Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 10:26

Страсна п’ятниця в Україні


Ірина Халупа Євген Сверстюк, доктор філософії; Лариса Скорик, професор; Отець Валерій, священик автокефальної української православної церкви.

Київ-Прага, 25 квітня 2003 року.

Ірина Халупа

Ось ми сидимо у студії в Страсну П’ятницю. В церквах - плащаниці, люди йдуть цілувати плащаниці, моляться. Це - скорботний день, день розп’яття Ісуса Христа. Але за нами – Чистий Четвер, день, який теж важливий в українській традиції, в українському фольклорі і, взагалі, в традиції кожного українського дому. Це - день очищення. Господині роблять порядки в хаті. Все вивітрюється, до хати заходить весна. Я б хотіла з таким запитанням звернутися до Вас, шановні гості, бо, оскільки, Ви всі такі різні, очевидно, всі відповіді будуть різними, в цей день очищення, від чого треба найбільше Україні як державі, як нації очиститися, якраз тепер? Отче Валерій, як Ви думаєте?

Отець Валерій

Всі події страсного тижня, які ми переживаємо, намагаємося бути дотичними до них, намагаємося не просто згадувати про те, що відбувалося у Великий понеділок, у Великий вівторок або у Великий Четвер, коли згадується Тайна Вечеря. Всі ці події, вони, власне, не є віддаленні від нас десь там в далекій історичній перспективі, а вони є живими подіями. Живими подіями в тому сенсі, що як сказав один мудрий чоловік: “Кожна справа, яку ми робимо тут у світі, вона доторкається до струн, які будуть звучати у вічності”. |

Те, що відбулося тоді, у Великий Четвер, і, потім, аж до Воскресіння Христового, те відбувається і зараз. Ми знаємо, що людина, як би вона не одягалася, в якій епосі вона не жила б, вона залишається тією ж людиною зі зіпсутою, з впалою своєю природою, тією ж людиною зі своїми страхами, зі своєю самотністю, із своєю часто богооставленністю. І ці люди, такі ж в Україні, як в усьому світі. І в Україні є свої “Пілати”, свої “Фарисеї”, свої воїни, які так само як і колись при Христі, просто виконували наказ не задумуючись. Свої цинічні “Іроди”, яким все одно чи вмре той праведник, чи буде жити. Свої чиновники, які, коли їм скажуть: “ Що ти позбавишся свого місця, бо ти не друг кесареві.” Вони задумаються і вмиють руки.

Багато від чого треба позбавлятися Україні як державі, але Чистий Четвер зорієнтований на кожного окремо. Бо кожен із нас сам повинен робити щодня вибір: хто він, де його місце серед тих людей, які стояли обабіч Хресної дороги, серед тих людей, які зустрічали Христа в Єрусалимі віттям, а потім кричали: “Розіпни його! Розіпни його!” Кожен із нас повинен зробити той вибір сам.

Ірина Халупа

Дякую Вам, отче. Давайте послухаємо думки інших наших гостей. Пані Ларисо, як Ви ставитеся до цього національного очищення? Від чого Україна повинна очиститися?

Лариса Скорик

Ми говоримо про Чистий Четвер, а я згадую, що йому передує середа. Середа – це гріх зради. Це той день, коли Іуда зрадив Христа. На мою думку, Україні найважливіше - очиститися від цього гріха зради. Річ в тому, що зрада є різною, але вона завжди є страшною. Як на мене, то це є гріх смертельний. Може, ми чуємо прекрасні слова, за якими стоять зовсім інші діла. Ми не бачимо діл, які є вартісні. А слухаємо інші слова, які самі по собі є зрадою. Як на мене, то головне - після середи мав наступити Четвер як очищення від найстрашнішого гріха, яким є зрада, зрада національного інтересу, зрада самого себе, зрада Господа, зрада духовного заради матеріального, так саме й поступив Іуда. І ці 30 срібників повинні завжди нам нагадувати про той страшний і, фактично, непрощенний гріх, якого людство ніколи не повинно забувати. Україні сьогодні треба очищатися від розмаїтих проявів зради.

Ірина Халупа

Дякую, пане Ларисо. Пане Євгене?

Євген Сверстюк

Я би зробив акцент на половинчатості. Я думаю, що Чистий Четвер, Страсна П’ятниця – це камертон для людської душі. Тому, всі готувалися до цього дня, ті, кого не ведуть на Голгофу. Бо для кожного настане колись день Голгофи, але до того він має проходити оцю школу випробування. Людям треба очищуватися від половинчастості. Від тієї половинчастості, яка кваліфікується як норма: напівправда, напівлюбов. Це ж так по-людськи, відмовитися від свого учителя і сказати: “Ні, я його не знаю”. Просто із-за того, щоб позбутися підозри тих, хто і тебе може взяти на хрест. Це ж так добре відмовитися від любові, яка зобов’язує. Це - зручно.

Я думаю, що коли людина вибирає цю дорогу, то вона має мати цілковиту ясність – куди і за що вона йде. Шлях і на Голгофу величний, коли людина знає куди і за що вона йде. Багато людей йде на Голгофу тому, що їх тягнуть. “І зжалься, Боже, тих тернів і тих страждань”, - як у вірші Лесі Українки. Це нікому не потрібно. Голгофа – це тоді коли людина цілковито звільнилася від суєтності, половинчатості, від облуди і коли вона виконує свою велику місію, в яку вона вірить і яка складає її суть. Отже, всі ми, як казав Микола Зеров, “йдемо під чорне сонце Іудеї” в ті хвилини випробувань.

До речі, в одній газеті я прочитав дуже цікаву хроніку про те, що саме 27-го числа минає 30 років від виголошення мені вироку. Це дуже дата цікава...

Ірина Халупа

Ви забули про цю дату, пане Євгене?

Євген Сверстюк

Я б її не нагадав би, якщо б не це. Я її завжди пам’ятаю, але що 30 років, я забув.

Ірина Халупа

Це добре, що Ви забули.

Євген Сверстюк

Це не так забув. Я хотів про неї сказати, чим вона прикметна. Справа в тому, що вона мала була бути іншою. Та дата, яка чекає, вона має бути через різні випадковості іншою. Людина, все ж таки, йде-йде і знайде цю дату.

Справа втому, що мене мали судити тиждень раніше, і вже привезли на суд, і я вже зайняв своє місце за огорожею, і всі зайняли свої місця за огорожею, а адвоката не було. Адвокат втік з Києва. Він не хотів ганьбитися. Не знаю, як він з цього викручувався. Його привезли через тиждень, саме на цей Страсний тиждень, і саме в п’ятницю було виголошено вирок.

Ірина Халупа

Так, що отець Валерій мав рацію, коли сказав, що Україна має своїх “Пілатів”, своїх “Фарисеїв” і своїх цинічних “Іродів”. Наша попередня різдвяна дискусія стосувалася змісту святкового, тобто, Різдвяного змісту. А ми сьогодні стоїмо на порозі Великодніх свят. Великодні свята для мене були завжди найбільш урочистими. Я дуже люблю воскресну утреню. Я коли перший раз почую “Ангел вопіяще...” або “Плотію” не вистачає слів, щоб описати, як вони піднімають дух. А, може, я так люблю “Плотію” тому, що можу почути її раз в році. Отче, як наповнити Великодні свята духовним змістом людям, які, власне, щойно повертаються до тих свят? Свят, які поки-що для них є формальними. Формальними у тому плані, що вони знають, що треба взяти кошик, спекти Паску, покласти в кошик ковбасу і свічку і піти посвятити.

Отець Валерій

Знаєте, коли ми приходимо до церкви на Великодню утреню, в нас там, в кожного по-своєму, виникає таке питання, яке задавали оті “жони – мироносиці”, які прийшли до гробу. Коли вони питали одна в одної: “Хто ж нам відкине каменя? Хто ж нам відсуне того тяжкого каменя? Як це може статися?” От вони бачили розп’яте тіло на хресті, ось вони бачили мертве тіло у гробі покладене. Це питання завдають багато людей, які, вірячи, розумом розуміють, що так, якась велична тайна в цьому є, але до кінця не осягаючи як це може бути.

І Ваше запитання. “Так”, - на нього можна відповісти. Треба просто бути там, відкинувши всі сумніви, відкинувши оту вуздечку розуму і намагатися вслухатися в те, що відбувається. Тоді, це не буде якась послідовність ритуалу чи обряду, а це буде зустріч. У кожного вона буде своєю. І в той момент, коли перший раз заспівають “Христос Воскрес!”, мабуть, багатьом отой удар, та хвиля проб’ють стіну, яка огороджує серце, і серце відкриється.

Христос говорить в одкровенні Іоанна Богослова: “Се стою під дверми і стукаю. І хто почує голос мій і відкриє мені двері, до того я ввійду і буду з ним вечеряти і він зі мною”. Мабуть найголовніше – вірити. Віра – це той дар, який не можна пояснити словами. Віра – це той дар, який приходить до кожної людини по-своєму. Але шукати тієї зустрічі, прагнути, всім серцем намагатися бути разом із Хрестом у той момент.

Ірина Халупа

Пані Ларисо, Ви – львів’янка. І різдвяні традиції, великодні традиції, взагалі релігійність як така, глибоко закорінена на Західній Україні діяльністю греко-католицької церкви. Що Ви пригадуєте з Вашого дитинства, де свята були заборонені, але все ж таки вони святкувалися в кожного по-своєму? Що Вам пригадується найбільш дороге, найбільш близьке, найбільш Великоднє?

Лариса Скорик

Правду сказали, вони були заборонені. І перше, що я пам’ятаю, це катакомбний спосіб Великоднього причастя і освячення паски, писанок. За священиками, греко-католиками, які перебували в глибокому підпіллі, слідкували. І був у нас такий священик, батько вивезеного в Сибір священика Цегельського, їх всіх вивезли в Сибір, потім вони повернулися. Так от, отець Цегельський приходив до нас у Великодню суботу і ніс кропильницю у такій торбі, в якій не можна було розшифрувати, що це таке. Він ходив до всіх віруючих родин, все це було за зачиненими вікнами, бо не можна було ризикувати життям цього старенького священика. Він сповідав, причащав, тобто це все відбувалося в домах. Ми принципово не ходили до тої церкви, яка на той час насильно була названа Православною. Але справа не в Православ’ї, церква була створена, даруйте, органами КГБ, і всі прекрасно знали, що туди не можна йти ні сповідатися, ні причащатися, ні, тим більше, пізнати Бога, бо тоді це було дуже і дуже однозначно.

Отже, катакомбність. І ми повернулися, напевно, до стану тих катакомбних християн. Тоді у Львові святкування і Різдва, і, особливо, Великодня, відбувалося таким чином. І я пам’ятаю це з дитинства, специфіку закритого святкування. І тим більш дорожчим було те, що сьогодні, не дивлячись на ризик, ми причащаємося до Великого свята Воскресіння.

А друге, що я пам’ятаю – у Великодню Неділю, потім вже у школах, нас всіх виганяли на воскресник, тобто обов’язково, щоб родина не могла сісти до того Великоднього сніданку вчасно, всіх виганяли по школах, інститутах, трудових колективах на воскресник. І ми робили абсолютну дурницю, переносили якесь каміння. Але все одно все відбувалося, як мало відбутися, ми поверталися до дому голодні ( бо не приймали не крихти, поки не з’їмо свячене яйце) і сідали за столи – достатньо скромні, але дуже-дуже святкові.

Тобто цю релігійність, а скоріше, вірність і віру – це я пам’ятаю з дитинства. Тому, мабуть, віра мусить проходити випробування. Коли все дуже легко, коли все дуже просто, можливо , ми не цінимо. А коли це відбувалося, як в нас, може, тому ця віра так глибоко закоренилася у тих, хто пережив її заборону. Так відбувалося на Галичині, думаю, так було на Закарпатті з тими віруючими, які вірили по- справжньому.

Можливо під цим фльором такої вимушеної схованості своїх справжніх почуттів виникала якраз ця дискретність, герметичність віри, коли ми звикли розмовляти з Богом сам на сам в своїй душі, не виводити на широкий огляд. У тому щось є. Бо коли я сьогодні спостерігаю ті масові відвідини церкви, я знаю, половина цих людей до віри ще не дійшла. Слава Богу, що вони ходять до церкви і хочуть до цього прилучитися. Але хотілося, щоб якнайшвидше це відбулося на рівні розмови з Богом. І коли ми казали про Різдво , я говорила, що це особливо легке, якесь казкове, дитяче навіть, відкрите, чисте свято, де працює не так думка, як почуття і емоції. Все прекрасно, народилася Дитинка, на яку є Надія в людства. І все дуже радісно і, як кажуть, перспективно. А Великдень - вже після оплакування, та, дорога всім Дитинка, пройшла таку Хресну дорогу і померла за нас. І можливо, у Великодні, може, тому що святкування було у закритості, було більше можливостей з раннього дитинства для роздумів. Роздумів про те, що Великдень – це не просто свято для радості, а і світлої печалі, в якому треба зосередитися на тому, що передувало Воскресінню, яка була Жертва. Великдень, думаю, це поєднання всього найважливішого, що людина повинна не тільки відчувати душею, але і розуміти розумом. І слова Августина Блаженного “Віра з”єднується з розумом з самого почуття” - особливо в Великодні.

Ірина Халупа

Пане Євгене, Ви довгий час відсиділи в концтаборах. Пані Скорик згадувала, що віра мусить проходити випробування, що Великдень – це свято, коли ми усвідомлюємо, що Та Дитинка, яка народилася в Різдвяний час, пройшла Хресну дорогу. Для кожного політв”язнення термін ув”язнення була своя хресна дорога. Як Ви знаходили Великодні свята в таборах?

Євген Сверстюк

Знаєте, страждання тюремне – це не те страждання, яке очищує. Це звичайні будні. Страждання - тоді, коли зв’язані з високою вірою, з високими почуттями.

Але якщо говорити про те, як ми святкували. У “Вірі” був надрукований цікавий спогад про жінок, які святкували Великдень після Норильського повстання. Вони дійсно пройшли страшний стрес зіткнення зі смертю, і тут раптом цей Великдень прийшов до них, як обітування. А у звичайних умовах, як і в умовах волі - це напівсвято, це недозволене свято, коли є свято і немає свята. Мені з самого дитинства бракувало повноти свята, коли не було перед Великоднем того, що вимагав суворий піст, і не було на Великдень того, що має настати після посту. Містерія Великодня незбагненна і завжди відчуваєш, що ти не зовсім її переживаєш і осягаєш.

Думаю, це велике мистецтво – вміти радіти, вміти любити, вміти вірити. Цьому ніхто не вчить, але то є, можливо, не мистецтво, а дар Божий - повнота любові, повнота радості. Ми не вміємо радіти, ми тільки бажаємо радості, переносимо це на святкові листівки, а, взагалі, все життя нас вчить до якихось половинчатих страждань, до перенесення труднощів.

Лариса Скорик

Коли Ви кажете про ту половинчатість, що ж бути такими строгими до людей. Ви пригадуєте, Ісус обрав своїх апостолів, їх же було не багато, він обирав кращих з тих, що були. І з тими найкращими йому довелося пережиту ту страшенну, як би сказати, розпач, від того, що найкращі його покинули в самотності. Він залишився, здавалося б, серед своїх, вже відібраних. І все-таки ця людська природа є така слабенька, і може не варто нас так вже звинувачувати в тому, що ми не вміємо по-справжньому радіти. Радість береться тоді, коли є мир і спокій в душі. Щоб був мир і спокій в душі, треба ніколи не вчинити.. а вчинивши, на завжди відмовитися від тих вчинків, які можуть ту радість порушити.

Чому я і кажу, що для мене Великдень завжди зв’язаний з якоюсь печаллю, що людство, для якого була принесена така неймовірна Жертва, коли Бог єдиного свого Сина послав на такі муки, людство до сьогодні не змогло усвідомити це так, як належало б, і відмовитися від своїх гріхів. І це, мабуть, ніколи не відбудеться. І ці страждання Вчителя, коли його друзі залишають його на самоті з власним стражданням і розумінням свого завтра, своєї смерті і мук – це і є образ людства з найкращих його екземплярів.

У нашого барда Ігоря Жука є прекрасна пісня Марії, де вона звертається до Ісуса і каже: “Не спиш, Мій Синочку, а хлопці поснули давно, хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали...Отак, чудове вино ти зробив із води, а нині воно стало кров’ю твоєю, Месіє... Третій півень іще не заспіє, як кращий твій учень тричі зречеться Тебе”. Ви знаєте, це проблема. Проблема тої, як Ви кажете, половинчатості, якої ми ніколи, на превеликий жаль, не зможемо вижити з людства. І не тільки зі свого народу, а з усіх народів. На землі не можна створити ідеальне суспільство, ідеальне життя, це є земля, а не рай. Єдине наше завдання – прагнути до того раю.

Євген Сверстюк

Це дуже добре, що Ви сказали, і я майже не маю, що додати, крім того, що я зовсім не звинувачую людей, просто переживаю факт.

Лариса Скорик

Так, я також переживаю з Вами разом.

Отець Валерій

Я б дозволив собі трохи не погодитися із пані Ларисою в тому сенсі, що апостоли не були найкращими. Вони не були якимось ідеальними, а вони були просто покликаним. Багато пророків не були найкращими. Вони мали такі якісь вади, які притаманні пересічній людині. От, наприклад, пророк Йона той хотів втекти від свого служіння. Він, навіть, на інший корабель сів, який плив в тому напрямку, в якому Бог його не посилав. Але Ви пам’ятаєте, що з ним сталося, із тим китом, в якого він попав?...

Отже, апостоли були покликані і їх велич у тому, що вони все таки змогли залишитися із Христом, навіть упавши, навіть зрадивши, вони залишилися йому вірними. Вони той свій вибір зробили остаточно. І, мабуть, вони б його не зробили без допомоги Спасителя, без тієї П’ятдесятниці, яка відбулася, без того благодатного Вогню, який на них зійшов. Якщо подивитися, які вони були після ув’язнення Спасителя, то це була купка розгублених овець. Один із них навіть останню одежу залишивши в руках тих воїнів, втік нагим. Як кажуть, цей юнак був Марком і в його домі вони ховалися. Але ми бачимо апостолів в день П’ятдесятниці, коли Петро виходить перед натовпом, той Петро, який вже не відчуває сумнівів, не відчуває страху, він виходить і благовіствує. І, мабуть, цінність того, що Христос покликав саме таких, як ми всі. В цьому є для нас надія, в цьому для нас є радість, що і ми можемо бути покликані, і ми можемо благовіствувати, лише треба бути вірним, лише треба оту чашу, яку Він нам подає, все таки казати:«Ну, не можу я її нести, але нехай буде Твоя воля», все таки, Твоя, а не моя.

Лариса Скорик

Отче, якщо Ви дозволите, я б хотіла сказати, що найкраще - це те, що Він їх покликав і вони відгукнулися на його клич, значить на той час у своєму суспільстві вони були найкращі. А були ж набагато гірші, набагато більш посполиті і були ті, які були до Нього ворожі.

Я з Вами повністю погоджуюся, що кожен має право бути покликаним, але ще треба хотіти цього.

Отець Валерій

Тайна покликання - це, мабуть тайна Божа за сімома печатями. Наприклад, Матвій був покликаний прямо від міняльного столу, з митниці. Він був митар. Це була така категорія маргінальна в Іудеї. Ïх ненавиділи. Це та ж податкова інспекція.

Лариса Скорик

Але ж напевно Бог знав, що вони собою являють, навіть більше знав, що з ними буде, ніж вони самі.

Отець Валерій

Так, бачив серце людини. Не дивиться на обличчя, а бачить серце...

Євген Сверстюк

Словом, були покликані грішники. Я думаю, що про апостолів можна говорити тільки, справді, коли явився Його Дух в день П’ятдесятниці і тоді почалися апостоли...

Лариса Скорик

Так, тоді розпочалося їх апостольство, безперечно.

Отець Валерій

Тоді воно, мабуть, увійшло в свою повноту...

Ірина Халупа

Час нашої програми добігає кінця і завершити нашу дискусію, я хотіла б таким запитанням. Пані Ларисо, Ви говорили про Гефсиман, що навіть Його найближчі учні залишили Христа на самоті з власним стражданням. Україна переживає не найлегші часи, українське суспільство живе в біді, багато людей не задоволені з свого життя, сім’ї розірвані, бо мільйони мусили поїхати за кордон, щоб заробляти і дуже багато українців у ці Великодні свята будуть на самоті з власним стражданням. Щоб Ви хотіли їм сказати, пані Ларисо?

Лариса Скорик

Я думаю, що їхня самота не є такою печальною, як була тоді в Гефсимані... Все таки вони знають, що хтось їх чекає, хтось любить, а головне їх любить Господь. Якщо сьогодні на цей момент вони відкриють своє серце до Господа так, як воно мало б бути у Великодній день, всякий смуток мусить їх покинути. Єдиний смуток, який повинен у них залишатися - це смуток з приводу своїх гріхів, які їм колись доводилося вчиняти.

А все буде добре. Скільки було далеко від рідних тих, кого вивозили в Сибір, в Казахстан і навіть ті, не втрачали надії. Я хочу побажати всім, хто сьогодні не за одним столом із своїми найближчими сяде до свяченої паски і до свяченого яйця - символу вічності життя, всім хочу побажати радості і віри в те, що якщо їхні помисли чисті, їхні мрії, їхні бажання обов’язково Бог допоможе здійснити. А взагалі все записано в Божій книзі, всі наші вчинки злі і добрі і ніколи не треба забувати, що все, що ми робимо добре, воно обов’язково воздасться.

Ірина Халупа

Пане Євгене?

Євген Сверстюк

Що таке самота? Людина самотня, взагалі. Я думаю самота з Богом і самота без Бога - це зовсім різна самота. Щоб якось долати самоту, то треба любити, треба вміти давати, вміти ділитися всім, що є за Душею і, власне, так люди долають самоту, яка є хрестом кожної людини. Кожний несе свій хрест і кожен має свою зорю

Лариса Скорик

І разом з тим, мені здається, що кожна людина в своєму житті якоюсь мірою мусить бути щаслива від усвідомлення того, що вона має можливість сам на сам говорити із Всевишнім, що ніхто їй у цьому не завадить, хіба тоді, коли у неї не вистачає сил дійти до Бога і до його розуміння, треба обов’язково тоді надіятися і мати когось, хто може у цьому допомогти.

Самота не завжди є трагедією, правда? Іноді людині треба усамітнитися. І приклади тих великих схимників, які відходили від життя для того, щоб вже зовсім покинути оцю суспільну суєту для того, щоб усамітнитися з високим, я думаю, що це приклад щасливої самоти. Тому не треба робити трагедію тоді, коли самота, часом, нас відвідує. Напевно, в цьому є і великий сенс.

Я, наприклад, часом дуже люблю і навіть часто люблю перебувати в самотності. Часом думаю, що це просто благословенний стан для того, щоб подумати про те, що є високе і подумати навіть про таку річ, як творчість. Без самоти, без самотності дуже тяжко на ній зосередитися.

Євген Сверстюк

Самота - це, власне, момент для того, щоб прочитати Євангеліє...

Лариса Скорик

Так, безперечно.

Ірина Халупа

Отче, останнє слово за Вами.

Отець Валерій

Мабуть вершина тієї самотності вилилась у словах, які сказав Христос на хресті: «Боже, боже мій, нащо Ти мене покинув?» Отже, мабуть, найтрагічніше у самотності людини - це Богооставленість.

Людина, в яких би мандрівках життєвих не перебувала, але якщо вона буде шукати тієї дороги, якою є Христос, тієї правди, якою є Христос, того життя, яким є Христос, то вона здолає і свою самотність, і трагічність існування свого, і вийде до тієї вершини, до якої Бог покликав людину, створивши її.

Ірина Халупа

Що ще треба сказати, пане Євгене, Ви розумні підкажіть?

Євген Сверстюк

Треба ще побажати людям радості і справжньої повноти свята

Лариса Скорик

Веселого Великодня, солодкої паски, гарного настрою, благості в Душі, тиші і миру у собі самому і доброго ставлення до тих, хто цього заслуговує. А заслуговує, певно, майже кожен. Просто треба знайти дорогу і в кожній людині, яка біля тебе є, знайти те краще, за що її можна полюбити.

Хоча я не можу сказати, що я є такою. Є часом такі люди, в яких я не можу знайти те, за що я б могла їх полюбити. Ну, це вже мій гріх, в першу чергу.

Але ще б хотілося , щоб всі могли заспівати оту веселу дуже не хитру, дуже просту і дуже ласкаву пісню:«Христос воскрес, Христос воскрес. Земленька зі сну збудилась, в квіти трави нарядилась. Бог нам каже всім з небес:«Христос воскрес». Але сьогодні це зарано казати.

Отець Валерій

Я хотів би побажати слухачам, щоб кожен відчув оту небесну радість, яка можлива тут на землі, яку відчув висповідавшись, очистивши себе від гріхів у таїнстві покаяння, щоб кожен присутній на заутреній Великодній відчув, що час зупинився, що Небо тут на Землі. А повірте, такі моменти це не просто красивий образ, це можна пережити, це можна відчути. Іноді, коли заутреня Великодня закінчується, люди відчувають, що час зупинився і що почалося щось нове, почалося нове життя. Вони відчувають те оновлення, вони відчувають те світло, яке наповнює цей світлий тиждень, який починається. Отже, бажаю всім тих глибинних і спасаючих переживань.

Ірина Халупа

Дякую Вам, шановні гості і всі ці побажання, які Ви висловили нашим слухачам, нехай вони повернуться до Вас. Бажаю Вам веселих свят і смачної паски. Дякую.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG