Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 16:07

Можна відвернутися від Солженицина, але не можна його зневажати, - вважає український правозахисник Євген Сверстюк


Можна відвернутися від Солженицина, але не можна його зневажати, - вважає український правозахисник Євген Сверстюк

Прага-Київ, 11 квітня 2003 року.

Гість студії: Євген Сверстюк

Людмила Литовченко

«Пророк-стукач» - під таким заголовком 1-го квітня в газеті «Столічниє новості» була вміщена стаття, що вийшла з-під пера пана Ковтуненка, а мовиться в ній не про кого іншого, як про відомого російського письменника, правозахисника, довголітнього політв’язня Олександра Солженицина. Слід сказати, що особа Солженицина викликає неоднозначну реакцію серед різних кіл його читачів і навіть шанувальників. Було захоплення Солженициним, була і напружена незгода з ним після низки несимпатичних виступів письменника. Але, як сказав український правозахисник Євген Сверстюк, побратим Солженицина і по перу, і по тюремних нарах:« Можна відвернутися від Солженицина, але не можна його зневажати».

Власне, пан Сверстюк сьогодні в гостях у передачі «Демократія і держава» і я даю йому можливість сказати своє слово у відповідь на публікацію в газеті «Столічниє новості».

Євген Сверстюк

Коли на всю першу сторінку газети «Столічниє новості» я побачив портрет з надписом:«Пророк-стукач», раптом повіяло гниллю тюремних коридорів, де у всіх куточках мовчить злочин. «Не може цього бути», - запротестувало все єство, не тому, що Солженицин - друг, письменник великої громадянської відваги.

Вже давно минули мої перші захоплення Олександром Солженициним. У таборі російські монархісти, які тихенько почитували Леніна, щоб навчитися підступних методів боротьби «за єдіную і нєдєлімую», розповідали, що Солженицин теж з ними. «Не може бути? Солженицин порядний письменник», - заперечував я. «А погляди у нього наші», - відповідали мені. Потім я дізнався про несимпатичні виступи Солженицина, що усамітнився в своїй позиції.

У 1990 році вже після брошури «Как нам обустроіть Росію» я написав статтю, яка закінчувалася словами:« Чи після всього сказаного, Солженицин наш друг? Так. Але істина дорожча». Мені залишається близьким образ письменника і правдолюба, який живив енергією своєї сміливої думки покоління 60-х років і давав приклад розкутого розуму. Я вдячний йому назавжди. На мене повіяло холодом від дріб’язкового політиканства «охранітєльного направлєнія» і від клопотів Солженицина, як зберегти підчеревину Росії в Казахстані і як обкарнати Україну. Сказати по правді, мені жаль було великого письменника, який розгубив великі проблеми свободи і духу і почав опускатися до завбачливого управдома. Автор заклику: «Жіть нє во лжі», не повинен забувати, що саме тут залишаються його і наші проблеми головні, бо він знає, що батько «лжі» - Диявол, а батько імперської гордині теж Диявол.

Ще раз доводилося мені відгукнутися на нещасні виступи Солженицина в тижневику «Дзеркало тижня» під назвою «Свобода пера під захистом іменем». Отже, моя напружена незгода з Солженициним, який зі втратою висоти втрачає і відчуття правди, якого важко дочитувати до кінця, ця незгода триває. Але кожен раз я боявся посковзнутися на тих скелях, щоб не скотитися і вже не бачити, хто такий Солженицин, автор цілої бібліотеки книг опору у ХХ столітті. Можна відвернутися від Солженицина, але не можна його зневажати. Культура зобов’язує, так само, як і шляхетність.

Я тримаю в руках газету з портретом Солженицина і боюся розкрити, щоб не впасти в безодню. Але розкриваю і відчуваю запах звичайної кагебістської калюжі, в якій порпається кореспондент Ковтуненко. Цей сморід сприймаю навіть з полегкістю і все ж таки з жахом. До якої ж свободи слова ми дійшли, коли отак серед білого дня можна обплювати велике ім’я? А може все ж таки письменник розкопав і зібрав правду про ГУЛАГ, він же і тепер копає?

І тут я хочу сказати головне людям довірливим і готовим приймати газетну публікацію за правду: справа у тому, що більшовицький експеримент зі змішуванням умів і сумління не вдався. Вони перевели мільйони «душ» людського матеріалу, зламали сотні мільйонів доль, десятки мільйонів життів, перемололи, затоптали, а генотип людини не змінився. Колись у Франції ламаркісти, щоб довести свою теорію успадковування набутих змін багатьом поколінням мишей обрубували хвости, а мишки знову і знову народжувалися з хвостами. Не вдалося також вивести нову породу людей, здатних виконувати всі вказівки вождя. Кагебісти перепсували багато здібних людей, яких залучали в сексоти і обіцяли зробити поетами. Сексот писав доноси, а творів уже не міг писати. Навіть не сексот, а просто малодушний запроданець уже не міг піднятися до справжньої творчості. Як писав Тичина:«Не співай, поете, бо ти вже продався».

Отже, не вірте, люди добрі, що колишній чесний офіцер у таборі справді опустився до стукача, а звідти піднявся до великої творчості і до одважної боротьби проти комуністичного режиму. Досвідчений на змінних вітрах громадянської війни в Іспанії письменник, філософ Джордж Орвел зробив нещадний висновок: хто вже раз скурвився, то назавжди. Творчість споріднена з духом Творця, до нього треба постійно підійматися все життя без перепочинку, як підіймався Солженицин - самовіддано і безстрашно. «Та все підіймайся до Бога», - повторював Василь Стус.

Кагебістам здається, що вони все знають, бо порпалися в наших паперах і розпоряджалися нашими долями. Тут вчасно їм нагадати: ви ж обліпили дім вчорашнього зека, як блошиці обліпили зеківські нари. У вашому розпорядженні була влада, техніка, гроші і той одержимий письменник обіграв вас, користуючись мінімальною свободою великої зони і підтримкою переслідуваних інтелігентних людей, які не продаються. Ваша стократна сила не є силою супроти однієї людини, засвіченої Духом. Усі знали, які всевладні недоумки. Вони обснували Солженицина павутиною агентури. Проти нього публікували викривальні статейки. Тільки дивно, де ж був їхній розум, щоб замість липких кляуз публікувати доноси Вєтрова?

За твердженням кореспондента, «дослідника» «Столічних новостєй» Ковтуненка, всі папери, які коли-небудь потрапляли в архіви Держбезпеки, бережно там зберігалися і зберігаються досі. Які недоумки! Ïхній найбільший ворог Солженицин лежить готовенький у папці «Совєршенно сєкрєтно», а вони ходять навколо папки і бояться розкрити і не здогадуються, що папка знищить ворога. Нарешті до 1 квітня 2003 року вони дали Ковтуненкові дещицю з тієї папки. Дали таке, що сором до рук брати і соромно читати про експерта, обов’язково іноземного, Арнау, який встановив ідентичність почерку Вєтрова і Солженицина, котрому, нібито бандеровець Іван Мегель признається, коли і як підніме повстання у таборі, і навіть мовою комуніста нахваляється: «Хто бил нічєм, тот станєт всєм». Бідолашні, хоч би прочитали в Солженицина про бандерівців, як конспіративно вишколених діяльних людей, які не хваляться, а організовано діють по військовому.

А сам жанр кагебістського документу так уже дискредитований, що його навіть до рук не беруть. На багатьох українських єпископів і депутатів були виготовлені ксерокопії «документів» про співробітництво з КДБ і розіслані по всьому світу. У свій час ми з Надією Світличною публікували навіть заяву про моральну відповідальність за співучасть у розповсюдженні лжесвідчень.

Судячи з акцентів на першій сторінці публікації, задум авантюри «Столічних новостєй» налаштувати українців проти Солженицина. Я вже говорив, що він сам налаштував. Але він ніколи не міг бути таким, щоб продавати українців карателям з КДБ. Ось що він каже:«Мені боляче писати про це. Українське і російське поєднане в мені і в крові, і в серці, і в помислах. Але великий досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Не уникнути нашому поколінню заплатити за помилки старших».

Кажуть, тепер Солженицин у книжці «200 років разом» про євреїв (тема делікатна) розкопує матеріали, зокрема, про український голодомор як спланований геноцид. Якщо це так, то у нього буде всюдисущий ворог ЧК, як головний виконавець сталінського плану. Путінська влада, яка в 70-річчя Голодомору влаштовує Рік Росії в Україні, замовчуючи голодомор і причетність Кремля, а також РПЦ, яка з політичних резонів не поминає 7 мільйонів убиєнних голодом православних християн. Вороги будуть.

Однак, якби навіть Олександр Ісаєвич, по слабості своїй, озлився на український народ, все одно захищати його ім’я від лжесвідчень наш обов’язок честі. І нам дуже соромно, що нечестива газета на дві столиці «Столічниє новості» видається в Україні.

Постскриптум. Додаткові аргументи щодо фактів і моральних позицій Солженицина, Ви знайдете в розділі «Стук, стук, стук» «Архіпелагу ГУЛАГ»( частина 3, розділ 12).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG