Далекий Схід - одне з місць найбільшого скупчення українства у Російській Федерації. Так званий Зелений Клин - територія, що охоплює нинішні Приморський край , більшу частину Хабаровського та Амурську область, -був заселений переселенцями - переважно вихідцями з українських губерній. Внаслідок перенаселення і нестачі землі в Україні, у бажанні шукати кращого та вільнішого життя, перші переселенці почали з’являтися на Далекому Сході ще у 50-х роках 19 ст. Місцями виходу переселенців на Схід були у першу чергу Київська, Волинська, Подільська та Чернігівська губернії. Так на карті Приморського краю з’явилися назви – Спаський, Чернігівський, Хорольський райони; селища Кролевець, Пирятино, Романівка. Цікаво, що упродовж тривалого часу мешканці- українці розрізняли себе за походженням. Тут продовжила своє життя традиція прозивання “чужих“ за характерними ознаками. Подільців дражнили “мамалижниками“, волинців – “токмачами“ (бо полюбляли товчену картоплю), а полтавців – “полтавськими галушками“. Знали, в яких селах, навіть віддалених, мешкають “свої“. Це не мало значення для кохання і шлюбів, але і у нових, утворених уже тут сім’ях співали і полтавську пісню зі своєрідною українсько-російською лексикою, і привезену з Поділля “На Іван Купала“. Але й ще досі найяскравіші виконавці можуть пригадати, в яких родинах першопоселенців співалася певна пісня.
Мої колеги-фольклористи, і серед них – Галина Довженок, записуючи свої враження від експедиції 1990 року до Західного Сибіру та Західного Алтаю, зокрема писала: “Мене знову тягне туди відчуття ще прихованих від нас фольклорних багатств і щире бажання спокутувати провину перед краянами, перед тими, хто навіть у годину веселого застілля співає зі смутком: "Напиймося, роде, Напиймося добре, Напиймося, родиночко, Нас тут немножечко. Одно повмирали, Других у войсько забрали, А третії на Вкраїні Та й нас позабували“.
Сімейні перекази про переселення на схід усе ще зберігають по-справжньому фольклорні сюжети. Серед них – згадка про те, що вирушаючи у безвість, далекі і незнані краї, господині брали у дорогу й гніт – камінь, щоб було чим притискати солону капусту. Побачивши сопки і вдосталь каміння, викидали привезене. Все важче стає знайти старожилів – таких, щоби пам’ятали, як “китайську землю ділили“, як річка Павлівка, що у Чугуєвському районі Приморського краю ще називалася Лі-фу-дзін, як корчували тайгу, орали “латочками“ і сіяли спершу гречку, а вже на другий рік пшеницю. Характерною ознакою колонізації Далекого Сходу українцями було те, що вони переважно селилися групами, часто на шкоду своїм економічним інтересам. Не рідко вони відмовлялися від кращої ділянки, де жили чужинці, їхали на гірші землі, але до своїх людей. Часто губернія, з якої вийшли переселенці – це було єдине, що гуртувало українських селян. На Далекому Сході був відчутним брак жінок. Нерідко переселенці просватували дівчат вже під час морського переходу з Одеси до Владивостока, а по прибутті до пункту призначення грали весілля. Але вже згодом новоприбулі намагалися видавати дівчат за попередніх переселенців, селян старожилів. У такому випадку останні надавали новій рідні допомогу – наречений міг повернути майбутньому тестю витрати за переїзд нареченої з Одеси до Владивостока й зазвичай робив подарунки у вигляді худоби або житла. У деяких селах за наречену давали до 100 крб. Проте були приклади й іншого поводження: селянин Прокіп Легкий відмовився брати гроші за своїх дочок-наречених, а поставив такі умови: “Мої доньки – не товар, а якщо хочете мені допомогти, як майбутньому тестю, закріпитися на землі, то зоріть і засійте кожен по одній десятині землі. Я й подивлюся – що ви за працівники, які майбутні господарі“. Традиційна народна культура одухотворювала мало не всі аспекти життя. Вона була єдиною, і, як виявилося згодом, нетривкою ниткою, що до передвоєнних років зв’язувала з батьківщиною і зберігала у свідомості відчуття свого українства. У відриві від рідної землі, покинуті напризволяще своєю вітчизною, штучно позбавлені будь-яких знань про неї, з постійно прищеплюваним почуттям національної меншовартості (і як наслідок цього – з бажанням позбутися “принизливої“ ознаки – мови), не без тиску влади процес втрати українцями етнічної самосвідомости ставав неминучим.
У природі не існує етнічно “чистих“ культур, які б не отримали національних версій, побутуючи в різних етнічних середовищах. Специфічним регіоном, де перетнулися шляхи різних культур, зокрема, українські й угорські, є Закарпаття. Тривале змішане мешкання в межах однієї держави, спільна участь у багатьох історичних подіях, численні культурні контакти привело до численних зв’язків у народній творчості обох етносів. Своєрідними є народні казки українців Закарпаття. Насамперед, слід відзначити запозичення певних сюжетів та мотивів, невідомим східнослов’янським казкам. Серед них, зокрема, “дерево до небес“, “золотоволосі близнята“. Особливо цікавим видається образ міфологічної істоти – шарканя. В українських казках уже зустрічаються фінальні формули, характерні для угорської традиції: був, де не був, а хто не вірить, хай перевірить. В угорців запозичені і деякі міфологічні персонажі: літаючий кінь, багатоголовий дракон – так званий “шаркань“, імена героїв – Ілонка, Янчі, та їхні атрибути – хатка на качиній ніжці, а не курячій, як у східних слов’ян, окремі мовні вкраплення – коцур (кіт), кефа (щітка), каштиль (замок). Очевидно, що міфологічний образ шаркані формувався під впливом різноетнічних традицій. Спершу народжується ящірка, з неї змія, далі крокодил, а з крокодила утворюється саркун. Основне його заняття – літати й наганяти бурі. У казках Закарпаття існує кілька назв відомого персонажу – відьми, це регіональні варіанти інджі-баби (очевидно, це слово походить від польської jeadza – змія), босорка, босорканя (це слово угорського походження), баба-змія, залізна баба, залізноносна баба.Так тривалі контакти приводять до запозичень у фольклорі – вони дещо переробляються, змінюються, пристосовуються до національної традиції. Ці процеси тривають і в наш час.
Сімейні перекази про переселення на схід усе ще зберігають по-справжньому фольклорні сюжети. Серед них – згадка про те, що вирушаючи у безвість, далекі і незнані краї, господині брали у дорогу й гніт – камінь, щоб було чим притискати солону капусту. Побачивши сопки і вдосталь каміння, викидали привезене. Все важче стає знайти старожилів – таких, щоби пам’ятали, як “китайську землю ділили“, як річка Павлівка, що у Чугуєвському районі Приморського краю ще називалася Лі-фу-дзін, як корчували тайгу, орали “латочками“ і сіяли спершу гречку, а вже на другий рік пшеницю. Характерною ознакою колонізації Далекого Сходу українцями було те, що вони переважно селилися групами, часто на шкоду своїм економічним інтересам. Не рідко вони відмовлялися від кращої ділянки, де жили чужинці, їхали на гірші землі, але до своїх людей. Часто губернія, з якої вийшли переселенці – це було єдине, що гуртувало українських селян. На Далекому Сході був відчутним брак жінок. Нерідко переселенці просватували дівчат вже під час морського переходу з Одеси до Владивостока, а по прибутті до пункту призначення грали весілля. Але вже згодом новоприбулі намагалися видавати дівчат за попередніх переселенців, селян старожилів. У такому випадку останні надавали новій рідні допомогу – наречений міг повернути майбутньому тестю витрати за переїзд нареченої з Одеси до Владивостока й зазвичай робив подарунки у вигляді худоби або житла. У деяких селах за наречену давали до 100 крб. Проте були приклади й іншого поводження: селянин Прокіп Легкий відмовився брати гроші за своїх дочок-наречених, а поставив такі умови: “Мої доньки – не товар, а якщо хочете мені допомогти, як майбутньому тестю, закріпитися на землі, то зоріть і засійте кожен по одній десятині землі. Я й подивлюся – що ви за працівники, які майбутні господарі“. Традиційна народна культура одухотворювала мало не всі аспекти життя. Вона була єдиною, і, як виявилося згодом, нетривкою ниткою, що до передвоєнних років зв’язувала з батьківщиною і зберігала у свідомості відчуття свого українства. У відриві від рідної землі, покинуті напризволяще своєю вітчизною, штучно позбавлені будь-яких знань про неї, з постійно прищеплюваним почуттям національної меншовартості (і як наслідок цього – з бажанням позбутися “принизливої“ ознаки – мови), не без тиску влади процес втрати українцями етнічної самосвідомости ставав неминучим.
У природі не існує етнічно “чистих“ культур, які б не отримали національних версій, побутуючи в різних етнічних середовищах. Специфічним регіоном, де перетнулися шляхи різних культур, зокрема, українські й угорські, є Закарпаття. Тривале змішане мешкання в межах однієї держави, спільна участь у багатьох історичних подіях, численні культурні контакти привело до численних зв’язків у народній творчості обох етносів. Своєрідними є народні казки українців Закарпаття. Насамперед, слід відзначити запозичення певних сюжетів та мотивів, невідомим східнослов’янським казкам. Серед них, зокрема, “дерево до небес“, “золотоволосі близнята“. Особливо цікавим видається образ міфологічної істоти – шарканя. В українських казках уже зустрічаються фінальні формули, характерні для угорської традиції: був, де не був, а хто не вірить, хай перевірить. В угорців запозичені і деякі міфологічні персонажі: літаючий кінь, багатоголовий дракон – так званий “шаркань“, імена героїв – Ілонка, Янчі, та їхні атрибути – хатка на качиній ніжці, а не курячій, як у східних слов’ян, окремі мовні вкраплення – коцур (кіт), кефа (щітка), каштиль (замок). Очевидно, що міфологічний образ шаркані формувався під впливом різноетнічних традицій. Спершу народжується ящірка, з неї змія, далі крокодил, а з крокодила утворюється саркун. Основне його заняття – літати й наганяти бурі. У казках Закарпаття існує кілька назв відомого персонажу – відьми, це регіональні варіанти інджі-баби (очевидно, це слово походить від польської jeadza – змія), босорка, босорканя (це слово угорського походження), баба-змія, залізна баба, залізноносна баба.Так тривалі контакти приводять до запозичень у фольклорі – вони дещо переробляються, змінюються, пристосовуються до національної традиції. Ці процеси тривають і в наш час.
