Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 22:52

“Три визначні постаті українського культурного життя останнього століття”


Олекса Боярко, Сергій Грабовський У випуску: “Три визначні постаті українського культурного життя останнього століття”

Олекса Боярко

Усі троє, про кого ми вестимемо мову сьогодні, мають чимось схожі біографії. Ідеться про людей високої інтелектуальної культури, котрі змушені були полишити Україну з політичних мотивів. Перший із них – це Дмитро Чижевський, людина, котру його знайомі звали “останнім енциклопедистом ХХ століття”. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Постаті” Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський

Десь на початку 60-х років, здається, в газеті “Правда”, з’явилася стаття відомої радянської письменниці Шагінян про те, як вона була гостею одного конгресу на Заході. І в статті було зазначено: “поряд зі мною сидів якийсь Чижевський”. Ця фраза радянської письменниці засвідчує всю глибину того варварства, до якого ми потрапили ,десь починаючи з 20-30 років, саме тоді, коли за межами нашої культури опинилися найбільш виразні і переконливі сили.

Дмитро Іванович Чижевський є не просто представником цих сил. Безперечно, він є одним з найцікавіших українців 20 століття, одним з найбільш активних діячів національної культури, і не тільки національної, а й світової.

Чижевський - філолог, філософ, історик, лінгвіст.

Чижевський народився у 1894 році, навчався у Київському університеті, у Гайденберзі, Фрайбурзі, на інших найблискучіших ділянках тогочасної європейської культури. Але йдеться про інше. Чижевський належав до того самого покоління української інтелігенції 1910 років, яка нарешті входить у великі виміри світової культури. Це покоління, яке з’являється услід за Лесею Українкою. У певному розумінні, Дмитро Іванович ніби послідовник Лесі Українки.

Але було ще одне в його діяльності. Він намагався пояснити українському (і не тільки українському) читачеві певні засади національної культури в загальносвітовому контексті.

У ролі випускника згаданих університетів він був цілком готовий до цього, але, на превеликий жаль, трапилося те, що трапилося - громадянська війна. Слід за цим український соціал-демократ Чижевський змушений був емігрувати. Він спочатку навчається у західних університетах, а потім там викладає. Серед його вчителів ми бачимо і великого мислителя Гуссерля, інших блискучих німецьких філософів.

Через деякий час Чижевський з’являється в тому середовищі в ролі викладача. Це була Німеччина 1930-х. Зрозуміло, що на українця Чижевського, на емігранта, расисти дивилися косо, але він працює надзвичайно плідно. Якщо в ролі лектора він викладає переважно мови, то як автор філософських філологічних трактатів він пише неймовірно багато. Головна його книга цієї доби “Гегель у Росії”, де він надзвичайно цікаво показав стосунки Гегеля з російською думкою 19 століття, як ця думка переробляла Гегеля і як вона його переробила, як відомо, до більшовизму.

Водночас Дмитро Іванович працює над історією української культури від княжої доби до 19 століття. По суті, він першим відкрив і показав духовну структуру українського бароко. Але чим тільки не займався Чижевський у цей час ! Серед іншого - член Празького лінгвістичного гуртка, може, найбільш авангардного явища в мовознавстві 20 століття. Він працює над історію всіх слов’янських народів, включаючи хорватів, словаків.

У часи Другої світової війни він зосереджується на творчості Сковороди. Він віднаходить дуже багато резонансів у творчості Сковороди на ті чи інші явища німецької містичної філософії 17-18 століття. Після Другої світової професору Чижевському було не легко, просто важко жилося матеріально. Йому запропонували очолити славістику у Гарвардському університеті. Він приїжджає, його там зустріли без особливого захоплення, були інтриги. Відомий письменник Набоков, розлючений тим, що замість нього покликали до Гарварду Чижевського, атакував його в своїх роботах. Проте Чижевський працює і працює. Він розповідає, що коли він приїхав до Гарварду, там з українських книжок був лише Кобзар в тамтешній бібліотеці. Але завдяки Чижевському там виникає явище україністики, і досі працює ціле гроно висококваліфікованих україністів.

У 50-х роках Чижевський зрештою вирішив повернутися до Німеччини. Серед іншого, і тому, що він дуже цінував німецьку культуру, особливо доби бароко та романтизму. Окрім того, йому треба було завершити певні українські сюжети. Він придивлявся до того, що робилося в Україні, але не без смутку.

Помирає Чижевський 1977 року. Я пригадую, тоді зустрів одну україністку, запитую, чи вона використовує для своєї роботи деякі положення Чижевського, вона питає: “А хто це такий?”. Але попри цензурні заборони, Чижевський входить в україністику. Десь наприкінці 60-років з’являються посилання на його роботи в барокознавчих дослідженнях радянського часу. А десь наприкінці 80-х Чижевський майже повністю повертається в український науковий вжиток.

Чижевський занадто великий для нас з вами. Ми ще не навчилися користуватися не просто безмежною фактичністю творів Чижевського, але його дуже своєрідною методологією. Тобто, ми тільки освоюємо цього неймовірного, одного з найцікавіших людей нашої культури – Дмитра Чижевського, який ще раз засвідчує потенційну міць нашої культури. Мені видається, що тоді, коли в Україні буде виданий Чижевський до останньої чернетки, коли про нього з’являться десятки і десятки монографій, він буде діалектично засвоєний українською цивілізацією.

Олекса Боярко

Нещодавно у Мюнхені вийшла друком нова книга Ігоря Качуровського, присвячена українській літературі. Сам її автор – знаний вчений-гуманітарій, поет і перекладач – досі надрукував у самій Україні тільки одну поетичну збірку. І не тому, що уникає спілкування з аудиторією. Розповідає Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Ігор Качуровський – подвійний класик української літератури. Можливо, навіть потрійний. Як поет, як перекладач, як літературознавець, теоретик літератури. Нова його книга, кілька примірників якої вже добігли до України з Мюнхена, зветься “Променисті сильвети”( тобто силуети) і присвячена українському письменству. Книга змушує не тільки читати її та дискутувати з нею, а і під несподіваним ракурсом дивитися на деякі давно усталені речі. Самі назви кількох розділів книги – просто-таки відверті виклики традиції (і не тільки совєтській): “Франко як містик”, “До питання про релігійні моменти у світогляді Лесі Українки”, “Вісниківство і російська поезія”, тощо. Отож нова книга Ігоря Качуровського справді стала б подією інтелектуального життя України, якби до самої України дійшло більше, ніж сотня примірників цього солідного тому, який побачив світ завдяки Тетяні та Ярославові Романишиним з Торонто, Канада.

Ігор Качуровський за весь час зумів видрукувати у Великій Україні тільки одну збірку поезії. У журналі “Сучасність” часом з‘являються його нові поезії і розвідки про європейську та українську літературу. І все! Тим часом, у автора лежать дві підготовлені книги: “Мости і кладки (перекладач, переклад, перекладацтво)” та “Покоління Другої світової війни в літературі діаспори”. Майже готова унікальна масштабна розвідка “Ґенерика і архітектоніка”, перший том якої – це дослідження європейської середньовічної літератури. Досить поглянути на проспект цього тому, щоб зрозуміти: нічого схожого в літературознавстві та культурології України ще не було. Ці книги могли б стати основою університетських навчальних курсів в Україні. Якби українські скоробагатьки фінансували не прижиттєві пам‘ятники “почесному бурятові” Йосифу Кобзону чи пишні “інтелектуальні форуми”, які закінчуються тільки багатослівними резолюціями.

Кілька років у видавництві “Дніпро” лежить невиданий двотомник Євгена Маланюка. Повне зібрання творів Михайла Грушевського нинішніми темпами буде готове якраз на середину ХХІ століття. Нарешті, от-от з‘явиться (після річної паузи) черговий (другий) том Енциклопедії сучасної України, яку редагує Іван Дзюба; тим часом Інститут енциклопедії в мережі Національної академії наук, постанову про створення якого уже три роки тому видав Кабмін, лишається віртуальним. Коштів немає. Попри це, ціла команда віце-прем’єрів балотується в академіки. Ігор Качуровський на академіка не висувається. Він просто пише книги. Здебільшого , у стіл. Можливо, вони знадобляться прийдешнім поколінням, бо на теперішніх “меценатів року” і “знаних фінансистів” сподівань нема.

Олекса Боярко

І завершує програму традиційна рубрика “Історичний календар”. Восьмого квітня виповнився 121 рік від народження українського історика та політика Дмитра Дорошенка. Слово Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Нащадок старовинного козацького роду, Дмитро Дорошенко народився 8 квітня 1882 року у місті Вільні. Він навчався у Варшавському, Петербурзькому, Львівському та Київському університетах, працював в українських журналах, викладав історію у школі.

Дорошенко був одним із засновників і лідерів Української партії соціалістів-федералістів, а у квітні 1917 року став членом Центральної Ради, одночасно обіймаючи посаду крайового комісара Галичини і Буковини. У серпні він очолив Генеральний Секретаріат (тобто, український уряд), проте невдовзі подав у відставку. Причинами конфлікту із керівництвом Центральної Ради стали самостійницька позиція Дорошенка щодо Тимчасового уряду та його намагання залучати до розбудови держави українських поміщиків. «В їхніх очах, – писав він про соціалістів, – кожен, хто не знав української літературної мови, не належав до українських національних партій і не був членом “Просвіти”, – не був і українцем».

У травні 18-го року Дорошенко був призначений міністром закордонних справ в уряді гетьмана Скоропадського. Він домігся ратифікації Берестейського миру країнами Четвертного союзу, організував відкриття понад ста дипломатичних представництв України. У відповідь на проросійську політику кримського уряду Дорошенко ініціював економічну блокаду півострова, і невдовзі Симферополь погодився на переговори про приєднання до України.

1920 року Дорошенко виїхав з України і став на еміґрації співзасновником Українського союзу хліборобів-державників. Він викладав в Українському Вільному Університеті та у Варшавському університеті, очолював Український науковий інститут та Українську Вільну Академію Наук. Автор тисячі наукових праць, Дорошенко першим подивився на історію України як на процес розвитку української державності, а його «Нарис історії України» досі залишається класичним. Дмитро Дорошенко помер у Мюнхені 19 березня 1951 року.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG