Доступність посилання

ТОП новини

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Долі поетів, народжених землею України”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Долі поетів, народжених землею України”

Київ-Прага, 19 березня, 2003 року.

Олекса Боярко

Долі поетів, народжених землею України, – тема наших наступних п‘ятнадцяти хвилин у програмі «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Розпочинає сьогодні нашу програму продовження циклу “Шістдесятники”. Ви почуєте розповідь Романа Корогодського про видатну українську поетесу Ліну Костенко.

Роман Корогодський

Ліна Костенко–національна поетка. Передусім поетка. На її місце ніхто не претендує. Не уявляю, не бачу відчайдуха та зухвала. Було б просто дивно, щоб хтось наважився... Вона від Її Величності самої Музи. Ліні однаково вдаються інтимна та філософська лірика, публіцистичні інвективи також на висоті філософського осягання, твори з епічним розворотом подій, у яких бринить лірична струна й водночас–пронизливо-глибинне узагальнення. Ліна - Майстер, який прописаний у Києві, та духовна оселя - Гелікон: вона дружить із Пегасом.

Існує культ Ліни, міф Ліни, і я свідомий, що от зараз, цієї хвилини його творю. І це при моєму переконанні, що міфотворчість шкодить культурі. Як правило.

Та існують винятки. Зрештою, міфи бувають атавістичними й ферментальними. Чи треба казати, що міф Ліни один із найчарівніших у другій половині минулого століття–ферментальний, засадничо необхідний національному світовідчуванню, самоусвідомленню всього українства!

Ліна - це несуча конструкція моральної неушкоджености, духовна потуга й духова висота сьогоднішого й завтрашнього дня України.

Отак я її сприймаю, щиро в неї вірю, довіряю її цілковитій щирості навіть тоді, коли з чимось не погоджуюся.

...Познайомилися десь у 1964 році. Напевно, на якомусь обговоренні в Спілці чи вечірці у Світличних. І тут хочу назвати першу особливість Ліни : завжди в центрі уваги й водночас вона сама із собою, сама в собі, сама собою. Вона не визнає юрби. Вона уникає поетичних вечорів, дуже рідко виступає. Та коли вже виступає, то просто скандально. І це друга особливість Ліни.

Найскандальніший, просто фантастично гострий виступ-бомба Ліни стався десь влітку (напевно, серпень місяць) 1965 року в Спілці письменників. Відбулися перші арешти (1965 рік), і комуністи вирішили залякати й без того залякану інтелігенцію, щоб вона сиділа тихо й не рипалася. Виникла ідея проведення відкритих зборів письменників. Вів збори “ліберальний” за тих часів Юрій Смолич. Нині вже відомо–служник НКВД. Будинок літераторів був пере-, пере-, переповнений. Атмосфера вкрай наелектризована. Смолич спокійним голосом прочитав довідку КГБ. Комуністи обурливо й собі щось закувікали: мовляв, націоналісти-агенти міжнародного імперіалізму. Це–про Івана Світличного, Богдана Гориня, Опанаса Заливаху, Анатолія Шевчука та багатьох інших.

Смолич на тому хотів було поставити крапку–діло зроблене... У залі панувала гнітюча тиша. Як тут попросила слово Ліна. Вбий мене, не пам”ятаю, що вона казала, та не забуду, яка зчинилася овація після вже перших її речень. Зал шаленів! Крики ”Ганьба!” виникали, як тільки мовилося про арешти, КГБ... Смолич розгублено дивився на Ліну, хоч нам було відомо, що і Бажан, і Смолич з великим пієтетом ставилися до її поезії й самої поетки. Та пієтет пієтетом, а завдання партії, довіра КГБ... Це різне.

Інтелігенція розходилася зі зборів із високо піднятою головою–залякати не вдалося. Навпаки, скандал, який вчинила Ліна, розходився ночами всією Україною, всім світом–“Голос Америки”, “ВВС”, радіо “Свобода”. Згодом почали підписуватися листи-протести проти політичних репресій. До речі, це Ліна звернулася до авіаконструктора Олега Антонова, й той, не вагаючись, підписав лист-протест. Виник ще один скандал: справа в тім, що за літак “Руслан” Антонов мав одержати Ленінську премію, але ж!.. “Дисиденствує... Як можна!”

Розповів лише про один виступ Ліни. Таких було кілька й кожного разу - скандал, а ще й непередбачувані наслідки. Пригадався її візит до Інституту ядерних досліджень,це був знаменитий вечір поезії. Тривав чотири з половиною години! Після вечора ватага фізиків супроводжувала “ліриків” Голосіївським лісом із піснями, сміхом, піднесеною радістю єднання національної інтелігенції –традиційно свідомої (“лірики”) і технічної, що здавалася далекою від національних інтересів (“фізиків”). Варто було Ліні з”явитися в Інституті Кібернетики - й там, як і в Інституті ядерних досліджень, розпочалася, образно скажемо, “українізація”.

Тут треба бодай назвати кілька “інгредієнтів” Ліниного “чар-зілля”: перше - свобода особистости, найповніша розкутість; друга - врода, вона - прегарна жінка, її поява просто магнітизує простір, особливо чоловіки «їдять» її очима; третє–природно дотепна й неабиякий оратор, вона знає, бачить реакцію аудиторії й у свій спосіб задовольняє очікування; четверте - енциклопедично освічена, блискучий знавець усього комплексу гуманітарної науки, світової культури; п”яте - має талант учитися, зокрема, українській мові присвятила в 70-х увесь рік, коли удосконалювала знання мовних тонкощів, особливостей, нюансів; шосте–сміливість, безоглядна принциповість і чітка визначеність у виборі будь-якого власного кроку; сьоме - сильний характер, по-жіночому химерний, непередбачуваний, сильний нервовий тип, екстраверт, демонстративна особиcтість і водночас - глибоко захована, загадкова, заглиблена в себе; восьме - висока емоційність в органічному поєднанні з глибоким інтелектуалізмом, що є становим хребтом поетичного світу Ліни; дев”яте - у спілкуванні може бути чарівливою, небесної краси людиною, просто заворожувати, й може бути вкрай важкою, зарозумілою, екстравагантною.

Ще можна було б багато говорити про характерологічний тип людини. Та, як на мене, слухачі відчувають на дотик серця видатну постать Ліни Костенко й зрозуміють, що саме ці риси дозволили поетці створити свій унікальний поетичний світ, вистояти в борні з тоталітарним режимом і не зігнутися, хоч довелося стати “чемпіоном” - її найдовше не друкували 16(!) років. Тільки замисліться! 16 років Ліна була відлучена від своїх читачів. Уже була ціла генерація, що не знала імені Ліни Костенко, а поетка творила, виховувала дітей - орала перелоги духовного поля України.

Бог милостивий і дав вихід поетичній стихії Ліни Костенко: поетка визнана, вона володар дум, авторитет навіть для тих, хто не визнає жодних авторитетів. Наприклад, Євген Сверстюк чи не до єдиної Ліни ставиться з пієтетом і схиляється перед її талантом. В”ячеслав Чорновіл так само побожно ставився до Ліни. Михайлина Коцюбинська, Ірина Жиленко, Дзюба, Вінграновський, Шевчук, Макаров - усе коло шістдесятників, яке не розпорошило своє завзяття молодости на грузьких дорогах Незалежности й любовно ставляться до Ліни. І розуміють її крайній ригоризм і несприйняття, просто алергію до всякого фальшу. Зокрема, до Спілки письменників, яку вона покинула, до державної нагороди-ордену, який вона відмовилася прийняти. І дійсно, навіщо їй орден від держави, яку вона не поважає?

У Ліни абсолютний слух на правду, й усі форми нав”язати їй існування поза її уявленням про світ “правди і науки” просто приречені. Вона твердо сповідує сама, й усією творчістю і стилем життя, громадянською поведінкою проповідує рядок вірша з Євангелії від Маттея: “І правда вас вільними зробить”.

Естет, філософ і громадянин, Ліна Василівна Костенко могла б бути окрасою і на світовому поетичному Олімпі, та для цього треба, щоб держава дбала не лише про сумнівний експорт зброї із-за рогу, а й про презентацію видатних здобутків українських митців у світі. Потрібна політика й особиста участь у пропаганді культури, зацікавленість у перекладах національних надбань на іноземні мови. Бодай так, як те роблять поляки, німці, французи. Поезія Ліни Костенко, як і проза Валерія Шевчука, могли б достойно виборювати Нобеля, та їхні твори й вони самі невідомі. А сама Україна як відома: Чорнобиль, Гонгадзе, “кольчуги”... Все це не має нічого спільного з поезією.

...Я свідомо не цитував її поезій, уривків із поем, драматичних поем, із роману “Маруся Чурай”, бо треба володіти мистецтвом художнього читання. А якщо Ліна почує, як бездарно я читаю, зателефонує й вимагатиме сатисфакції... Однак рядок її давньої поезії, що в 60-х була заспівана, я таки прочитаю, звертаючись від імені нашої генерації до поетки: “Co komu do tego, ze my tak kochamy…”

Олекса Боярко

Світ нерідко поводиться з поетами жорстоко – не тільки за життя, але навіть після смерті. От і зараз – на Прикарпатті забули про річницю народження поета, ім‘я котрого добре знане у світі. Перед мікрофоном Іван Костюк.

Іван Костюк

Захарія Абрагамович народився 125 років тому в селі Ланах біля Галича на Івано-Франківщині. Він писав вірші рідною караїмською, а також українською та польською мовами.

Доля відміряла талановитому поетові всього 25 років. Минули десятиліття, і зараз поет визнаний караїмами всього світу одним з найкращих митців слова, представників цього народу. Караїми на Івано-Франківщині мешкають ще з середини 19-го століття. Щоправда, до сьогоднішнього дня тут залишилося лише 5 стареньких жінок, які говорять караїмською мовою. Справа в тому, що караїмам можна, згідно з релігією, яку вони сповідують, одружуватися лише з представниками своєї національності. Історія караїмів дотепер залишається однією з найтаємничіших та найзагадковіших серед інших народів, які свого часу оселилися на Галичині. Захарія Абрагамович особливо виділяється на цьому тлі. На його талант звернули увагу ще в початковій школі. Відтак батько віддав талановитого хлопчика на навчання до Станиславівської гімназії. Однак там майбутній поет провчився недовго. Його батько передчасно помер, родинні статки знищила пожежа. І йому довелося освоювати ремесло шевця. Захарія Абрагамович постійно займався самоосвітою.

Однак переломним моментом у його житті стала служба в австро-угорській армії. Важке життя солдата цісарської армії надломило здоров’я поета. Він захворів на невиліковний тоді туберкульоз. Останні вірші Захарія Абрагамович писав прикутим до ліжка. Значна частина його поезій стали караїмськими народними піснями. Жодне зібрання караїмів у світі не обходиться без спогадів про цього визначного поета. Однак марно шукати могилу Захарії Абрагамовича на караїмському цвинтарі поблизу Галича. Вона втрачена. Зрештою, як і пам’ять про нього не вшанована місцевою владою та громадськістю навіть з нагоди 125-ї річниці від дня його народження.

Олекса Боярко

І закінчує програму рубрика “Історичний календар”. 14 березня виповнився 261 рік від народження українського вченого, письменника та перекладача Василя Рубана. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Козацький син Василь Рубан народився 14 березня 1742 року у місті Бєлгороді на Слобожанщині. Він навчався у Києво-Могилянській академії, Московській слов’яно-греко-латинській академії та Московському університеті. Набуте у Київській академії знання турецької і татарської мов Рубан використовував на службі у російській Колеґії іноземних справ. Він був перекладачем, а пізніше керівником паспортного контролю на кордоні у селищі Микитів Перевіз неподалік Запорізької Січі. Згодом він працював перекладачем у Сенаті та у Військовій колеґії, секретарем князя Потьомкіна, директором училищ у Кременчуці.

Рубан був серед перших українських перекладачів, коментаторів і біографів Овідія, співавтором і науковим редактором перших російських перекладів з Вергілія. Він перекладав твори Сенеки, Лукіана, Горація, Вольтера, писав оригінальні вірші, оди і панегірики.

Рубан видавав у Петербурзі журнали «Ни то ни сё», «Трудолюбивый муравей», «Старина и новизна», в яких публікував також власні дослідження з історії Києво-Могилянської академії, Запоріжжя, Криму і України загалом. Крім журналів, він видав низку книг і збірок документів з українських етнографії, історії, статистики. Це, зокрема, «Краткая летопись Малой России», «Записки» мандрівника Василя Григоровича-Барського, «Роспись ректоров Академии Киевской», «Роспись митрополитов Киевских», «Киевский Месяцеслов». А надрукована ним збірка матеріалів «Краткие известия о Малой России» стала першою науковою працею з історії України, перекладеною і виданою у Німеччині.

Перший український археограф Василь Рубан помер у Санкт-Петербурзі 24 квітня 1795 року.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG