Київ, 1 квітня 2003 року.
Павло Вольвач
Як завжди в цей час – радіожурнал “Віта Нова”. І як завжди будемо говорити про нове, про свіже і весняне. А хто останнім часом асоціюється із цією весняністю більше, ніж “ВВ” – культовий гурт, який не старіє ось уже півтора десятиріччя? Тож не випадково, що з першими, по-справжньому теплими і по-справжньому весняними днями, гостем нашої студії став лідер “ВВ” Олег Скрипка.
“ВВ”
“Весна, весна...”
Павло Вольвач
Cвоє літочислення “ВВ” веде не з кінця вісімдесятих, а ще від далекого 1859-го року. Саме тоді на світ з’явилася повість добродія Достоєвського “Село Степанчіково і його мешканці”, в котрій фігурував персонаж на прізвище Відоплясов. Це миле прізвище і послужило поштовхом до назви гурту, ідея створення якого виникла дещо пізніше, від виходу книги.
Точніше – в 1986 році, в одній з кімнат гуртожитку №15 Київського Політеху, де зустрілися троє рок-налаштованих молодиків на чолі з Олегом Скрипкою. Час тоді був, самі пам’ятаєте, який : суцільні “Галубиє гітари” і “Пающіє сєрца”, слабо розбавлені “рідними” чічками-смерічками. Всі ці приторні одноманітні “віа”, з дозволеною довжиною волосся і шириною брюк.
І ось на цьому дистильованому тлі з’являються якісь скуйовджені персонажі з рок-клубу при київському Будинку культури “Більшовик” і... Перші ж концерти засвідчили – це голос нової доби, давно сподіваної.
Олег Скрипка
До нас були рок-команди, які співали українською мовою, але, може, ми одна з найперших команд, яка почала грати музику не 70-х, а 80-х років, яка тоді існувала на Заході ,популярна музика. Причому, ми поєднали цю популярну музику з етнічною мелодикою українською, і це було українською мовою. Ми одні з найперших це робили. І це для людини ново було. Вони вже готові були це чути, тому що ми вже більш-менш були відкриті до західної культури. І це поєднання з місцевим колоритом дало такий культурний вибух.
Павло Вольвач
Звісно, засвітитися, зблиснути новими і свіжими гранями в умовах совківської “консерви” було не так уже й важко. Важче зберігати свіже лице і не по-молодечому зухвалий погляд у новітні часи. Який же тут секрет у “ВВ”?
Олег Скрипка
Так вийшло, що ми прожили в Європі 5 років – це провітрює мозок. Я зустрічався з багатьма людьми, які жили десь за кордоном і повернулися. В душі виходить поєднання різних культур, але за базою ти залишаєшся місцевим. І це ніби ти побував на профкваліфікації якійсь. Ти вже дивишся іншими очима на себе, на те, що ти робиш. І після кожної поїздки за кордон у тебе з’являються нові підходи, нові ідеї.
Сьогоднішній день у нас такий новинний. Ми живемо не в консервативний час. Таке модернове суспільство. Ми живемо в модерновий час.
Павло Вольвач
І в цьому часі “ВВ” вдалося чимало. Не варто перераховувати всі здобутки, що були на шляху від КПІ і заводу “Більшовик” до “французького” періоду і всеесенгевської популярності. Краще послухаємо, що говорить Олег Скрипка про останній альбом під назвою “Файно”, який, схоже, продовжує шлях феєричних експериментів гурту, причому, не лише в музичному аспекті.
Олег Скрипка
Відрізняється він тим, що звучить краще, ніж попередні роботи. “ВВ” вже перестає співати тільки про любов, про кохання. Ми вже починаємо співати про якісь соціально - актуальні речі. І я би його назвав “соціальним альбомом”. Лірика поміняла свій вектор.
Я вважаю, що цим альбомом ми почали відштовхувати частину “буржуазної” публіки, яка випадково нас слухала. За звучанням це більш альтернативний альбом. І ми можемо на сьогоднішній день дозволити собі важке звучання в альбомі, тому що раніше це було неможливо.
Павло Вольвач
Отже, півтора десятиріччя весняна наснаженість “ВВ” не підвладна кліматичним ізотермам. Коротко кажучи, у хлопців все “ОК” і, як мовиться, дай -то Боже.
Натомість іншому мистецькому гурту долею і історією судилася значно коротша хронологічна творча дистанція, як і похмуріший фінал. А свого часу ця мистецька спільнота збурювала суспільство не менш “вевешних” громохких рок-акордів.
Мова, звісно ж, про мистецьке об’єднання “Березіль” і його лідера Леся Курбаса.
Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба... Іде Лесь Курбас і слідить на тій новій добі. Слідить “Царями Едіпами” “Газами”, “Гайдамаками”, “Макбетами”, “Гіггінсами”. А з-під ступнів його іскри вивершуються. Іскри ті обертаються в режлябораторії, в театральній студії, в нові етапи українського театрального мистецтва. Не заважайте йому: хай іде!
Павло Вольвач
Сповнені пружної молодої сили слова Остапа Вишні про лідера нескорених березільців нас, нині сущих в Україні, з усіма нашими калинопідіймальними плачами і квиліннями, можуть на тепер хіба що подивувати. Своєю лункою об’ємністю. Своєю такою незвичною, як висловився б Грицько Чубай, постаттю голосу: впевненістю в тому, що нова доба, нова українська культура, новий, направду модерний український театр неодмінно постануть.
Та, власне, вже постають – осяжно й уречевлено. Бо ті, датовані 28-м роком рядки, зовсім не прохацька епістола, а свідчення очевидця. Далі культуролог Олександр Хоменко.
Олександр Хоменко
Друкуючи березнем 1922-го на позичені в поета Михайля Семенка кілька карбованців оголошення про утворення мистецького об’єднання “Березіль”, Лесь Курбас, безперечно, усвідомлював, що саме ця, сказати б, інвестиція його не буде загрожена хаотичним коливанням біржового курсу. Уже сама назва “Березіль” свідчила промовисто: відчувався тут погук рвійного весняного зросту, неперебуття березневого центральнорадівського золотогомону.
Та й сам режисер підійшов до цього етапу власної творчості з достоту вагомим наробком: позаду були вже і створення “Молодого театру”, що радикально європеїзував стратегії формовияву української етнографічно - побутової драматургії, і прем’єра на київському театральному кону “Царя Едіпа” - першого повносилого втілення античної трагедії в історії українського театру, і шедевральні в своєму маєстатичному психологізмі “Гайдамаки”.
Але передбачити подальші шляхи “Березоля” на тоді, певно, не зміг би й сам геніальний режисер. “Березіль” уреальнив настільки потужну синтезу сценічних артефактів, що розмови про унікальність його в національному естетичному досвіді стали сьогодні просто банальністю. Порівнювати вільно вершину з вершиною на наддніпрянських же театральних обширах після знищення Курбаса, проглядаються лише убогі декорації котурнової корнійчуківщини чи понтовита псевдоавангардність кічевого до найменшої своєї мізансцени Жолдака.
“Березіль” у своїй творчій практиці вперше реалізував ідею системної сценічної стратегії, його актори, режисери, художники – Анатоль Петрицький та Вадим Меллер – то також “березільці” – вперше у ХХ-му столітті дали всі підстави говорити про вітчизняний театр як явище європейського і світового рівня, навіть перший театральний музей в Україні утворено також при “Березолі”.
Павло Вольвач
Усе це важливо й посутньо, проте чинність Курбаса і його “Березоля” не обмежується тільки сценічними лаштунками.
М’ятежна доба владно вимагала від митця бути більшим від самого себе. Хвильовий – це більше, аніж просто прозаїк, Нарбут – більше, аніж просто графік, “Березіль” – це більше, аніж просто театр, нехай навіть і найдовершеніший. Те, що мало бути тільки образом, символом, знаком, ставало шляхом, долею , життям, і пристрасті ті були справдешніми, і смерть не була удаваною, і після того, як опускалась завіса, глядачі здивовано з’ясовували, що сценічна дія продовжує тривати, а вони всі стали її учасниками.
Олександр Хоменко
31 березня 1928 року у Харкові Курбас показує “Народного Малахія” Миколи Куліша – найвизначнішу українську сценічну виставу за всі віки існування національного театру. Напівгеніальний - напівбожевільний провінційний поштар Малахій Стаканчик, що відчув на своїх плечах “тінь журби української”, полишає соняшниково-оспалу патріархальну ідилію, щоб у столиці республіки, в модерно-конструктивістському Харкові побачити омріяну “даль голубого соціалізму” й зреалізувати власний проект негайної реформи суспільства.
Його історія, патетична і фарсова водночас, - це траєкторія катастрофи загубленої української людини у ХХ столітті, що приречено борсається поміж полюсами-жорнами хуторянської органічності й машинізованої функціональності. І разом з тим це тотальний виклик світові дияволічного тоталітаризму, який залишає особистості єдину альтернативу: бути приреченою жертвою чи стати потенційним катом.
Павло Вольвач
У квітні 1929 – ще один Курбасів шедевр: комедія Куліша “Мина Мазайло”. Реакція партійних наглядачів за культурою стає просто істеричною. Репертком забороняє йому ставити “Патетичну сонату”, театрові нав’язують примітивну п’єсу “Диктатура” твердого більшовика Івана Микитенка.
Та замість дешевої агітки глядач бачить на сцені сповнені біблійного патосу картини нищення тисячолітнього селянського світу. Розв’язка ж драми самого “Березоля” наближалася з невідворотністю добре спланованої драматургії.
Олександр Хоменко
23 вересня 1933 року, вже після самогубства Хвильового, коли по харківських вулицях валялися сотні виснажених голодом людей, на перегляд останньої вистави Леся Курбаса – “Маклени Граси” Куліша – прийшло у повному складі політбюро ЦК КП(б)У. Весь театр був оточений озброєними співробітниками ГПУ. Акторів перед виходом на сцену обшукували – теж, напевно, чи не вперше в історії світового театрального мистецтва.
Що зрозумів сталінський гауляйтер Павло Постишев у цій екзистенційній драмі про зраду, самотність та ілюзії? Важко сказати. Але одне він усвідомив достеменно: Курбаса необхідно знищувати, і то якнайшвидше. Що й було зроблено майже відразу потому , головно руками “самоотвєрженних малоросов”.
А сьогодні, коли ми спостерігаємо на телеекранах відкриття року Росії в Україні і нашу державотворчу еліту, яка з непідробним захопленням плеще в спітнілі долоньки, вітаючи на сцені чи якогось “читца-дєкламатора”, чи “краснознамьонний пєсні і пляскі”, можемо лише сконстатувати: критики у шкірянках недаремно отримували свою кремлівську пайку. Олександр Хоменко, для радіожурналу “Віта Нова”.
Павло Вольвач
Ритм курбасівської сценічної графіки дисциплінував неосяжну розпанашеність українського “гаркун-задунайства”. Емоція поставала в обладунках рефлексивного проекту, здобуваючись у цій внутрішній самодисципліні на потужність енергетики і дієвість образу.
Рефлексія, дисципліна думки – десь зовсім поряд на метафізичних паралелях і один з батьків європейського раціоналізму. Філософ і геометр, якому нині заледве чи не ювілейчик...
407 років тому у французькому місті Лає народився Рене Декарт. Відкривач законів оптики і творець підвалин аналітичної геометрії, автор нової алгебраїчної символіки та поняття рефлексу у фізіології, він був людиною Нового часу і сам творив цей час.
Для масової свідомості ім’я Декарта пов’язується, насамперед, з його класичною формулою “Я мислю, отже, існую”. Але творчість Картезія, як звучало його прізвище латиною, мала набагато більше значення для європейської культури, ніж просто започаткування Картезіанської школи у філософії. Розповідає філософ Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Одному з перших філософів Нового часу Рене Декарту вистачило волі та особистої відваги радикально звільнитися від стереотипів попередньої доби, заснованої на вірі в авторитет. Засобом для цього він обрав розум із внутрішньо притаманною тому критичністю, тобто схильністю постійно з’ясовувати свої можливості та межі.
Відтак мислення справді стало для Декарта єдиною достовірністю і навіть свідченням самого людського існування: «Я мислю, отже, існую». «Я можу все взяти під сумнів, – писав він. – Але єдине, що у всіх сумнівах залишиться непроминущим і достовірним – це я сам, який сумнівається». І оце суверенне людське «Я», цей вияв «мислячої субстанції» Декарт обрав спочатку за відправний пункт своїх «Розмірковувань про метод», а згодом – за точку опори для перевороту в науці загалом.
Той так званий «Картезіанський переворот» мав поважні наслідки не тільки для теорії пізнання чи метафізики. Разом із прищепленою Декартом звичкою піддавати сумніву будь-яку істину раціоналізм став однією з основ новоєвропейського світовідчуття. Відтоді у західній традиції сумнів набув статусу універсального методу, що ґарантує незалежність думки і виводить її у виміри справжньої свободи. Вільний від догм розум виявився до того ж досить дієвим та практичним, спричинивши появу і багатьох творів мистецтва, і різних форм демократії, і всієї «суми технологій».
Зрештою, саме запропоноване філософом з міста Лає поєднання довіри до розуму зі скепсисом щодо його здобутків забезпечило здатність європейської цивілізації успішно долати кризи. Тож навіть знамениті «бунти проти розуму» у ХІХ та ХХ століттях виникали і переживалися у заданій геометром Рене Декартом інтелектуальній системі координат. Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ
Отож, шановні радіослухачі, вслід за Декартом та іншими сумнівайтесь, бунтуйте і, разом з тим, залишайтесь самі собою.
А ще слухайте наш радіожурнал і пильнуйте себе. Ходіть здорові!
Павло Вольвач
Як завжди в цей час – радіожурнал “Віта Нова”. І як завжди будемо говорити про нове, про свіже і весняне. А хто останнім часом асоціюється із цією весняністю більше, ніж “ВВ” – культовий гурт, який не старіє ось уже півтора десятиріччя? Тож не випадково, що з першими, по-справжньому теплими і по-справжньому весняними днями, гостем нашої студії став лідер “ВВ” Олег Скрипка.
“ВВ”
“Весна, весна...”
Павло Вольвач
Cвоє літочислення “ВВ” веде не з кінця вісімдесятих, а ще від далекого 1859-го року. Саме тоді на світ з’явилася повість добродія Достоєвського “Село Степанчіково і його мешканці”, в котрій фігурував персонаж на прізвище Відоплясов. Це миле прізвище і послужило поштовхом до назви гурту, ідея створення якого виникла дещо пізніше, від виходу книги.
Точніше – в 1986 році, в одній з кімнат гуртожитку №15 Київського Політеху, де зустрілися троє рок-налаштованих молодиків на чолі з Олегом Скрипкою. Час тоді був, самі пам’ятаєте, який : суцільні “Галубиє гітари” і “Пающіє сєрца”, слабо розбавлені “рідними” чічками-смерічками. Всі ці приторні одноманітні “віа”, з дозволеною довжиною волосся і шириною брюк.
І ось на цьому дистильованому тлі з’являються якісь скуйовджені персонажі з рок-клубу при київському Будинку культури “Більшовик” і... Перші ж концерти засвідчили – це голос нової доби, давно сподіваної.
Олег Скрипка
До нас були рок-команди, які співали українською мовою, але, може, ми одна з найперших команд, яка почала грати музику не 70-х, а 80-х років, яка тоді існувала на Заході ,популярна музика. Причому, ми поєднали цю популярну музику з етнічною мелодикою українською, і це було українською мовою. Ми одні з найперших це робили. І це для людини ново було. Вони вже готові були це чути, тому що ми вже більш-менш були відкриті до західної культури. І це поєднання з місцевим колоритом дало такий культурний вибух.
Павло Вольвач
Звісно, засвітитися, зблиснути новими і свіжими гранями в умовах совківської “консерви” було не так уже й важко. Важче зберігати свіже лице і не по-молодечому зухвалий погляд у новітні часи. Який же тут секрет у “ВВ”?
Олег Скрипка
Так вийшло, що ми прожили в Європі 5 років – це провітрює мозок. Я зустрічався з багатьма людьми, які жили десь за кордоном і повернулися. В душі виходить поєднання різних культур, але за базою ти залишаєшся місцевим. І це ніби ти побував на профкваліфікації якійсь. Ти вже дивишся іншими очима на себе, на те, що ти робиш. І після кожної поїздки за кордон у тебе з’являються нові підходи, нові ідеї.
Сьогоднішній день у нас такий новинний. Ми живемо не в консервативний час. Таке модернове суспільство. Ми живемо в модерновий час.
Павло Вольвач
І в цьому часі “ВВ” вдалося чимало. Не варто перераховувати всі здобутки, що були на шляху від КПІ і заводу “Більшовик” до “французького” періоду і всеесенгевської популярності. Краще послухаємо, що говорить Олег Скрипка про останній альбом під назвою “Файно”, який, схоже, продовжує шлях феєричних експериментів гурту, причому, не лише в музичному аспекті.
Олег Скрипка
Відрізняється він тим, що звучить краще, ніж попередні роботи. “ВВ” вже перестає співати тільки про любов, про кохання. Ми вже починаємо співати про якісь соціально - актуальні речі. І я би його назвав “соціальним альбомом”. Лірика поміняла свій вектор.
Я вважаю, що цим альбомом ми почали відштовхувати частину “буржуазної” публіки, яка випадково нас слухала. За звучанням це більш альтернативний альбом. І ми можемо на сьогоднішній день дозволити собі важке звучання в альбомі, тому що раніше це було неможливо.
Павло Вольвач
Отже, півтора десятиріччя весняна наснаженість “ВВ” не підвладна кліматичним ізотермам. Коротко кажучи, у хлопців все “ОК” і, як мовиться, дай -то Боже.
Натомість іншому мистецькому гурту долею і історією судилася значно коротша хронологічна творча дистанція, як і похмуріший фінал. А свого часу ця мистецька спільнота збурювала суспільство не менш “вевешних” громохких рок-акордів.
Мова, звісно ж, про мистецьке об’єднання “Березіль” і його лідера Леся Курбаса.
Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба... Іде Лесь Курбас і слідить на тій новій добі. Слідить “Царями Едіпами” “Газами”, “Гайдамаками”, “Макбетами”, “Гіггінсами”. А з-під ступнів його іскри вивершуються. Іскри ті обертаються в режлябораторії, в театральній студії, в нові етапи українського театрального мистецтва. Не заважайте йому: хай іде!
Павло Вольвач
Сповнені пружної молодої сили слова Остапа Вишні про лідера нескорених березільців нас, нині сущих в Україні, з усіма нашими калинопідіймальними плачами і квиліннями, можуть на тепер хіба що подивувати. Своєю лункою об’ємністю. Своєю такою незвичною, як висловився б Грицько Чубай, постаттю голосу: впевненістю в тому, що нова доба, нова українська культура, новий, направду модерний український театр неодмінно постануть.
Та, власне, вже постають – осяжно й уречевлено. Бо ті, датовані 28-м роком рядки, зовсім не прохацька епістола, а свідчення очевидця. Далі культуролог Олександр Хоменко.
Олександр Хоменко
Друкуючи березнем 1922-го на позичені в поета Михайля Семенка кілька карбованців оголошення про утворення мистецького об’єднання “Березіль”, Лесь Курбас, безперечно, усвідомлював, що саме ця, сказати б, інвестиція його не буде загрожена хаотичним коливанням біржового курсу. Уже сама назва “Березіль” свідчила промовисто: відчувався тут погук рвійного весняного зросту, неперебуття березневого центральнорадівського золотогомону.
Та й сам режисер підійшов до цього етапу власної творчості з достоту вагомим наробком: позаду були вже і створення “Молодого театру”, що радикально європеїзував стратегії формовияву української етнографічно - побутової драматургії, і прем’єра на київському театральному кону “Царя Едіпа” - першого повносилого втілення античної трагедії в історії українського театру, і шедевральні в своєму маєстатичному психологізмі “Гайдамаки”.
Але передбачити подальші шляхи “Березоля” на тоді, певно, не зміг би й сам геніальний режисер. “Березіль” уреальнив настільки потужну синтезу сценічних артефактів, що розмови про унікальність його в національному естетичному досвіді стали сьогодні просто банальністю. Порівнювати вільно вершину з вершиною на наддніпрянських же театральних обширах після знищення Курбаса, проглядаються лише убогі декорації котурнової корнійчуківщини чи понтовита псевдоавангардність кічевого до найменшої своєї мізансцени Жолдака.
“Березіль” у своїй творчій практиці вперше реалізував ідею системної сценічної стратегії, його актори, режисери, художники – Анатоль Петрицький та Вадим Меллер – то також “березільці” – вперше у ХХ-му столітті дали всі підстави говорити про вітчизняний театр як явище європейського і світового рівня, навіть перший театральний музей в Україні утворено також при “Березолі”.
Павло Вольвач
Усе це важливо й посутньо, проте чинність Курбаса і його “Березоля” не обмежується тільки сценічними лаштунками.
М’ятежна доба владно вимагала від митця бути більшим від самого себе. Хвильовий – це більше, аніж просто прозаїк, Нарбут – більше, аніж просто графік, “Березіль” – це більше, аніж просто театр, нехай навіть і найдовершеніший. Те, що мало бути тільки образом, символом, знаком, ставало шляхом, долею , життям, і пристрасті ті були справдешніми, і смерть не була удаваною, і після того, як опускалась завіса, глядачі здивовано з’ясовували, що сценічна дія продовжує тривати, а вони всі стали її учасниками.
Олександр Хоменко
31 березня 1928 року у Харкові Курбас показує “Народного Малахія” Миколи Куліша – найвизначнішу українську сценічну виставу за всі віки існування національного театру. Напівгеніальний - напівбожевільний провінційний поштар Малахій Стаканчик, що відчув на своїх плечах “тінь журби української”, полишає соняшниково-оспалу патріархальну ідилію, щоб у столиці республіки, в модерно-конструктивістському Харкові побачити омріяну “даль голубого соціалізму” й зреалізувати власний проект негайної реформи суспільства.
Його історія, патетична і фарсова водночас, - це траєкторія катастрофи загубленої української людини у ХХ столітті, що приречено борсається поміж полюсами-жорнами хуторянської органічності й машинізованої функціональності. І разом з тим це тотальний виклик світові дияволічного тоталітаризму, який залишає особистості єдину альтернативу: бути приреченою жертвою чи стати потенційним катом.
Павло Вольвач
У квітні 1929 – ще один Курбасів шедевр: комедія Куліша “Мина Мазайло”. Реакція партійних наглядачів за культурою стає просто істеричною. Репертком забороняє йому ставити “Патетичну сонату”, театрові нав’язують примітивну п’єсу “Диктатура” твердого більшовика Івана Микитенка.
Та замість дешевої агітки глядач бачить на сцені сповнені біблійного патосу картини нищення тисячолітнього селянського світу. Розв’язка ж драми самого “Березоля” наближалася з невідворотністю добре спланованої драматургії.
Олександр Хоменко
23 вересня 1933 року, вже після самогубства Хвильового, коли по харківських вулицях валялися сотні виснажених голодом людей, на перегляд останньої вистави Леся Курбаса – “Маклени Граси” Куліша – прийшло у повному складі політбюро ЦК КП(б)У. Весь театр був оточений озброєними співробітниками ГПУ. Акторів перед виходом на сцену обшукували – теж, напевно, чи не вперше в історії світового театрального мистецтва.
Що зрозумів сталінський гауляйтер Павло Постишев у цій екзистенційній драмі про зраду, самотність та ілюзії? Важко сказати. Але одне він усвідомив достеменно: Курбаса необхідно знищувати, і то якнайшвидше. Що й було зроблено майже відразу потому , головно руками “самоотвєрженних малоросов”.
А сьогодні, коли ми спостерігаємо на телеекранах відкриття року Росії в Україні і нашу державотворчу еліту, яка з непідробним захопленням плеще в спітнілі долоньки, вітаючи на сцені чи якогось “читца-дєкламатора”, чи “краснознамьонний пєсні і пляскі”, можемо лише сконстатувати: критики у шкірянках недаремно отримували свою кремлівську пайку. Олександр Хоменко, для радіожурналу “Віта Нова”.
Павло Вольвач
Ритм курбасівської сценічної графіки дисциплінував неосяжну розпанашеність українського “гаркун-задунайства”. Емоція поставала в обладунках рефлексивного проекту, здобуваючись у цій внутрішній самодисципліні на потужність енергетики і дієвість образу.
Рефлексія, дисципліна думки – десь зовсім поряд на метафізичних паралелях і один з батьків європейського раціоналізму. Філософ і геометр, якому нині заледве чи не ювілейчик...
407 років тому у французькому місті Лає народився Рене Декарт. Відкривач законів оптики і творець підвалин аналітичної геометрії, автор нової алгебраїчної символіки та поняття рефлексу у фізіології, він був людиною Нового часу і сам творив цей час.
Для масової свідомості ім’я Декарта пов’язується, насамперед, з його класичною формулою “Я мислю, отже, існую”. Але творчість Картезія, як звучало його прізвище латиною, мала набагато більше значення для європейської культури, ніж просто започаткування Картезіанської школи у філософії. Розповідає філософ Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Одному з перших філософів Нового часу Рене Декарту вистачило волі та особистої відваги радикально звільнитися від стереотипів попередньої доби, заснованої на вірі в авторитет. Засобом для цього він обрав розум із внутрішньо притаманною тому критичністю, тобто схильністю постійно з’ясовувати свої можливості та межі.
Відтак мислення справді стало для Декарта єдиною достовірністю і навіть свідченням самого людського існування: «Я мислю, отже, існую». «Я можу все взяти під сумнів, – писав він. – Але єдине, що у всіх сумнівах залишиться непроминущим і достовірним – це я сам, який сумнівається». І оце суверенне людське «Я», цей вияв «мислячої субстанції» Декарт обрав спочатку за відправний пункт своїх «Розмірковувань про метод», а згодом – за точку опори для перевороту в науці загалом.
Той так званий «Картезіанський переворот» мав поважні наслідки не тільки для теорії пізнання чи метафізики. Разом із прищепленою Декартом звичкою піддавати сумніву будь-яку істину раціоналізм став однією з основ новоєвропейського світовідчуття. Відтоді у західній традиції сумнів набув статусу універсального методу, що ґарантує незалежність думки і виводить її у виміри справжньої свободи. Вільний від догм розум виявився до того ж досить дієвим та практичним, спричинивши появу і багатьох творів мистецтва, і різних форм демократії, і всієї «суми технологій».
Зрештою, саме запропоноване філософом з міста Лає поєднання довіри до розуму зі скепсисом щодо його здобутків забезпечило здатність європейської цивілізації успішно долати кризи. Тож навіть знамениті «бунти проти розуму» у ХІХ та ХХ століттях виникали і переживалися у заданій геометром Рене Декартом інтелектуальній системі координат. Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ
Отож, шановні радіослухачі, вслід за Декартом та іншими сумнівайтесь, бунтуйте і, разом з тим, залишайтесь самі собою.
А ще слухайте наш радіожурнал і пильнуйте себе. Ходіть здорові!
