вперше в Україні видана друком книга Василя Барки “Правда Кобзаря”. На презентації побувала Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко

“Про Шевченка пишуть дотепер у сотні разів більше, аніж написав він сам”, - говорить у післямові до книги доктор філософських наук, професор Краківського університету Ярослав Поліщук. За його словами, сама тема поета, його ідей та образів залишається невичерпаною, а отже невичерпною.

Книга Василя Барки є характерним документом авторської культури, самосвідомості і свідомості доби, в яку вона писалася. Видана в 1971 році українським просвітницьким центром “Пролог” у Нью-Йорку, вона віддзеркалює обставини того непростого і цікавого часу, коли досягнення і конфлікти повоєнного людства сплелися в загрозливі протиріччя. Поет-модерніст Василь Барка прагнув, як він казав, оборонити пам’ять Кобзаря від крадіїв.

Барка викривав примітивну міфологізацію образу Шевченка, і немалу частину своєї праці присвятив оскарженню спотворення його творів, відстоюванню автентичних мотивів та ідей Кобзаревої поезії. Барка бачить у Шевченку поета просвітлених християнських почуттів.

Серія книг у Рівному, присвячених Шевченку, була започаткована унікальним виданням: “Кобзарем з поясненнями” під редакцією Василя Силовича, другою книгою стало безцензурне видання “Кобзаря” 1840 року з паралельним текстом сучасного академічного видання, третьою - “Правда Кобзаря”. Усі ці книги безкоштовно розповсюджують по бібліотеках і школах України. Розмовляємо з укладачем книги, просвітянином Михайлом Борейком: “Перед тим, як видати книгу, ми хотіли дізнатися, чи живий Барка. Ми привітали його з 90-літтям. І перед виданням книги Товариство Української мови у США надсилає нам вирізку з газети, що Барка живий і перебуває в Нью-Йорку”.

Нинішнє видання книги незабаром потрапить до рук автора, котрий ще в далекому 1961 році зумів оцінити правду Кобзаря, її діалектичні складності.

Олекса Боярко

У Києві тривають заходи, присвячені голодомору на українських землях. Один із цих заходів – перша в історії України студентська Всеукраїнська міжвузівська наукова конференція “Голодомор 1932-33 років в Україні: трагедія нації”. Ця конференція була проведена на базі Київського міжнародного університету. Розповідає Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Ось як писав офіційний орган компартії газета “Правда” в 1930 році про сутність процесів, які відбувалися на українських землях: “Колективізація в Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати основу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство”. Цю цитату навела в своїй цікавій доповіді відома письменниця, професор Київського міжнародного університету Раїса Іванченко “Нова політика більшовиків щодо України (20 - 30-і роки ХХ століття)”.

Не менш вражаючим був і інший документ, наведений Раїсою Іванченко. Це повідомлення тодішнього італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо: “Голод шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха, як і міжнародна преса, котра так охоче і нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване “жорстоке переслідування євреїв”, може спокійно спостерігати масове вбивство... Немає сумніву, що голод – штучний, аби провчити селян, покласти край українській проблемі за кілька місяців коштом 10-15 мільйонів душ”.

Я попросив у ще одного учасника конференції, народного депутата України Левка Лук’яненка порівняти парламентські слухання зі студентською конференцією.

Левко Лук»яненко: «У парламенті під час слухань брали участь люди досвідчені, і самі слухання були підготовлені на найвищому організаційному рівні. Зараз організаційна сторона не така висока, але тут молодь. Звичайно, доля України залежить від настроїв і світогляду молоді. І якщо ця молодь прийшла не тому, що її зорганізували, якщо вона має інтерес до нашої історії, то це має дуже велике значення».

Одним із найцікавіших на конференції був виступ ще одного професора Київського міжнародного університету, доктора історичних наук Арсена Зінченка. Він теж був учасником парламентських слухань і теж вважає голодомор геноцидом проти українців. Арсен Зінченко: «За цими документами видно, що в керівництві російської більшовицької імперії йшлося про ліквідацію основ українства - як петлюрівської, за їхніми оцінками, нації, і як селянства, знов-таки, яке ототожнювалося з петлюрівством».

Арсен Зінченко спростував також думку, яка сьогодні побутує, про ніби-то пасивність нащадків козаків. Насправді, за даними НКВС, тільки за один 1930 рік в Україні відбулося 1750 повстань, ще більше заворушень. Цілі села обкопували ровами, споруджували перешкоди і вели збройну боротьбу з добре озброєними каральними частинами НКВС, міліції чи армії.

На моє запитання, які перспективи, що українська влада визнає голодомор офіційно геноцидом проти українського народу, Арсен Зінченко був не вельми оптимістичним: «Мене дуже тривожить той факт, що в підвалах Верховної Ради досі зберігаються недоступними для громадськості матеріали цієї американської комісії, це якось не в»яжеться зі спробами позитивного прогнозування».

Якщо документи, зібрані 20 років тому зусиллями українців діаспори за підтримки Комісії Конгресу США з розслідування причин голодомору ( яку очолював відомий дослідник Джемс Мейс) перебувають у таких умовах, то як розраховувати, що факт геноциду визнає міжнародна громадськість, як це сталося з геноцидом вірменів?

Олекса Боярко

Тим часом соціологи одержали вельми неоднозначні дані, які характеризують стан національної самосвідомості молодого покоління українців. Я передаю мікрофон Сергію Грабовському.

Сергій Грабовський

Всеукраїнське опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології серед вікової категорії від 17 до 35 років, окрім усього іншого, зафіксувало й цікаві етнонаціональні орієнтації української молоді. Як відомо, за даними Всеукраїнського перепису населення, майже 78% населення України складають етнічні українці, а українську мову вважає рідною 67,5% громадян країни. Опитування молоді дало ту ж саму цифру щодо кількості етнічних українців – 78%, а от українську мову рідною тут вважає значно менше люду – тільки 62%. Але це загальна цифра. Якщо молоду генерацію розбити на три вікові групи, то вимальовується цікава закономірність: серед наймолодших українських громадян, тобто віком до 20 років, найбільше тих, хто вважає себе українцями – 80,5%; у віковій групі 20-30 років українців 80%, а у групі 30-35 років – українців тільки 73,5% (відповідно, тут найбільше росіян – майже 22%). Схожа ситуація і з визнанням української мови рідною: її назвали такою тільки 56% молодих людей віком від 30 до 35 років. Отже, вихід на політичну арену найбільш русифікованого покоління ще попереду; а адептам національного відродження варто спертися передусім на тих, кому 20 і менше років.

Що стосується регіонального розподілу, то тут вимальовується взагалі парадоксальна картина, оскільки серед молоді південних областей і Криму українці виявилися у відносній меншості – 49%. Утім, за рахунок кілька відсоткового представництва інших етносів, не становлять тут більшості й росіяни. А от рідною українську мову на Сході і Півдні України вважає менше, ніж третина юнаків і юнок. Але найбільший парадокс зафіксувало опитування при відповіді на запитання: “Як Ви вважаєте, росіяни й українці – це один народ або – різні народи?” 59% української молоді відповіло, що росіяни та українці – це один народ.

Олекса Боярко

У Конституції України написано, що земля і природні ресурси є власністю українського народу, а кожний громадянин має право користуватися цими природними об‘єктами відповідно до закону. Мешканці Биківні, що під Києвом, вважають: реально це конституційне право українського народу привласнили собі люди, котрих ніхто на це не уповноважував. З активістами громадського комітету мешканців Биківні Вірою Баженовою і Олександром Василенком розмовляла Надія Шерстюк.

Олександр Василенко

Це почалося 30 січня цього року. 31-го о 10 годині я вже був там, на місці. Я побачив машини, кран і самосвал, на котрі грузили кругляки порубленого лісу. Я підійшов до людей, запитав: “Вибачте, є у вас дозвіл на вирубку лісу?” Мені сказали: “Ми не знаємо нічого.” Це були працівники. Я сказав: “Хто керує цим процесом?” Вони вказали мені на священика.

Я підійшов до нього і сказав: “Я Василенко Олександр Володимирович, представник громадського контролю, мешканець Биківні”, показав йому паспорт. Він мене запитав: “Хто тебе сюди підіслав?” Я кажу: “Ви знаєте, я тут живу і мені не байдуже, що на цих теренах робиться.” Він каже: “Тобі що, нема чого робити? Якщо немає чого робити, я тобі знайду роботу, хорошу роботу. А на цьому місці ми будемо будувати церкву Московського патріархату.”

Я запитав: “Ви знаєте, я сам людина віруюча, мені не байдуже, що це робиться без дозволу. Чому вирубається ліс, невже не було іншого майданчика, щоб побудувати цю церкву?”

Надія Шерстюк

Які були Ваші дії після того, як Ви побачили, що вирубується ліс? Ви почали звертатися до органів місцевої влади?

Віра Баженова

Місцева і районна рада нічого не вирішує, тому ми зразу почали бити на сполох, подзвонили в “Зеленбуд” до пана Яворовського, потім подзвонили в Дарницьке лісництво, потім у Деснянське лісництво і говорили з головним інженером. Він пообіцяв, що цим займеться і сказав, що ніяких порубочних талонів він не видавав. І тоді було зразу зрозуміло, чому була така агресія. До речі, цей отець Олексій був дуже агресивний.

Олександр Василенко

Мене дивує знаєте що в цьому, як людину віруючу і громадянина? Коли я підійшов до священика, він одразу запитав: “Ти знаєш генерала СБУ такого-то?” Я кажу: “Я з ним не знайомий.” Він відповідає: “Ну, тоді мені з тобою нема про що і говорити, іди собі, якщо тобі нема чого робити, або допомагай, якщо ти місцевий мешканець.”

Надія Шерстюк

Що Ви збираєтеся робити в цій ситуації, Ваші подальші кроки?

Олександр Василенко

Будемо звертатися до всіх органів влади, залучати до співпраці всі зацікавлені громадські і державні організації і вирішувати це питання законним шляхом.

Олекса Боярко

І завершує програму наш “Історичний календар”. 9-го березня виповнився 61 рік від смерті математика, академіка Михайла Кравчука. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Михайло Кравчук народився 27 вересня 1892 року у селі Човниці на Волині. Він закінчив Луцьку гімназію, а під час навчання на фізико-математичному факультеті Київського університету входив до української студентської громади. Від 1917 року Кравчук викладав у Києві в Університеті, Політехнічному та Сільськогосподарському інститутах, Першій і Другій гімназіях.

Упродовж двадцятих років професор Кравчук видав кілька підручників та понад 80 праць з математичної статистики і теорії імовірностей, розробив українську математичну термінологію. Він був членом Українського наукового товариства, Наукового Товариства імені Шевченка, математичних товариств Франції, Італії, Німеччини, а у 37 років став академіком Всеукраїнської академії наук.

Більшовики призначили Кравчука громадським обвинувачем на процесі Спілки Визволення України, проте він не з’явився на судове засідання у Харківській опері. Навесні 37-го року Кравчук опублікував наукову статтю з посиланнями на праці двох заарештованих математиків. Влада використала це як привід для розгортання сумнозвісної «кампанії з викриття злочинів» вченого. А 21 лютого 38-го року академік Кравчук був заарештований у Києві. Через 7 місяців військова колегія Верховного Суду СРСР засудила його за участь у антирадянській українській націоналістичній терористичній організації до двадцяти років ув’язнення з конфіскацією особистого майна.

Кравчук відбував покарання на золоторудних копальнях Колими, навіть у концтаборі продовжуючи наукову працю. Він помер у так званому «інвалідному таборі» у Магадані 9 березня 1942 року. Рукописи Кравчука були конфісковані табірним начальством, а його наукові праці – вилучені з бібліотек. Натомість американські вчені використали ідеї Михайла Кравчука та розроблені ним математичні методи для створення першого комп’ютера.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG