Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 05:07

АМЕРИКАНСЬКА ЛІВИЦЯ ТА ВІЙНА В ІРАКУ


АМЕРИКАНСЬКА ЛІВИЦЯ ТА ВІЙНА В ІРАКУ

Нью-Йорк, 18 квітня 2003 - Війна в Іраку становить велику проблему для лівих американських журналістів, завзятих критиків застосування сили. Виступати проти війни – значить ніби вболівати за долю іракського диктатора. Вітати ж перемогу союзників – все одно, що підтримати Джорджа Буша.

З поваленням режиму Саддама Гуссейна, чи принаймні його пам”ятника у центрі Багдада, американським лівим стало важко знаходити нові аргументи для виправдання своєї антивоєнної позиції. Ліберальні оглядачі, організатори масових демонстрацій перед Білим домом, взагалі політична лівиця опинилася перед крахом власних прогнозів. Такі ідеологічно ліві журнали, як “The Nation” і менш відверто заангажований “The New Yorker” попереджали громадськість про жахливі наслідки війни з Іраком, про десятки тисяч жертв, як у В”єтнамі понад тридцять років тому, передрікали, що полум”я антиамериканських протестів охопить арабську вулицю, що треба очікувати нової хвилі терору, тощо. Нічого подібного не сталося. Мало того, іракці вітають армію антисаддамівської коаліції ,як своїх визволителів. Іракські дітлахи грають у футбол з американськими солдатами. Де очікувані жертви? – ледь приховуючи іронію, запитує Уільям Кристол, редактор впливового консервативного журналу “Weekly Standard”, маючи на увазі той факт, що за місяць війни в Іраку загинуло менше ста американських солдатів. Кристол порівнює це з втратами під час Другої світової війни, коли за два тижні битви в Арденнах 1944 року загинули майже 50 тисяч американських вояків. Тож тепер ліберальні коментатори змушені пояснювати причини блискучої швидкої перемоги з мінімальною кількістю втрат. І от Дейвід Ремнік, головний редактор тижневика Нью-Йоркер, що його вважають бастіоном американського лібералізму, визнає в останньому номері, що варто було ризикувати заради повалення режиму Саддама Гуссейна і що лише злостива людина не відчуває полегшення від того, що світ позбувся тирана. Але буквально за тиждень до того заступник головного редактора цього ж таки журналу застерігав не плекати “рожевих сподівань” короткої війни, як це передрікали Рош Лимбо чи Ніл Кавуто, коментатори-республіканці.

Крістофер Гітченс, дописувач журналу “Vanity Fair”, сам колишній комуніст, звинувачує противників війни у ревізіонізмі. “Їхні прогнози і сподівання були такі, що чорні сорочки феддаїнів переможуть або призведуть до нічийного результату. Вони мали рацію в одному: арабська вулиця таки вибухнула, але це була радість від отриманої волі.”

Дейвід Карр, політичний оглядач “Нью-Йорк Таймс”, пише, що на погляди лівіх вплинули ісламські теракти 11 вересня 2001-го року. Три тисячі жертв того дня переконали багатьох лібералів у тому, що політика стримування ворога не спрацьовує, як це було за часів холодної війни, що подекуди потрібен превентивний, тобто запобіжний удар.

Джоан Уолш, редактор інтернетівського журналу “Salon”, вважає, що справа уряду – вести війну, а справа преси – аналізувати й критикувати його дії. “Як ми... будуватимемо демократичні інститути (в Іраку)?” – запитує вона.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG