Прага, 12 квітня 2003 року.
Петро Кагуй
Сьогоднішню передачу не можу не розпочати хоча б коротким оглядом листів стосовно війни в Іраку. Адже ця тема переважає у листах більшості слухачів. Відгуки, коментарі, репліки досить різні: з одного боку, багато критики на адресу Сполучених Штатів, а з іншого – гостре засудження режиму Саддама Гуссейна. Багато мовиться про людські жертви, перш за все, серед цивільного населення, що є найболючішою стороною як нинішньої, так і будь-якої дотеперішньої війни.
Листи переповнені категоричними висловлюваннями, емоціями. І це не дивно, адже нинішня війна не залишила байдужими людей в усьому світі. І в самих Сполучених Штатах і в інших державах громадськість і політики поділилися, як на противників, так і прихильників силового розв’язання проблеми довкола Іраку.
Чимало наших слухачів висловлюють і своє ставлення до скерування до Кувейту українського батальйону хімічного захисту.
Наведу деякі фрагменти із листів:
«Почула я виступ своїх любих депутатів, особливо Віктора Ющенка, якого так обожнювала. Я дуже здивувалася, коли почула, що вони проголосували, щоб наші хлопці поїхали туди, де йде війна», - пише Ярослава Прус зі селища міського типу Великі Бірки, що на Тернопільщині.
«Казав Ющенко, - продовжує вона, - що там біда і треба допомогти. А хіба мало гробів прийшло з Афганістану? Невже про це забули? Війна є війною і часом куля летить не у призначену ціль. Я мати трьох синів. І якщо хоч один солдат не повернеться, загине, то це буде на Вашій совісті, і сльози матерів Вам спокою не дадуть», - мовиться у листі Ярослави Прус зі селища міського типу Великі Бірки, що на Тернопільщині.
Протилежної думки дотримується Петро Каліберда з міста Києва. «Україна ухвалила добре рішення – скерувати хімічний батальйон до Кувейту», - наголошує пан Каліберда, нині пенсіонер, а в минулому будівельник.
За його словами, «ООН ухвалює гарні резолюції. Ïх потрібно виконувати. Але, бажаючих змусити виконувати ці резолюції немає, тому що це чорнова, а часом і смертельна праця. Якщо демократична Америка виконує цю роботу, то спасибі їй і її бійцям».
«Багато мовиться, що Америка стала світовим жандармом і за це її не люблять, хоча багатьом хотілося б жити у ній. Так от, при сьогоднішньому прогресі і людському безглузді, на мою думку, без світового жандарму не обійтися. Комусь потрібно наводити елементарний порядок на землі. Давайте виберемо цього жандарма. Особисто я – за демократичну і вільну Америку. А якщо біля такого жандарма об’єднаються інші країни, то будемо жити довго і добре. Бо, в іншому випадку, нас може об’єднати справжній жандарм», - зауважує пенсіонер Петро Каліберда з міста Києва.
Переходжу до іншого листа, якого ми отримали з Харкова.
«Коли Ви перестанете вішати локшину на вуха довірливих людей? Ви ж добре знаєте: хто платить, той і замовляє музику. Вам платить конгрес США, він і замовляє усю вашу брехню. То кому ж потрібні ваші ж балачки про незалежність і правдивість «Свободи». Як завжди, ви починаєте свою брехню, зачитуючи одного-два листи з критикою на вашу адресу для «затравки», а потім і пішло, і поїхало: Коваль, Грабовський, Пономарів, Соскін та інші брехуни і перевертні, яких виучила радянська влада, а тепер вони гавкають на неї – хто голосніше».
«Сполучені Штати ведуть «розбійницьку» війну в Іраку, - продовжує автор листа.- Вони розбили Афганістан, на черзі Сирія, Іран, Північна Корея, а хто далі? Буш став терористом № 1, Гітлером 21-го століття».
«Сполучені Штати підібрали нам в керівники такого собі невдаху Ющенка. Підкинули йому українку американського походження і розхвалюють його на усі боки. А ви, дурні українці, обирайте його замість злодія і невдахи Кучми. А не виберете, кинемо на Вас «томагавки», принесемо Вам на танках нашу демократію», - мовиться у листі, що надійшов до нас з Харкова за підписом, очевидно, видуманим: «нащадок славного сина України козака Сірка – Петро Перебий ніс».
Однак досить багато емоцій та критики на адресу Сполучених Штатів – не лише в анонімних листах. Та й не усі критичні листи переповнені емоціями. Наведу деякі фрагменти з листа Романа Петріва з міста Миколаєва Львівської області.
«Ні, ні, я ніколи не захищав і не захищатиму диктатури у будь-яких її проявах, чи масках. А диктаторів не поважаю тим більше.
Переживши кількох таких «чужих» і «своїх», достатньо ознайомлений з їхнім пануванням і тому щиро бажаю усім нашим землякам ніколи більше не знати ні тоталітарної деспотії, ні деспотів -диктаторів.
Не стану також вибирати, котрому із них належить по праву лідерство у застосуванні жорстокості, лукавства та масового винищення і знущання над підвладним їм безборонним населенням. Усі вони оп''янілі владою до такої міри, що скоріше загинуть, аніж зречуться її на користь інших. Масштабність їхніх злодіянь залежить, як мені здається, не від природних, чи нажитих вад /хоча і такі бувають/, а, скоріше, від мінливих ситуацій, які порушують безпеку їхньої влади.
Це такий мій вступ. А далі про інше...».
І ось далі наш слухач зі Львова Роман Петрів висловлює низку критичних зауважень на адресу Сполучених Штатів. Перш ніж переповісти суть цього листа, зауважу, що його було написано ще 3-го квітня, коли воєнні дії в Іраку були у повному розпалі.
«В результаті цієї так званої «визвольної» війни, - зауважує Роман Петрів, іракських дітей і жінок убито та покалічено значно більше ніж «вояків-визволителів». І цю війну розв’язав не Гуссейн, а адміністрація Президента Буша і розпочала її без згоди Ради Безпеки ООН. І навіть голос понтифіка Івана Павла Другого не був почутий сильними цього світу». Далі Роман Петрів образно порівнює Саддама Гуссейна з небезпечним вовком, з яким Сполучені Штати ,не змігши нічого зробити, вдалися до війни, вирішивши спалити цілий ліс, де мешкає цей вовк.
Автор листа, також скептично зауважує: «Тимчасом у чергах волонтерів відбудови Іраку порядкують, зрозуміло, американці. Союзникам – перші, передні місця, а тим, хто приїхав лише диму понюхати і ще не визначилися, чи вони союзники коаліції, чи так собі – задні місця... Воістину, логіка економічного прагматизму штовхає людство у нетрі безвиході». Цього листа, повторюю, було написано ще 3-го квітня.
Тим часом, вже 9 квітня ситуація в Іраку стрімко почала змінюватися. Оглядачі констатують падіння режиму Гуссейна, що означає що війна ось-ось закінчиться. Такий раптовий перебіг подій, очевидно, є показовим у розкритті суті дотеперішнього режиму Саддама Гуссейна. Влада Хусейна, попри гучні заяви про опір іноземним агресорам і заклики до захисту своєї батьківщини, не зуміла навіть організувати оборону Багдада. Війська антисаддамівської коаліції фактично за три дні оволоділи містом. І схоже на те, що більша частина іракського населення радіє падінню режиму Гуссейна і привітно налаштована до військ коаліції.
Для деякого порівняння можна згадати останній штурм чеченської столиці Грозного російськими військами у грудні 1999 і січні 2000-го року. Чеченські бійці, пройняті ідеєю державної незалежності, протягом двох місяців тримали активну оборону міста і лише тоді покинули свою столицю, продовжуючи активну збройну боротьбу. Тоді як авторитарний режим Саддама Гуссейна припинив своє існування чи не за одну добу. Несподівано зник уряд, усе керівництво країни, а багатотисячна іракська армія у своїй більшості розчинилася серед цивільного населення. Очевидно, що це добра ілюстрація до суті режиму іракського диктатора.
Звичайно, такий поворот подій не знімає болючого питання жертв серед цивільного населення. Загиблим життя не повернути, а сотні осіб залишаться каліками на все життя. Загинув у цій війні і український журналіст Тарас Процюк.
Жертвами серед цивільних осіб, і зокрема, іракських дітей переймається, серед інших, і наш постійний слухач Іван Киреєв із міста Шепетівки Хмельницької області.
Звичайно, будь-яка війна, загибель людей є трагедію. Не є винятком і нинішня війна в Іраку.
Тим часом до нас вже надійшли і перші відгуки на події в Іраку останніх днів. Ось що пише у своєму листі пан Куликов із міста Сніжне Донецької області.
«Будь-ласка, додайте і мій голос до тих, хто вітає американський народ, американські збройні сили і американського президента Буша з успішною акцією визволення народу Іраку. Я задоволений тим, що до коаліції держав, які провели цю блискучу операцію, причетна і моя Україна. Участь нашого військового підрозділу – це наш маленький внесок до загальної боротьби з міжнародним тероризмом, у якому не останню роль відігравав режим Хусейна», - пише у своєму листі пан Куликов із міста Сніжне Донецької області.
Петро Кагуй
Від болючої теми війни в Іраку перейду до інших листів наших слухачів.
Читаю електронне послання, яке надійшло до нас з Києва, і автор якого чомусь попросив не називати його імені в ефірі.
«На тлі загальнопланетних проблем, моє звернення до Вас зовсім малого масштабу, - мовиться у листі. - Але, все ж таки, вирішив Вам написати.
Живу в Дарницькому районі міста Києва. Недалеко від мого помешкання парк «Партизанської слави», а в ньому, на втіху людям, озеро.
Поряд з озером було кілька болотистих озерець. Аж ось позаторік якась група людей розпочала "наводити порядок", а саме, розчищати ті озерця від ґрунту та рослинності. Тоді вже дивився на це, як на акт вандалізму. Адже була знищена екосистема, в якій мешкало міріади життів - дикі качки, водяні щурі, риби та комахи.... О, ненажерлива людська істота....
А вже цього року, від озер залишилися лише жалюгідні калюжі.
То ж маю запитання (через Ваше радіо) до влади міста Києва та держави: де гарантоване нам Конституцією право на здорову екологію? І, друге, чи буде хтось нести відповідальність за згадані дії?», - запитує автор електронного послання, який попоросив не називати його імені.
Із порушеною у листі проблемою спробував розібратися наш київський колега Тарас Марусик.
Тарас Марусик
З проханням прокоментувати викладену в листі нашого слухача ситуацію я звернувся до двох органів виконавчої влади, які займаються подібними питаннями на всеукраїнському і місцевому рівнях.
Ось що відповів начальник управління водних ресурсів Державного комітету України з водного господарства Миколи Бабич.
Микола Бабич
Стосовно Вашого питання, я можу сказати, що Державний комітет з водного господарства займається більш глобальними проблемами. Конкретні питання: очистка озер і дотримання режиму - це є питання місцевої влади. Це записано і в водному кодексі. Але повинні бути відповідні плани, узгоджений план дій, який погоджений з органами і Міністерства екології і водного господарства, і з місцевими органами влади.
Те, про що Ви кажете, то це, дійсно, є акт вандалізму і нехлюйського ставлення до природи. У свою чергу, ми уточнимо, де це відбувається, дамо відповідні доручення своїм службам, щоб також це розглянули і вживемо заходів, які можливо, щоб навести порядок.
Тарас Марусик
А тепер – коментар директора Державного комунального підприємства з охорони, утримання та експлуатації внутрішніх водойм “Плесо” міста Києва Миколи Щепця.
Микола Щепець
Три озера у парку Партизанської слави, про який йде мова у листі слухача, вони справді існують і реконструкція цих озер відбулася минулого року, не в позаминулому, а в минулому році. Екосистема, про знищення якої йшла мова, вже відновилася, але щурів більше там немає, бо щури, на жаль є носіями інфекції. Це одне питання.
Друге питання. Що трапилося цієї зими, коли у цих озерах почав падати рівень води. Це пов’язано з тим, що ведуться роботи з перекладки одного з головних міських каналізаційних колекторів. Йде штучне пониження води. Після завершення робіт, рівень води у цих озерах відновиться і люди зможуть відпочивати на них. Це весь мій коментар.
Петро Кагуй
Досить часто наші слухачі у своїх листах діляться спогадами про ті чи інші події, які стосуються української історії, учасниками яких були вони самі, чи котрі торкнулися їх особисто. Ось і цього разу ми отримали листа від пенсіонера з міста Києва Анатолія Малюха.
Листа-спогад пана Малюха читає наш колега Олекса Боярко.
СПОГАД
Рання весна 1946 року. Земля звільнилась від снігу. В глухому, за 30 кілометрів від районного центру, селі Ново-Богушівка Коростенського району Житомирської області, селяни-колгоспники чекали тепла, коли вже наросте кропива, щавель. Вигрівали під ліжками картоплю для раннього садіння.
І ось, одного разу, від хати до хати пролетіла чутка, що в селі появились бандерівці. Бабуся, мама і я, якому йшов сьомий рік, сиділи у хаті. Мама господарювала в хаті та ось її погляд затримався у вікні. Вона гукнула: "Толя, йди сюди, подивись, он їдуть бандерівці...». Я підбіг, став коліньми на лавку і припав де вікна: за нашим городом їхала група вершників. З відстані близько сотні метрів було видно, що вершники в сідлах сидять впевнено, їдуть спокійно. Мене вразили коні. Вони буди гарні, доглянуті, гриви довгі, розчесані. Коні різко відрізнялися від худих, сухоребрих, заморених колгоспних коней, яких щовесни випускали на поле, як тільки зійде сніг, щоб вони паслися.
Вершники їхали від центральної частини села до нашого кутка /кутком називали частини села/. Як стало відомо пізніше, коли до села заїхали бандерівці, то місцеве начальство зникло, десь поховалось. Одна група вояків відбила замки колгоспної комори, де зберігалось зерно. Інша, яку я побачив через вікно, об’їхала вулиці села, закликаючи людей брати мішки та йти до комори й набрати собі зерні. Вершники запрошували: «Йдіть, беріть зерно, воно ваше. Печіть хліб і не голодуйте!».
Саме тоді, весною 1946 року в селі почався голод. Хліб був у сільського начальства та комірника, а більшість селян хліба не мали. (Голод 1946-1947 років - це інша-пекуча тема, яку я ніколи не забуду).
Тож після заклику бандерівців, частина селян пішла до комори й набрала для себе жита. Та не довга була радість. На другий день в селі, на нашій вулиці, що тягнеться понад лісом, появилось багато підвод із чужими людьми у простому сільському одязі. Гостей розмістили по хатах. Появились і в нашій хаті два квартиранти. Маму зобов''язали годувати квартирантів. Прибулі мали свої консерви, хліб, чай. Ніякі розмови з квартирантами не велись, окрім тих, що стосувалися харчування. Між собою квартиранти розмовляли не українською, а російською і трохи суржиком. Це були енкаведисти. . .
Того ж дня під вечір в кінці нашої вулиці, під лісом, відбулась збройна сутичка між групою бандерівців та численним підрозділом енкаведистів. Було чути стрілянину. Один із вояків попав у кільце оточення енкеведистів. Розуміючи, що його чекає смерть, вояк піднявся на повний зріст і сміливо пішов на зустріч своїм ворогам. Йшов і на повні груди заспівав російську пісню: «Ти ждьош, Лізавета от друга прівєта і нє дождьошся єго...". Пролунали постріли і вояк упав мертвим.
Про цю трагічну подію розповідали невдовзі мешканці крайніх хат, а про деякі деталі вдалося почути і від енкаведистів - квартирантів.
Увечері квартиранти повернулись до нашої хати. Мовчання в хаті продовжувалось, лише інколи переривалося розмовами енкаведистів між собою. Того ж вечора квартиранти подарували нам алюмінієву півлітрову кружку, яку вони вилучили з особистого речового мішка убитого вояка-бандерівця. Про це вони самі сказали моїм батькам.
Наступного дня енкаведисти виїхали із села. Колгоспники, які взяли в коморі зерно, були змушені повернути його під страхом суду та вивезення до Сибіру. А розмови на тему приїзду до села бандерівців були припинені, окрім перемовляння у вузькому родинному колі. Місце поховання того вояка невідоме. Мої опитування односельців, поки що, не дали позитивних успіхів. Свідків тих подій залишається все менше й менше.
Які ж висновки можна зробити з тих трагічних і героїчних подій, ще відбулися в селі Ново-Богушівка, яке за часів Хрущова перейменували на Калинівку?
Перший і основний висновок - це те, що бандерівці нікому ніякого зла в нашому селі та сусідніх селах не заподіяли. Своїми діями вони намагалися підтримати голодних колгоспників, тоді як влада була байдужою до голодуючих.
Другий висновок - це те, що вбитий енкаведистами бандерівець не був етнічним українцем, а, очевидно, був росіянином, бо перед смертю заспівав російську пісню. То ж подяка тим росіянам, які боролись в лавах УПА за незалежну самостійну соборну Україну.
Тоді потерпіли дві жінки (рідні сестри), хата яких стояла на узбіччі села у лісі. До цієї хати вояки зайшли перепочити, а хтось про це повідомив. Відпрацювали сестри в таборах десять років, повернулись з підірваним здоров’ям. І довелося їм будувати собі нову хату, бо стару розібрали на будівельний матеріал для колгоспних будівель.
Півлітрова кружка вояка УПА довго служила нашій родині, моїм батькам аж до їхньої смерті. Коли появиться музей історії боротьби за волю і державність України, я передам цю річ до музею.
Слава Україні! Слава Героям.
Петро Кагуй
Ось такого листа-спогад ми отримали від Анатолія Малюха з Києва.
До політичною ситуації в Україні, протистояння опозиції і влади в українському суспільстві прикуто пильну увагу багатьох наших слухачів, які у листах дають свої коментарі тим чи іншим подіям та політичним процесам. На таких листах ми постараємося зосередити більше уваги у наступній передачі «Листи на Свободу». Однак ще сьогодні ми встигнемо послухати листа, автор якого закликає до єдності українського суспільства, аби спільними зусиллями подолати проблеми сьогодення і побудувати багату і міцну українську державу.
Листа від колишнього політв''язня радянських таборів і тюрем Михайла Баканчука з міста Тернополя прочитає мій колега Сергій Драчук.
«Чи не наступила пора збирати каміння?
Життя з роками все наближається до фінішу, де будуть давати оцінку кожному з нас, хто перейде поріг вічності.
Я один із багатьох, на чию долю припало багато пережити і бути свідком багатьох подій. Пам''ятаю польське панування і придушення національно-визвольного руху на наших землях. Особливо закарбувалося в пам’яті так зване "визволення" золотого вересня 1939 року і трагічні наслідки скоєних "визволителями" злочинів.
Далі Друга світова війна, коли під танками стогнала сплюндрована земля та скривджений люд України. Нові завойовники, із нацистським вишкіром лютого звіра, також називали себе «визволителями». Вони були немов виплодом московсько-більшовицького хижака. А повернення перших "визволителів" У 1944 році поповнило чашу страждань, коли кілька мільйонів нашого люду відчули на собі любов "старшого брата".
Доводилося крокувати тернистими стежками та дорогами, які закінчувались, якщо не могилою, то багаторічним засланням і ув''язненням у тюрмах та концтаборах «імперії зла». І ось в тому коловороті формувались пізнання та світогляд багатьох із нас. Ми були переконані, що тільки в боротьбі формується воля, формується самозбереження народу, який гордо називає себе українцями.
Нас називали націоналістами і ми були ними. Ми шанували могили своїх предків та їхню волелюбність, як і рідну мову, віру, звичаї і традиції. Понад усе ми любили рідну землю, ту матір, що вигодувала нас і прищепила вічну любов до себе, заповідаючи бути відданим Україні. Це було великою крамолою в очах завойовників. Вороги розуміли, що коли Український Народ буде об’єднаний у пориві до боротьби за своє визволення, він стане непереможним. Вони робили (та й роблять і досі) усе, щоб посіяти між нами зерно розбрату.
За іронією тогочасності, коли амбіції були вищі від тверезого розуму, а може й за допомоги ворожих спецслужб, наша єдність не була монолітною. Не буду вдаватися до аналізу тих подій, тим більше когось звинувачувати. Хай це залишиться для істориків, які сформуються в незалежній Україні.
Нас ділили і продовжують ділити на: західняків і східняків, волинян і галичан, православних і греко-католиків, бандерівців і мельниківців... Перелік таких поділів можна продовжувати, чим так радіють зовнішні та внутрішні вороги Української державності, а їм як лакузи підтакують доморощені яничари. Але ж ми - один народ, в якого одне коріння. І нашою метою було і залишається - здобути Незалежну Українську Державу і бути господарями на своїй землі, що дасть можливість належно жити, маючи соціальний захист, як і в інших розвинутих європейських країнах.
Хіба ж не однаково проходили через жахливий терор, свавілля, зневаги, розстріли, тюрми та концтабори (хоча інколи і в різні часи), і західняки, і східняки, волиняни і галичани, православні і греко-католики, бандерівці і мельниківці?
Хіба ми маємо право ділити могили, де поруч лежать кістки борців за волю України? Хіба в нас не спільна національна ідея, яка повинна нас згуртувати у боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу з подальшим забезпеченням відповідного життєвого рівня усьому Українському Народові?
Чи не пора відкинути всілякі амбіції, вождизм, кар''єризм і зашореність минулими чварами лідерів націонал-демократичних партій та громадських організацій?
Об''єднавшись, ми завоюємо авторитет та повагу усього українського народу і створимо потужну силу, що дасть реальну можливість вирішувати доленосні проблеми держави.
Ми часто нарікаємо на недолугість окремих керівників держави, своїх лідерів, а надходять вибори і ми знову обираємо тих, якими раніше були незадоволені. І тому нашим життям, нашою державою, керують деякі люди, які своїми непрофесійними, а інколи й злочинними діями ще більше поглиблюють політичну та економічну кризи.
Це є неприховані імпульси поштовху до поступової втрати державності Україною, за яку боролись і гинули її найкращі сини і дочки. Хіба сьогодні не зрозуміла реальна загроза білоруського варіанту, про що свідчать «одкровення» перших осіб держави? Хіба ми хочемо, щоб нас знову проковтнула московська імперія і наші онуки топтали шлях, яким пройшли ми, до тюрем та концтаборів ГУЛАГу?
Тож подаймо один одному руку і станьмо пліч-о-пліч до розбудови Української Держави, фундаментом якої має бути національна ідея, яка має бути дороговказом до кінцевої мети - побудови Української соборної Самостійної Держави, де не буде місця злидням і зневазі людської гідності.
Україна має бути національною державою, де закон і конституційні норми повинні завжди захищати інтереси Українського Народу».
Петро Кагуй
Нагадаю, що у дикторському читанні прозвучав лист колишнього політв''язня Михайла Баканчука з міста Тернополя.
На цьому, шановні слухачі, ми завершуємо передачу «Листи на Свободу». Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи! Говорить радіо «Свобода».
Петро Кагуй
Сьогоднішню передачу не можу не розпочати хоча б коротким оглядом листів стосовно війни в Іраку. Адже ця тема переважає у листах більшості слухачів. Відгуки, коментарі, репліки досить різні: з одного боку, багато критики на адресу Сполучених Штатів, а з іншого – гостре засудження режиму Саддама Гуссейна. Багато мовиться про людські жертви, перш за все, серед цивільного населення, що є найболючішою стороною як нинішньої, так і будь-якої дотеперішньої війни.
Листи переповнені категоричними висловлюваннями, емоціями. І це не дивно, адже нинішня війна не залишила байдужими людей в усьому світі. І в самих Сполучених Штатах і в інших державах громадськість і політики поділилися, як на противників, так і прихильників силового розв’язання проблеми довкола Іраку.
Чимало наших слухачів висловлюють і своє ставлення до скерування до Кувейту українського батальйону хімічного захисту.
Наведу деякі фрагменти із листів:
«Почула я виступ своїх любих депутатів, особливо Віктора Ющенка, якого так обожнювала. Я дуже здивувалася, коли почула, що вони проголосували, щоб наші хлопці поїхали туди, де йде війна», - пише Ярослава Прус зі селища міського типу Великі Бірки, що на Тернопільщині.
«Казав Ющенко, - продовжує вона, - що там біда і треба допомогти. А хіба мало гробів прийшло з Афганістану? Невже про це забули? Війна є війною і часом куля летить не у призначену ціль. Я мати трьох синів. І якщо хоч один солдат не повернеться, загине, то це буде на Вашій совісті, і сльози матерів Вам спокою не дадуть», - мовиться у листі Ярослави Прус зі селища міського типу Великі Бірки, що на Тернопільщині.
Протилежної думки дотримується Петро Каліберда з міста Києва. «Україна ухвалила добре рішення – скерувати хімічний батальйон до Кувейту», - наголошує пан Каліберда, нині пенсіонер, а в минулому будівельник.
За його словами, «ООН ухвалює гарні резолюції. Ïх потрібно виконувати. Але, бажаючих змусити виконувати ці резолюції немає, тому що це чорнова, а часом і смертельна праця. Якщо демократична Америка виконує цю роботу, то спасибі їй і її бійцям».
«Багато мовиться, що Америка стала світовим жандармом і за це її не люблять, хоча багатьом хотілося б жити у ній. Так от, при сьогоднішньому прогресі і людському безглузді, на мою думку, без світового жандарму не обійтися. Комусь потрібно наводити елементарний порядок на землі. Давайте виберемо цього жандарма. Особисто я – за демократичну і вільну Америку. А якщо біля такого жандарма об’єднаються інші країни, то будемо жити довго і добре. Бо, в іншому випадку, нас може об’єднати справжній жандарм», - зауважує пенсіонер Петро Каліберда з міста Києва.
Переходжу до іншого листа, якого ми отримали з Харкова.
«Коли Ви перестанете вішати локшину на вуха довірливих людей? Ви ж добре знаєте: хто платить, той і замовляє музику. Вам платить конгрес США, він і замовляє усю вашу брехню. То кому ж потрібні ваші ж балачки про незалежність і правдивість «Свободи». Як завжди, ви починаєте свою брехню, зачитуючи одного-два листи з критикою на вашу адресу для «затравки», а потім і пішло, і поїхало: Коваль, Грабовський, Пономарів, Соскін та інші брехуни і перевертні, яких виучила радянська влада, а тепер вони гавкають на неї – хто голосніше».
«Сполучені Штати ведуть «розбійницьку» війну в Іраку, - продовжує автор листа.- Вони розбили Афганістан, на черзі Сирія, Іран, Північна Корея, а хто далі? Буш став терористом № 1, Гітлером 21-го століття».
«Сполучені Штати підібрали нам в керівники такого собі невдаху Ющенка. Підкинули йому українку американського походження і розхвалюють його на усі боки. А ви, дурні українці, обирайте його замість злодія і невдахи Кучми. А не виберете, кинемо на Вас «томагавки», принесемо Вам на танках нашу демократію», - мовиться у листі, що надійшов до нас з Харкова за підписом, очевидно, видуманим: «нащадок славного сина України козака Сірка – Петро Перебий ніс».
Однак досить багато емоцій та критики на адресу Сполучених Штатів – не лише в анонімних листах. Та й не усі критичні листи переповнені емоціями. Наведу деякі фрагменти з листа Романа Петріва з міста Миколаєва Львівської області.
«Ні, ні, я ніколи не захищав і не захищатиму диктатури у будь-яких її проявах, чи масках. А диктаторів не поважаю тим більше.
Переживши кількох таких «чужих» і «своїх», достатньо ознайомлений з їхнім пануванням і тому щиро бажаю усім нашим землякам ніколи більше не знати ні тоталітарної деспотії, ні деспотів -диктаторів.
Не стану також вибирати, котрому із них належить по праву лідерство у застосуванні жорстокості, лукавства та масового винищення і знущання над підвладним їм безборонним населенням. Усі вони оп''янілі владою до такої міри, що скоріше загинуть, аніж зречуться її на користь інших. Масштабність їхніх злодіянь залежить, як мені здається, не від природних, чи нажитих вад /хоча і такі бувають/, а, скоріше, від мінливих ситуацій, які порушують безпеку їхньої влади.
Це такий мій вступ. А далі про інше...».
І ось далі наш слухач зі Львова Роман Петрів висловлює низку критичних зауважень на адресу Сполучених Штатів. Перш ніж переповісти суть цього листа, зауважу, що його було написано ще 3-го квітня, коли воєнні дії в Іраку були у повному розпалі.
«В результаті цієї так званої «визвольної» війни, - зауважує Роман Петрів, іракських дітей і жінок убито та покалічено значно більше ніж «вояків-визволителів». І цю війну розв’язав не Гуссейн, а адміністрація Президента Буша і розпочала її без згоди Ради Безпеки ООН. І навіть голос понтифіка Івана Павла Другого не був почутий сильними цього світу». Далі Роман Петрів образно порівнює Саддама Гуссейна з небезпечним вовком, з яким Сполучені Штати ,не змігши нічого зробити, вдалися до війни, вирішивши спалити цілий ліс, де мешкає цей вовк.
Автор листа, також скептично зауважує: «Тимчасом у чергах волонтерів відбудови Іраку порядкують, зрозуміло, американці. Союзникам – перші, передні місця, а тим, хто приїхав лише диму понюхати і ще не визначилися, чи вони союзники коаліції, чи так собі – задні місця... Воістину, логіка економічного прагматизму штовхає людство у нетрі безвиході». Цього листа, повторюю, було написано ще 3-го квітня.
Тим часом, вже 9 квітня ситуація в Іраку стрімко почала змінюватися. Оглядачі констатують падіння режиму Гуссейна, що означає що війна ось-ось закінчиться. Такий раптовий перебіг подій, очевидно, є показовим у розкритті суті дотеперішнього режиму Саддама Гуссейна. Влада Хусейна, попри гучні заяви про опір іноземним агресорам і заклики до захисту своєї батьківщини, не зуміла навіть організувати оборону Багдада. Війська антисаддамівської коаліції фактично за три дні оволоділи містом. І схоже на те, що більша частина іракського населення радіє падінню режиму Гуссейна і привітно налаштована до військ коаліції.
Для деякого порівняння можна згадати останній штурм чеченської столиці Грозного російськими військами у грудні 1999 і січні 2000-го року. Чеченські бійці, пройняті ідеєю державної незалежності, протягом двох місяців тримали активну оборону міста і лише тоді покинули свою столицю, продовжуючи активну збройну боротьбу. Тоді як авторитарний режим Саддама Гуссейна припинив своє існування чи не за одну добу. Несподівано зник уряд, усе керівництво країни, а багатотисячна іракська армія у своїй більшості розчинилася серед цивільного населення. Очевидно, що це добра ілюстрація до суті режиму іракського диктатора.
Звичайно, такий поворот подій не знімає болючого питання жертв серед цивільного населення. Загиблим життя не повернути, а сотні осіб залишаться каліками на все життя. Загинув у цій війні і український журналіст Тарас Процюк.
Жертвами серед цивільних осіб, і зокрема, іракських дітей переймається, серед інших, і наш постійний слухач Іван Киреєв із міста Шепетівки Хмельницької області.
Звичайно, будь-яка війна, загибель людей є трагедію. Не є винятком і нинішня війна в Іраку.
Тим часом до нас вже надійшли і перші відгуки на події в Іраку останніх днів. Ось що пише у своєму листі пан Куликов із міста Сніжне Донецької області.
«Будь-ласка, додайте і мій голос до тих, хто вітає американський народ, американські збройні сили і американського президента Буша з успішною акцією визволення народу Іраку. Я задоволений тим, що до коаліції держав, які провели цю блискучу операцію, причетна і моя Україна. Участь нашого військового підрозділу – це наш маленький внесок до загальної боротьби з міжнародним тероризмом, у якому не останню роль відігравав режим Хусейна», - пише у своєму листі пан Куликов із міста Сніжне Донецької області.
Петро Кагуй
Від болючої теми війни в Іраку перейду до інших листів наших слухачів.
Читаю електронне послання, яке надійшло до нас з Києва, і автор якого чомусь попросив не називати його імені в ефірі.
«На тлі загальнопланетних проблем, моє звернення до Вас зовсім малого масштабу, - мовиться у листі. - Але, все ж таки, вирішив Вам написати.
Живу в Дарницькому районі міста Києва. Недалеко від мого помешкання парк «Партизанської слави», а в ньому, на втіху людям, озеро.
Поряд з озером було кілька болотистих озерець. Аж ось позаторік якась група людей розпочала "наводити порядок", а саме, розчищати ті озерця від ґрунту та рослинності. Тоді вже дивився на це, як на акт вандалізму. Адже була знищена екосистема, в якій мешкало міріади життів - дикі качки, водяні щурі, риби та комахи.... О, ненажерлива людська істота....
А вже цього року, від озер залишилися лише жалюгідні калюжі.
То ж маю запитання (через Ваше радіо) до влади міста Києва та держави: де гарантоване нам Конституцією право на здорову екологію? І, друге, чи буде хтось нести відповідальність за згадані дії?», - запитує автор електронного послання, який попоросив не називати його імені.
Із порушеною у листі проблемою спробував розібратися наш київський колега Тарас Марусик.
Тарас Марусик
З проханням прокоментувати викладену в листі нашого слухача ситуацію я звернувся до двох органів виконавчої влади, які займаються подібними питаннями на всеукраїнському і місцевому рівнях.
Ось що відповів начальник управління водних ресурсів Державного комітету України з водного господарства Миколи Бабич.
Микола Бабич
Стосовно Вашого питання, я можу сказати, що Державний комітет з водного господарства займається більш глобальними проблемами. Конкретні питання: очистка озер і дотримання режиму - це є питання місцевої влади. Це записано і в водному кодексі. Але повинні бути відповідні плани, узгоджений план дій, який погоджений з органами і Міністерства екології і водного господарства, і з місцевими органами влади.
Те, про що Ви кажете, то це, дійсно, є акт вандалізму і нехлюйського ставлення до природи. У свою чергу, ми уточнимо, де це відбувається, дамо відповідні доручення своїм службам, щоб також це розглянули і вживемо заходів, які можливо, щоб навести порядок.
Тарас Марусик
А тепер – коментар директора Державного комунального підприємства з охорони, утримання та експлуатації внутрішніх водойм “Плесо” міста Києва Миколи Щепця.
Микола Щепець
Три озера у парку Партизанської слави, про який йде мова у листі слухача, вони справді існують і реконструкція цих озер відбулася минулого року, не в позаминулому, а в минулому році. Екосистема, про знищення якої йшла мова, вже відновилася, але щурів більше там немає, бо щури, на жаль є носіями інфекції. Це одне питання.
Друге питання. Що трапилося цієї зими, коли у цих озерах почав падати рівень води. Це пов’язано з тим, що ведуться роботи з перекладки одного з головних міських каналізаційних колекторів. Йде штучне пониження води. Після завершення робіт, рівень води у цих озерах відновиться і люди зможуть відпочивати на них. Це весь мій коментар.
Петро Кагуй
Досить часто наші слухачі у своїх листах діляться спогадами про ті чи інші події, які стосуються української історії, учасниками яких були вони самі, чи котрі торкнулися їх особисто. Ось і цього разу ми отримали листа від пенсіонера з міста Києва Анатолія Малюха.
Листа-спогад пана Малюха читає наш колега Олекса Боярко.
СПОГАД
Рання весна 1946 року. Земля звільнилась від снігу. В глухому, за 30 кілометрів від районного центру, селі Ново-Богушівка Коростенського району Житомирської області, селяни-колгоспники чекали тепла, коли вже наросте кропива, щавель. Вигрівали під ліжками картоплю для раннього садіння.
І ось, одного разу, від хати до хати пролетіла чутка, що в селі появились бандерівці. Бабуся, мама і я, якому йшов сьомий рік, сиділи у хаті. Мама господарювала в хаті та ось її погляд затримався у вікні. Вона гукнула: "Толя, йди сюди, подивись, он їдуть бандерівці...». Я підбіг, став коліньми на лавку і припав де вікна: за нашим городом їхала група вершників. З відстані близько сотні метрів було видно, що вершники в сідлах сидять впевнено, їдуть спокійно. Мене вразили коні. Вони буди гарні, доглянуті, гриви довгі, розчесані. Коні різко відрізнялися від худих, сухоребрих, заморених колгоспних коней, яких щовесни випускали на поле, як тільки зійде сніг, щоб вони паслися.
Вершники їхали від центральної частини села до нашого кутка /кутком називали частини села/. Як стало відомо пізніше, коли до села заїхали бандерівці, то місцеве начальство зникло, десь поховалось. Одна група вояків відбила замки колгоспної комори, де зберігалось зерно. Інша, яку я побачив через вікно, об’їхала вулиці села, закликаючи людей брати мішки та йти до комори й набрати собі зерні. Вершники запрошували: «Йдіть, беріть зерно, воно ваше. Печіть хліб і не голодуйте!».
Саме тоді, весною 1946 року в селі почався голод. Хліб був у сільського начальства та комірника, а більшість селян хліба не мали. (Голод 1946-1947 років - це інша-пекуча тема, яку я ніколи не забуду).
Тож після заклику бандерівців, частина селян пішла до комори й набрала для себе жита. Та не довга була радість. На другий день в селі, на нашій вулиці, що тягнеться понад лісом, появилось багато підвод із чужими людьми у простому сільському одязі. Гостей розмістили по хатах. Появились і в нашій хаті два квартиранти. Маму зобов''язали годувати квартирантів. Прибулі мали свої консерви, хліб, чай. Ніякі розмови з квартирантами не велись, окрім тих, що стосувалися харчування. Між собою квартиранти розмовляли не українською, а російською і трохи суржиком. Це були енкаведисти. . .
Того ж дня під вечір в кінці нашої вулиці, під лісом, відбулась збройна сутичка між групою бандерівців та численним підрозділом енкаведистів. Було чути стрілянину. Один із вояків попав у кільце оточення енкеведистів. Розуміючи, що його чекає смерть, вояк піднявся на повний зріст і сміливо пішов на зустріч своїм ворогам. Йшов і на повні груди заспівав російську пісню: «Ти ждьош, Лізавета от друга прівєта і нє дождьошся єго...". Пролунали постріли і вояк упав мертвим.
Про цю трагічну подію розповідали невдовзі мешканці крайніх хат, а про деякі деталі вдалося почути і від енкаведистів - квартирантів.
Увечері квартиранти повернулись до нашої хати. Мовчання в хаті продовжувалось, лише інколи переривалося розмовами енкаведистів між собою. Того ж вечора квартиранти подарували нам алюмінієву півлітрову кружку, яку вони вилучили з особистого речового мішка убитого вояка-бандерівця. Про це вони самі сказали моїм батькам.
Наступного дня енкаведисти виїхали із села. Колгоспники, які взяли в коморі зерно, були змушені повернути його під страхом суду та вивезення до Сибіру. А розмови на тему приїзду до села бандерівців були припинені, окрім перемовляння у вузькому родинному колі. Місце поховання того вояка невідоме. Мої опитування односельців, поки що, не дали позитивних успіхів. Свідків тих подій залишається все менше й менше.
Які ж висновки можна зробити з тих трагічних і героїчних подій, ще відбулися в селі Ново-Богушівка, яке за часів Хрущова перейменували на Калинівку?
Перший і основний висновок - це те, що бандерівці нікому ніякого зла в нашому селі та сусідніх селах не заподіяли. Своїми діями вони намагалися підтримати голодних колгоспників, тоді як влада була байдужою до голодуючих.
Другий висновок - це те, що вбитий енкаведистами бандерівець не був етнічним українцем, а, очевидно, був росіянином, бо перед смертю заспівав російську пісню. То ж подяка тим росіянам, які боролись в лавах УПА за незалежну самостійну соборну Україну.
Тоді потерпіли дві жінки (рідні сестри), хата яких стояла на узбіччі села у лісі. До цієї хати вояки зайшли перепочити, а хтось про це повідомив. Відпрацювали сестри в таборах десять років, повернулись з підірваним здоров’ям. І довелося їм будувати собі нову хату, бо стару розібрали на будівельний матеріал для колгоспних будівель.
Півлітрова кружка вояка УПА довго служила нашій родині, моїм батькам аж до їхньої смерті. Коли появиться музей історії боротьби за волю і державність України, я передам цю річ до музею.
Слава Україні! Слава Героям.
Петро Кагуй
Ось такого листа-спогад ми отримали від Анатолія Малюха з Києва.
До політичною ситуації в Україні, протистояння опозиції і влади в українському суспільстві прикуто пильну увагу багатьох наших слухачів, які у листах дають свої коментарі тим чи іншим подіям та політичним процесам. На таких листах ми постараємося зосередити більше уваги у наступній передачі «Листи на Свободу». Однак ще сьогодні ми встигнемо послухати листа, автор якого закликає до єдності українського суспільства, аби спільними зусиллями подолати проблеми сьогодення і побудувати багату і міцну українську державу.
Листа від колишнього політв''язня радянських таборів і тюрем Михайла Баканчука з міста Тернополя прочитає мій колега Сергій Драчук.
«Чи не наступила пора збирати каміння?
Життя з роками все наближається до фінішу, де будуть давати оцінку кожному з нас, хто перейде поріг вічності.
Я один із багатьох, на чию долю припало багато пережити і бути свідком багатьох подій. Пам''ятаю польське панування і придушення національно-визвольного руху на наших землях. Особливо закарбувалося в пам’яті так зване "визволення" золотого вересня 1939 року і трагічні наслідки скоєних "визволителями" злочинів.
Далі Друга світова війна, коли під танками стогнала сплюндрована земля та скривджений люд України. Нові завойовники, із нацистським вишкіром лютого звіра, також називали себе «визволителями». Вони були немов виплодом московсько-більшовицького хижака. А повернення перших "визволителів" У 1944 році поповнило чашу страждань, коли кілька мільйонів нашого люду відчули на собі любов "старшого брата".
Доводилося крокувати тернистими стежками та дорогами, які закінчувались, якщо не могилою, то багаторічним засланням і ув''язненням у тюрмах та концтаборах «імперії зла». І ось в тому коловороті формувались пізнання та світогляд багатьох із нас. Ми були переконані, що тільки в боротьбі формується воля, формується самозбереження народу, який гордо називає себе українцями.
Нас називали націоналістами і ми були ними. Ми шанували могили своїх предків та їхню волелюбність, як і рідну мову, віру, звичаї і традиції. Понад усе ми любили рідну землю, ту матір, що вигодувала нас і прищепила вічну любов до себе, заповідаючи бути відданим Україні. Це було великою крамолою в очах завойовників. Вороги розуміли, що коли Український Народ буде об’єднаний у пориві до боротьби за своє визволення, він стане непереможним. Вони робили (та й роблять і досі) усе, щоб посіяти між нами зерно розбрату.
За іронією тогочасності, коли амбіції були вищі від тверезого розуму, а може й за допомоги ворожих спецслужб, наша єдність не була монолітною. Не буду вдаватися до аналізу тих подій, тим більше когось звинувачувати. Хай це залишиться для істориків, які сформуються в незалежній Україні.
Нас ділили і продовжують ділити на: західняків і східняків, волинян і галичан, православних і греко-католиків, бандерівців і мельниківців... Перелік таких поділів можна продовжувати, чим так радіють зовнішні та внутрішні вороги Української державності, а їм як лакузи підтакують доморощені яничари. Але ж ми - один народ, в якого одне коріння. І нашою метою було і залишається - здобути Незалежну Українську Державу і бути господарями на своїй землі, що дасть можливість належно жити, маючи соціальний захист, як і в інших розвинутих європейських країнах.
Хіба ж не однаково проходили через жахливий терор, свавілля, зневаги, розстріли, тюрми та концтабори (хоча інколи і в різні часи), і західняки, і східняки, волиняни і галичани, православні і греко-католики, бандерівці і мельниківці?
Хіба ми маємо право ділити могили, де поруч лежать кістки борців за волю України? Хіба в нас не спільна національна ідея, яка повинна нас згуртувати у боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу з подальшим забезпеченням відповідного життєвого рівня усьому Українському Народові?
Чи не пора відкинути всілякі амбіції, вождизм, кар''єризм і зашореність минулими чварами лідерів націонал-демократичних партій та громадських організацій?
Об''єднавшись, ми завоюємо авторитет та повагу усього українського народу і створимо потужну силу, що дасть реальну можливість вирішувати доленосні проблеми держави.
Ми часто нарікаємо на недолугість окремих керівників держави, своїх лідерів, а надходять вибори і ми знову обираємо тих, якими раніше були незадоволені. І тому нашим життям, нашою державою, керують деякі люди, які своїми непрофесійними, а інколи й злочинними діями ще більше поглиблюють політичну та економічну кризи.
Це є неприховані імпульси поштовху до поступової втрати державності Україною, за яку боролись і гинули її найкращі сини і дочки. Хіба сьогодні не зрозуміла реальна загроза білоруського варіанту, про що свідчать «одкровення» перших осіб держави? Хіба ми хочемо, щоб нас знову проковтнула московська імперія і наші онуки топтали шлях, яким пройшли ми, до тюрем та концтаборів ГУЛАГу?
Тож подаймо один одному руку і станьмо пліч-о-пліч до розбудови Української Держави, фундаментом якої має бути національна ідея, яка має бути дороговказом до кінцевої мети - побудови Української соборної Самостійної Держави, де не буде місця злидням і зневазі людської гідності.
Україна має бути національною державою, де закон і конституційні норми повинні завжди захищати інтереси Українського Народу».
Петро Кагуй
Нагадаю, що у дикторському читанні прозвучав лист колишнього політв''язня Михайла Баканчука з міста Тернополя.
На цьому, шановні слухачі, ми завершуємо передачу «Листи на Свободу». Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи! Говорить радіо «Свобода».
