Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 06:38

“VITA NOVA”


“VITA NOVA”

Київ, 8 квітня 2003 року

Павло Вольвач

Якось так складалось, що, говорячи про щось справді нове і проривне, ми переважно торкалися якихось з’яв і дебютів, сказати б, у метафізичному вимірі. А тим часом, дебюти і прем’єри відбуваються не лише на тлі декорацій вічності, а й у нашому щоденному житті.

Тож давайте кинемо погляд на прем’єри в прямому, традиційному розумінні цього поняття.

“Війна є батьком всіх речей”, - стверджував давньогрецький філософ Геракліт. Бо війна – це завжди якась нова взаємодія сутностей. І її, війну, краще розпочинати навесні.

Війна циклічна, як зміна пір року. Війна і мир – вони завжди поруч, і не лише в літературі та мистецтві, а й в реальній дійсності. Зрештою, “Війна і мир” - це прем’єра.

Національна опера України подала на суд глядачів один із найскладніших та наймасштабніших оперних творів 20 століття – “Війну і мир” Сергія Прокоф’єва. До речі, найперша прем’єра цієї опери відбулася в Україні 47 років тому. Тогочасна преса писала, що вистава викликала фурор, що вона була етапною для усього оперного мистецтва. І ось тепер, майже через піввіку, опера “Війна і мир” повернулася на театральну сцену. Але чи нинішній показ став подією у мистецькому житті України?

Відповідь на це та інші питання намагалася знайти моя колега Майя Нагорняк, котра побувала на прем’єрі вистави.

Майя Нагорняк

І роман Льва Толстого “ Війна і мир”, і постановка Сергія Прокоф’єва з однойменною назвою є надзвичайно складними, багатоплановими та фундаментальними творами літературної та музичної скарбниць світу. І Толстой, і Прокоф’єв неодноразово відмовлялися від обраного сюжету, переривали роботу над ним, увесь час сумнівалися у правильності своїх трактувань подій 1812 року. Особливо це стосувалося Прокоф’єва . Перші начерки сценарію опери він зробив у квітні 1941, а вже у червні, із початком війни, автор вклав у твір усю душу. Як митець Сергій Прокоф’єв вловив співзвучність двох епох - війни 1812 року та другої світової, що тільки-но починалася.

Мені ,як глядачеві , було надзвичайно цікаво подивитися, як такий масштабний, потужний твір відобразять на оперній сцені українські митці. Режисером - постановником є народний артист України Дмитро Гнатюк, диригентом-постановником також народний артист України Володимир Кожухар. Вистава залишила двозначні враження. По-перше, це таки подія і добре, що митці зважилися на цей, без перебільшення, мужній крок. Опера “ Війна і мир” за театральними канонами не можна дорівнятися, скажімо, до “Євгенія Онєгіна” чи навіть до “ Ріголетто”. Як на мене, то дуже чітко та рельєфно виписані сцени миру – перший бал Наташі Ростової, її закоханість у Курагіна, розчарування у почуттях, розмова та прощання із князем Болконським. Щоправда, впадає у вічі невідповідність між фізичним віком виконавців та віком персонажів. Негативне враження на мене справила така собі огрядна, доволі у віці Наташа Ростова. Виконавиця ролі - Тетяна Ніколенко.Те саме можна сказати і про Олену Біхунову, яка виконувала роль Соні , кузини Наташі. Виконавця ролі князя Болконського Володимира Опенька це стосується меншою мірою. Вразили масові сцени, адже опера містить 43 сольні партії, чимало хорових постановок, автентичні прозові тексти із роману Толстого.

З одного боку ,що добре , задіяно багато артистів. Зокрема, молоді. З другого , відчувалося явне перевантаження із виконавцями, нагромадження сцен. Безперечним успіхом можна вважати хорові сцени – і за змістом, і за формою. Але щодо осанни російському народові, Росії за перемогу у війні, то тут є підстави посперечатися. На мій погляд, ці пісні звучали надто пафосно. А в антракті глядачі коментували : це ж рік Росії в Україні. Поклоніння перед сусідньою державою простежувалося і під час винесення ікони Божої Матері, цілування її фельдмаршалом Кутузовим на знак перемоги російських вояків у війні 1812 року. Однозначним здобутком прем’єри є сильні оперні голоси, виконавська майстерність. Йдеться про Володимира Опенька, Тетяну Ніколенко, Людмилу Юрченко, Сергія Магеру, Павла Приймака, Дмитра Попова та інших. Подумала, якби слухала “ Війну і мир” по радіо, позитиву у сприйманні було б більше.

Явним прорахунком були батальні сцени. Здебільшого, вони нагадували лубочні картинки, подекуди викликаючи сміх. Вочевидь, сцени масових воєнних дій є слабким місцем оперної режисури. На доволі низькому мистецькому рівні виконані декорації. Втім, це мої оцінки як глядача. І , певна річ, доля суб’єктивізму тут присутня. Що ж скажуть фахівці? Я запросила прокоментувати виставу “Війна і мир” мистецтвознавця Миколу Кагарлицького.

Микола Кагарлицький

Колектив театру працював, як в агонії. Дуже була складна, дуже копітка робота. Сама опера Прокоф’єва занадто перевантажена. Її треба було скоротити. Це опера не для нашого часу. Ця опера написана у річищі сталінізму. І ота нарада у Філях, ну вона ж пахне нашим знаменитим полководцем Жуковим. Дуже важко сприймається. Театр зробив дуже багато. Так, як потрактував партитуру Кожухар Володимир, здається, це на межі можливого. Що дуже хвилює і вражає – це те, що в опері 59 героїв. Акторові важко розкритися. Найповніше розкриті 3-4 партії. Це Наташа Ростова, Анна Дмитрівна, родичка Ростових, ще трішечки Елен. Звичайно, Андрій Болконський і П’єр Безухов. Серед виконавців на мене найсильніше враження справили Оля Нагорна ( Наташа Ростова). Надзвичайно легко впорався із партією Андрія Болконського Володимир Опенько. І молодий співак Дмитро Попов. Він у той вечір співав Курагіна. Вдалися дуже добре хори, чого не скажеш про батальні сцени ,надто статичні. І отой знаменитий гімн, я б сказав, у сталінському ключі написаний. А от щодо самих батальних сцен. Зараз же багато світлоефектів. Можна ж було зробити , як у “ Тарасі Бульбі” : дають таку сцену – задник горить-палає, десь там бігають фігури, можна було б якісь кінокадри дати. І вони б створили враження батальності. Якось воно не створює епопеї війни. Ну, що є, то є.

Вистава, як би її не настроювали на високий лад, на нашій сцені, серед простого глядача не буде репертуарною. Але театр здійснив за цей короткий час подвиг. Дай Боже, щоб він увінчався успіхом. А казати, бути чи не бути цій виставі... Вона замовна і розрахована передусім на гастролі.

Майя Нагорняк

Отже, опера “ Війна і мир” - і подвиг, і подія. Але не фурор. Як про це писали газети 47 років тому під час тодішньої прем’єри.

Павло Вольвач

Війна, попри свою епічність і забронзовілу монументальність, річ щонайконкретніша. Війна – це конкретика смерті, крові, бруду і страждань. Це реальне людське обличчя, що дивиться на нас із пожовклої світлини. І погляд на війну завжди особистісний, якщо це погляд митця.

Саме так, відкинувши котурновий пафос, спробував поглянути на війну гурт українських митців. Їхню акцію “Інвазія”, що днями відбулася в Будинку художника мас-медіа назвали безпрецедентною, поза як вітчизняні художники вперше відкрито виступили не проти агресії взагалі, а проти конкретної війни в Чечні, яка вже котрий рік відбувається на очах цивілізованого світу.

В рамках проекту об’єдналися живопис, фотографія та скульптура. Презентувавши свої роботи під концептуальним дахом протесту, кілька десятків київських художників звільнилися від наболілого – мовчання у час, коли треба говорити.

Серед учасників акції і київський художник Лесь Подерв’янський, котрий за сумісництвом є ще й “стовпом” українського літературного андеґраунду, розібраним на цитати метром нонконформістської і ненормативної лексики, автором культових “Кацапів” і “Гамлета”...

Лесь Подерв’янський

Я сам дуже здивувався.... часи міняються.

Павло Вольвач

А чи не був такий запізнілий пацифізм просто черговою спробою зайвий раз засвітитися на публіці, а то, якщо вдасться, ще й епатувати її? І взагалі , трохи конкретніше про саму виставку.

Лесь Подерв’янський

Справа в тому, що взагалі художники люблять епатувати публіку ...

Павло Вольвач

Розмова з Лесем Подерв’янським – це завжди ніби співучасть у його драматургії. Одначе, розчаруються ті, хто заздалегідь сприймає малярські полотна пана Леся, як авторські ілюстрації до міфологізованих “Гамлета” чи “Павліка Морозова”. Хоча, хоча... Без феномену “кацапізму” тут таки не обійшлося. Він, хоча вже й не данський, а охотнорядний, якраз і створив митцям привід для прем’єри “Інвазії”.

А як там далі справи підуть? Митцям, зрештою, є до чого залучати свій голос і надалі?

Лесь Подерв’янський

Мені важко сказати за всіх художників... І це дуже добре.

Павло Вольвач

Втім, згадуваний Лесем Подерв’янським феномен “данського кацапізму” такий же багатовимірний, як і п’єси самого Подерв’янського. І уречевитись цей феномен може не лише в зачистках і фільтраційних таборах, в референдумах під дулом автоматів чи роках Росії в Україні. Виявляється, неупокорений привид інвазії може наснажувати не лише “бойцов” полковника Буданова або “ліхіх людішек” отамана-главковерха Єрмака. Кроки командора можуть вчуватися і під лункими склепіннями твержі російського національного духу, ймення якому – Московський Патріархат.

Про його задавнену прем’єру, що започаткувала собою справді нову для християнської церкви модель стосунків із державою розповідає мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

1459-го року Московський Центральний Собор проголосив відокремлення від Київської церкви-матері. Проте вже через 130 років незалежність від Києва стала недостатньою і для патріархів, і для світської влади. За цей час територія Московської держави збільшилася у 12 разів. І подальше відторгнення потребувало ідеологічного обґрунтування. Запропонований ченцем Фіофеєм погляд на Москву ,як на Третій Рим, вимагав інших стосунків між державою і церквою. Він вніс традиційне “посадження князя на стіл” митрополитом Київським у Софіївському соборі. Відтак, цар Федір I від 1588-го року запросив до Москви Константинопольського патріарха Єремію II Тракоса. 9-ти місячним арештом, погрозами і хабаром московські урядовці домоглися від Єремії проголошення, всупереч канонам, Московського патріархату. Нова модель стосунків між земною та духовною владами була оприлюднена вже під час висвячення митрополита Іова на патріарха Московського. Цар власноручно поклав на Іова ризи та вручив йому патріарші регалії, проголосивши його “патріархом усіх Північних земель з ласки Божої і з волі царської”. І так само з “волі царської” був задушений у в’язниці попередній митрополит московський Філіп II. Новизна московської церемонії полягала не лише в запереченні євангельського розмежування царства Кесаря і влади Божої, ритуальне підпорядкування патріарха царю також символізувало і залежність держави від суспільства і особи. А титулування Єремією Іова “патріархом Московським і всієї Русі” забезпечувало підтримку московській агресії проти білоруських та українських земель. Процес своєрідного розчинення церкви в державі остаточно завершився 1721-го року скасуванням патріархату. Нова модель передбачала: імператора як духовного главу церкви, синод як орган управління нею, а священиків як державних службовців. Віталій Пономарьов “Радіо “Свобода”, Київ.

Павло Вольвач

Мені ж залишається попрощатися, нагадавши, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”. Його підготували і провели ведучий Павло Вольвач та звукооператор Михайло Петренко.

Всіх вам гараздів. Пильнуйте себе. Зустрінемось за тиждень. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG