Доступність посилання

ТОП новини

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 25 березня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю вас, шановні радіослухачі! В ефірі – радіожурнал “Віта Нова”. А поговоримо ми сьогодні... Втім, давайте спершу трішки послухаємо...

“Мине чимало літ, і полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни в очікуванні розстрілу, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на лід. Макондо було тоді невеликим селищем з двома десятками хаток, вибудуваних з глини і бамбука на березі ріки, котра мчала свої прозорі води ложем із білих відполірованих каменів, великих, як доісторичні яйця. Світ був ще таким новим, що багато речей не мали назви і на них доводилось вказувати пальцем.”

Ці рядки з роману колумбійського письменника Габріеля Гарсіа Маркеса “100 років самотності” для багатьох звучать сьогодні знайомо і по-хрестоматійному монументально – ім’я видатного митця, лауреата Нобелівської премії знає весь світ. Але далекого 1967 року вони пролунали як провістя з”яви нового світу. Як друге відкриття Америки, і то не географічне, а метафорично-знакове. Бо йшлося не просто про появу шедевру. Шедевральні тексти з’являлися в латиноамериканському світі і до Маркеса – згадаймо хоча б твори Алехо Карпентьєра, Астуріаса чи Борхеса. Але “Сто років самотності” став своєрідним вулканом, що, перерісши межі літературного факту, змусив світ заговорити про новий материк на ім’я “сучасна латиноамериканська проза”. Цим романом Латинська Америка увірвалась в історію, заперечивши свою роль батьківщини бананів і військових переворотів.

Отже, в чому ж таки полягає феномен Маркеса і його книги-колоса? Де джерела, з яких поставала маркесівська химерна реальність? Про це – в розмові з письменником, перекладачем і взагалі – знавцем іспаномовного світу Юрком Покальчуком.

Юрко Покальчук

Справді, до Маркеса в Латиноамериканських країнах було багато письменників, напрямок, який розвивав у своїй творчості Маркес, звичайно, був і раніше. Себто це використання фольклору, акцент на традицію і на нову, щойно народжену літературну традицію. І поза цим, спирання на фольклорні джерела тої країни, в якій ці джерела мали ту чи іншу особливість. Маркесу вдалося синтезувати у романі “Сто років самотності” все, що було вироблено до того його колегами по перу, але понад усім, взято дуже багато зі світової літератури.

Це є латиноамериканський роман, можна сказати, перший роман, який синтезує реальність з легендою. Маркес не будував твір спеціально епічно-героїчний, просто писав роман, використовуючи масу джерел різного роду.

Павло Вольвач

Над своїм “великим романом” Габріель Гарсіа Маркес почав працювати ще 1945-го року. Пошуки “вірного тону” розтяглися аж до 65-го, коли , як зазначав сам письменник, книга стала бити з нього фонтаном, “без будь-яких проблем зі словами”. І вже через два роки на світ явився шедевр, який може слугувати ключем до багатьох маркесових творів.

Тему продовжує відомий літературознавець і письменник Григорій Штонь, з яким зустрілась моя колега Надія Степула.

Григорій Штонь

Маркес, власне, запропонував світові нову реальність. У ній міфологічні корені ,безперечно, присутні, але немає того набутку реалізму. Людина в його світі почувається вільнішою, підсвідоме переходить у свідоме, свідоме повертається в підсвідоме, і все це робиться без особливих зусиль. І найголовніше, що ми маємо в тому світі – реальність, яка не есхатологічна, вона не апоколіптична. Нас нічим не лякають, нас ні про що не попереджають, нам пропонують подивитися на себе трішечки інакше, з несподіваних кутів зору. І в цьому велика і роль, і значення Маркеса для світової літератури. Своєю манерою Маркес ( і не тільки він, а латиноамериканська проза в цілому ) показали, що якщо на мить відійти від тих доріг, якими ходило художнє мислення досі, світ постає у зовсім іншому ракурсі, він якійсь інакший. Маркес дав нам відмашку “на старт”, дав дозвіл на інакомислення, на художнє інобуття, він запропонував нову реальність.

Павло Вольвач

І ця витворена реальність продовжується, розростаючись у материк – “Сто років самотності”, “Осінь патріарха”, “Полковнику ніхто не пише”, “Похорон Великої Мами”, “Недобрий час”.

У жовтні минулого року на книжкових розкладках у Колумбії, інших країн Латинської Америки та Іспанії з’явився переший том мемуарів всесвітньо відомого письменника “Жити, щоб розповісти”, або, як іще перекладають назву цього твору, “Жити, щоб писати”. Виповівши досвід і біль континенту і забутого містечка Макондо, самотність роду і людства, митець, зрештою, виповідає самого себе.

І його особиста історія буде теж почута світом. Так вважає письменник і перекладач Олександр Буценко, котрий свого часу зустрічався з Маркесом.

Олександр Буценко

Навіть сьогодні в Іспанії в метро можна бачити людей, які читають книжки, зокрема, спогади Маркеса під назвою “Жити, щоб писати”. Ця книжка дуже цікава тим, що в ній розкривається власне підґрунтя багатьох творів автора.

Отримуючи Нобелевську премію в Стокгольмі, Маркес у своїй промові розказав, як флорентійський мореплавець Пігафетто, який плавав разом з Магеланом під час першої кругосвітньої подорожі, описав свої відвідини латиноамериканського континенту. Ці спогади упродовж багатьох століть були бестселером для європейського читача, оскільки це був незнайомий магічний світ. Саме такий світ і постає у романах Маркеса. Якщо подивитися на сучасну Колумбію, ми її більше знаємо як країну наркобаронів.

Водночас , саме в Колумбії відбувається найбільший у світі поетичний фестиваль, оскільки поезія там визнана одним із найважливіших видів мистецтва. Маркес є представником цього світу, це глибока культура, глибока проза. Багато письменників під впливом магічного реалізму почали творити нове і в українській літературі.

Павло Вольвач

А таки й справді : чи був якийсь вплив Маркеса на українську літературу? І взагалі, чи не перегукуються ці явища – латиноамериканський міфічний реалізм і українська химерна проза? Про це та про інше – Надія Степула і Григорій Штонь:

Надія Степула

У хроніці всесвітньої літератури Маркес посідає свої кілька рядків вже остаточно. Від давньоєгипетських текстів до нинішніх днів у цій хроніці ім’я Маркеса постає передовсім як автора міфологічної прози. Він чи не перший, хто, освоївши досвід попередників різних століть і витоки міфологізму ( витоки як методу), запровадив цей метод цілком по-новітньому. Історія створення і подальшої руйнації міфу про патріарха з “Осені патріарха” – яскравий приклад. Щодо епічної прози, але вже української. Ви, пане Штонь, вперше як дослідник розглянули цю прозу 19-20 століть. Як Вам бачаться (якщо вбачаються) паралелі між епічно-неспішним письмом Маркеса та манерою письма українських знаних епіків? Чи йдеться про якийсь вплив?

Григорій Штонь

Думаю, сама схильність до паралелей має загрозу усереднення того явища, з яким хочуть, щоб воно перегукувалося. Скоріше, мова може йти про цілком самостійне. Інакше і бути не може. Був вихід на реальність, яку запропонував світові Маркес з надр літературної традиції, що існувала в лоні латиноамериканських літератур. І якась схожість до цього є і в тому, що робили наші прозаїки минулого і сучасності.

Я не дуже згоден з тим, що українська химерна проза є перегуком з письмом Маркеса. Хоча Загребельний чи навіть Яворівський, зрозумівши, що це поклик часу, почали свідомо “перегукуватися” з ним. Але тільки органічні перегуки є цінними.

Я б указав на письмо Василя Земляка і Міняйла як на письмо, яке вернулося до якоїсь розкутішої манери. Але все це продовжує соцреалістичні доктрини в якомусь такому політично розкритішому ключі.

Павло Вольвач

Не будемо сперечатися чи погоджуватися з паном Штонем. Краще наведемо промовисту цитату з есе коста-ріканського прозаїка Хоакіна Гутьєрреса: “Напередодні великого розквіту”. Отже: “Протягом трьохсотрічного колоніального періоду історії Латинської Америки не було опубліковано – і, наскільки нам відомо, не було написано – жодного роману. За останні двадцять років латиноамериканський роман рухався вперед з великим напором... і сміливо можна передбачити, що він стоїть напередодні епохи великого розквіту... В нашій літературі ще не з’явився романіст-колос, але... зачекаємо ще деякий час.”

Ці обнадійливі слова були написані за три роки до з’яви “Ста років самотності”. Нині, в 2003-му, Юрко Покальчук теж звучить обнадійливо.

Юрко Покальчук

Я думаю, колись настане час, хтось напише всеукраїнський роман. Перший крок до цього зробив Андрухович. У часи, коли в нас ледве було знано про латиноамериканську літературу, вже почав писати глибокі фольклорні твори Валерій Шевчук. Але які б не були в нашій літературі спроби створити синкретичний роман, який би захоплював усі частини життя, насправді такого роману ще немає.

Павло Вольвач

Отже, підсумовуючи, можливо ця незбутність української прози, українського проекту таки відкриває і певні перспективи?

Юрко Покальчук

Безперечно, я абсолютно впевнений у тому, що наша література сьогодні розвивається дуже потужно. Ми стоїмо перед тим порогом, який ми все одно переступимо, рано чи пізно. Думаю, не так довго будемо і чекати.

Павло Вольвач

Що ж, може й справді. Тим більше, що, як дехто вважає, українські реалії якимсь боком стають все подібнішими до латиноамериканських. Така собі бурякова республіка, в якій достатньо химерій для першорядних мистецьких втілень. На рівні того ж таки, сповненого енергії і творчих планів Маркеса, котрий, справив нещодавно свій 75-річний ювілей, вирвавшись з лабет смертельної хвороби.

Принаймні, матеріал мого колеги Андрія Охрімовича теж налаштовує на оптимістичний лад.

Андрій Охрімович

Якось брав я інтерв’ю у пана Віктюка. Балачка крутилась довкола Іонеско та Беккета. П’єси абсурду, джунглі підсвідомого, прояви архетипу у стилістиці цих майстрів... Іонеско, пам’ятаю, на той час був ще живим і Віктюк “забив з ним стрєлку” у якомусь із Паризьких кафе. Факт зустрічі з людиною, яку я вважав давно мертвою, потряс і якось непомітно перевів розмову на прозу Маркеса та ті житейські химерії з яких та проза виростає. “Зрештою, - сказав Віктюк, - на тлі нашого високорафінованого совка новації західних майстрів виглядають доволі блідо”.

Дійсність тут перешкалює будь який абсурд. Беккет, закинь його доля у цей паралельний світ на ПМЖ, уже на другий день з’їхав би стріхою. Кількість матеріалу вражаюча. І стосується це не тільки літератури абсурду. Реальність наша запросто могла б спровокувати з’яву майстрів не згірших од Маркеса, Борхеса, або ж географічно ближчого Кафки. Це, звичайно, за умови, що неодмінною передумовою перфектної літератури є всерйоз і надовго скристалізована банановість “родінки”. Але усе то те не з нашим щастям. Банановість є, а серйозної романної літератури “катма”.

Кучеряво накручений Андрухович на пару з дослідницею польових особливостей вітчизняного сексу ситуацію не стільки рятують, скільки поглиблюють. Хоч і не все так печально. Є Пашковський, Прохасько, імпозантний Шкляр, глибоко законспірований Іздрик, той таки хрестоматійний Шевчук і прочая, і прочая... Словом, не такий чорт страшний, як його малює нам Забужко від Фортінбраса. Мовляв, пустеля гола з напівдикими енками, яким ніколи не вкурить Шевченка. Така ось химерія.

Павло Вольвач

Мені ж залишається тільки попрощатися, нагадавши, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”. Його гостями сьогодні були письменники - опосередковано – Габріель Гарсіа Маркес і – безпосередньо – Юрій Покальчук та Григорій Штонь.

Зустрінемось за тиждень. Говорить Радіо Свобода.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG