Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті.
Нинішній випуск “Альтернативи” ми присвячуємо фільму “Тіні забутих предків” та постаті Сергія Параджанова. Сам фільм і його режисер були контраверсійними до часу несмаку, тотальної продажності та страху. Наскільки кращим, у цьому та інших сенсах є час теперішній побачимо з балачки, яку Андрій Охрімович підслухав на кухні у кінознавця та письменника Романа Корогодського, який разом з кінокритиком і редактором знакового часопису “Кіно-коло” Володимиром Войтенком намагались розкласти означену нами тему на більш зручні для загального розуміння полички. Звуковий ряд забезпечує один з творців фільму, композитор Мирослав Скорик, інформаційні вставки Віталія Пономарьова читає Олекса Боярко, за операторським пультом – Артем Мостовий. Веде програму Ганна Стеців.
Олекса Боярко
До фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов (справжнє ім’я – Саркіс Параджанян) уже створив 6 кінострічок, які, проте, згодом сам називав «мотлохом». «Тіні» були поставлені за однойменною повістю Михайла Коцюбинського і до сторіччя з дня його народження. Фільм знімався влітку 1963 року у Карпатах – у містечку Верховині та в тому самому гуцульському селі Криворівні, яке півстоліття перед тим відвідав Михайло Коцюбинський.
Вірменину за походженням, який виріс у Тбілісі, Параджанову пощастило створити найбільш український фільм. У його «Тінях» архаїчні поганські підвалини української культури просвічують крізь тонкий шар християнської обрядовості, а кожна сцена повниться тисячолітнім досвідом. Саме тому автор так затято виступав проти намірів дублювати його твір російською мовою. Відтак, усупереч тодішній практиці «злиття братніх культур», фільм в україномовній версії демонструвався по всьому Радянському Союзу і навіть у Москві.
Роман Корогодський
Його альтернатива по відношенню до свого часу полягала в тому, що він запропонував нове розуміння кіно. В Україні був клімат напрочуд не придатний для роботи. Але час такий, що проклюнулася якраз оця хвиля шістдесятництва, а отже і альтернативного мислення.
Параджанов – це, перш за все, відчуття “над”: надприродного, надпобутового, надтрадиційного, надзвичайного. Природного проникання до серцевин явища: надзвичайного, як сокровенного і найзвичайнісінького. Луговський згадує, що Параджанова сам бачив і був надзвичайно вражений - як в холодному Черемоші стояв чоловік і жінка по груди в холодній воді, і мили один одного. Він в цьому бачив якусь святість картини первісну. Етнічнонаціональний склад продиктував його відчуття пейзажу, рельєфу.
Володимир Войтенко
Як він, власне, прийшов до цього сюжету? Переказують, що Іван Драч сказав:
- Слухай, ти не те завжди знімаєш. Ти візьми почитай. - Та там нічого не може бути. Що? Я знаю вашу літературу? Яка ваша література?
Коли він прочитав, то він сів на всі точки, на які міг сісти. Через цей текст він відчув, що отой позакиївський кінематографічний світ дозволив йому побачити отой незайманий кінематографічний світ, з якого він запалився, і з якого стався Параджанов як світовий кінематографіст. Сталося українське кіно в другій своїй справжній хвилі вже після Хвильового, Довженка, Савченка вже в 60-х роках.
Олекса Боярко
«Тіні забутих предків» отримали 16 нагород міжнародних кінофестивалів. В Україні, тим часом, тривали арешти. На прем’єрі фільму у Києві ввечері 4 вересня 65-го року Іван Дзюба, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл та інші шістдесятники висловили протест проти репресій. Ім’я Параджанова стоїть першим серед «підписантів» знаменитого «Листа 139-и» у квітні 68-го року з протестом проти масових арештів. Роман Корогодський
Мушу ще сказати про його уникальну можливість проникати на глибину. Я навіть не розумів його безкінечних повторень про Ромео і Джульєтту. Я думав, що це таке от. А це була його глибока проникливість. Якийсь соціальний бік побачити і звичаєвий, і традиційний. Люди живуть в якомусь середовищі конфліктно. Він був такою людиною, яка знала – що таке християнство. Коли він побачив їхні ікони, їхню церкву, він прореагував на це не як екзот, а як на сутність. Його свобода на всіх рівнях не як екстравагантність, а як необхідність підкреслити, що він живе за іншими вимірами, за іншим календарем, в іншій країні, з іншою конституцією, бо так жити, як він жив і так мислити, як він мислив було неможливо. Він виходив за всі береги, за всі правила життя в цій тюрмі.
Володимир Войтенко
Коли ми говоримо про “Тіні забутих предків”, то цим фільмом, своєю мистецькою естетичною та етичною поведінкою Параджанов створював справжній повнокровний, повноцінний контекст української культури. Це те, чого нам не вистачає сьогодні. Кінематограф або торгує образами, або нав’язує образи, або пропонує образи взірцеві – поведінки, вчинки і т. д. Український кінематограф мав це тільки в спалахах певних. Справжнє верхнє горішнє мистецтво, свою естетику перетворює в етику. Чи, скажемо так, естетикою задає план у певної етики. В цьому плані фільм стоїть в справжньому світовому контексті розвою культури світової.
Роман Корогодський
Ви згадайте Шевельова, це також отой рівень - горішнє, який вже для якогось часу є визначальним. Але в цьому часі не всі можуть дотягнутися і зрозуміти це. Звідси є опозиція. При тому, опозиція, яка може бути і заздрістю, а може бути і щирою. Вони не доганяють, не дотягуються до цього рівня.
Андрій Охрімович
Трапилося мені побачити фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” режисера Юрія Іллєнка. Я хотів би знати Вашу думку.
Володимир Войтенко
Коли ми говоримо про Ю.Іллєнка, це є безпосередній колега Параджанова, але ми не забуваймо, що він є оператором фільму “Тіні забутих предків”. Явно Іллєнко мав і має таку амбіцію бути деміургом, тобто, режисером, в нашому розумінні. Організовувати цей світ, а не тільки фіксувати надзвичайно талановито його на камеру. Від нього вимагаються якісь інші речі. Якщо він мав поряд з собою Параджанова, він, очевидно, через якісь особистісні амбіції, хотів би йому не тільки дорівнювати, а й, як ми знаємо з його висловів із останнього фільму, перевершити його. Але подібні речі можна зробити конгеніально, якщо ти є, принаймні, на тому ж етичному, а після того, я ще раз настійливо повторюю, естетичному, смаковому рівні, на якому є, в цьому випадку, його вчитель чи, як він каже навпаки, Параджанов. Це, очевидно, людині Богом не дано. Тому ми отримуємо багато в чому за знаком протилежний твір. Якщо Параджанов збирав світ, то Ю.Іллєнко, нажаль, в цьому фільмі діє інакше, навпаки, з протилежним знаком.
Роман Корогодський
Існує естетика. Це - мова кіно. Цією мовою треба кожного разу щось нове промовляти. В даному випадку митець Іллєнко зосереджує на собі різні іпостасі: не тільки режисера, але і драматурга, і оператора. То вже тепер він старомодно виглядає і як оператор. Це вже біда. Він не пропонує творення, а, навпаки, в нього з’являється ентропія: розпад і мова стає шамотінням.
Андрій Охрімович
Як світ сприймає роботу Параджанова, найкращу роботу в українському кінематографі, “Тіні забутих предків”?
Володимир Войтенко
Параджанов не той котрого порівнюють з кимсь. Порівнюють з Параджановим. В якому контексті? Те, що було після Параджанова. Ми можемо ставити так питання: Параджанов в абсолютному контексті. Верхній, горішній рух загальнокультурний, світовий, все одно, визначатиме митця подібними постатями. Як ми можемо визначити чого вартий фільм окрім нашого персонального сприйняття і поцінування? Ми можемо визначити тим, чим він є в ретроспективах з року до року на визначних світових кінофестивалях, наскільки він присутній в енциклопедіях та дослідженнях. Параджанов присутній на тому ж рівні, на якому ж вони. З Довженком складніше ніж з Параджановим.
Олекса Боярко
У відчутті наближення власного ув’язнення Параджанов метався між Єреваном та Києвом, де й був заарештований 17 березня 73-го року. За звинуваченням у незаконній торгівлі іконами, режисер провів 4 з половиною роки у Стрижавському концентраційному таборі біля Вінниці. Суть табірного середовища він висловив у формулі «це Босх плюс Данте». З того світу Параджанов був визволений 30 грудня 1977 року завдяки протестам кінорежисерів Трюффо, Вісконті, Фелліні, Росселіні, Антоніоні, Годара. В ув’язненні він створив свої знамениті колажі, ляльки та медальони з кришечок від молочних пляшок, а по звільненні – ще й колекцію химерних жіночих капелюхів.
Роман Корогодський
Ми маємо говорити про те, що поетичне, зокрема, кіно було покликане часом.
Володимир Войтенко
Будь-яка національна кінематографія, якщо говорити про те кіно, яке повертає гроші, а, значить, дозволяє з’являтися таким талантам як Параджанов, це – жанровий кінематограф. Коли ми говоримо, що в нас все застигло, найперш треба говорити, щоб був повноцінний кінопроцес. Те, що робив Параджанов, це мистецтво для духу. В кожній країні, яка рухає свою культуру у всіх її проявах літературних і культурних, є такі постаті.
Андрій Охрімович
Які перспективи українського кінематографу, виходячи з того якісного досвіду, який нам дав Параджанов?
Роман Корогодський
Я думаю, що в такому застиглому, бездарному суспільстві, в якому ми зараз опинилися, прорив може з’явитися лише тоді, коли з’явиться якийсь хижак. Зараз мертвий сезон, мені так здається.
Володимир Войтенко
Річ в тому, що кінематограф стає підсумком певним культурним. Він збирає все те, що підготувала вся культура, все мистецтво навколо. Кінематограф є виразником цього всього діла. Як правило, він стоїть на якихось речах культурних і соціальних, і політичних часто. І кіно у нас, звичайно, не відбудеться, коли держава у нас не зрозуміє як, зокрема, в Південній Кореї вона зрозуміла, що це є державною політикою, бо це є дуже затратне мистецтво.
Олекса Боярко Зважаючи на заборону жити в Україні, Параджанов оселився у Тбілісі, де був ще двічі заарештований. Попри це, до самої своєї смерті 21 липня 1990 року він встиг створити низку фільмів, які вже стали класикою, зокрема «Цвіт гранату», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб». Їх споріднюють з «Тінями забутих предків», характерною ознакою яких є художня досконалість та авторське замилування національною традицією. Замилування, що час від часу вихоплюється правдиво параджановським вигуком: «Ой, як красиво!».
Ганна Стеців
Час програми добігає кінця і зобов’язує нас нагадати вам, що темою цього випуску були фільм “Тіні забутих предків” та його творець Сергій Параджанов. Бесіду кінознавців Романа Корогодського та Володимира Войтенка підслухав Андрій Охрімович, звуковий ряд забезпечив один з творців фільму, композитор Мирослав Скорик, інформаційні вставки Віталія Пономарьова читав Олекса Боярко, за операторським пультом – Артем Мостовий. Вела програму Ганна Стеців.
І Пост-скриптум. Цей випуск “Альтернативи” ми присвятили світлій пам’яті журналіста, громадського діяча і золотої людини Олександра Кривенка. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить “Радіо Свобода”.
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті.
Нинішній випуск “Альтернативи” ми присвячуємо фільму “Тіні забутих предків” та постаті Сергія Параджанова. Сам фільм і його режисер були контраверсійними до часу несмаку, тотальної продажності та страху. Наскільки кращим, у цьому та інших сенсах є час теперішній побачимо з балачки, яку Андрій Охрімович підслухав на кухні у кінознавця та письменника Романа Корогодського, який разом з кінокритиком і редактором знакового часопису “Кіно-коло” Володимиром Войтенком намагались розкласти означену нами тему на більш зручні для загального розуміння полички. Звуковий ряд забезпечує один з творців фільму, композитор Мирослав Скорик, інформаційні вставки Віталія Пономарьова читає Олекса Боярко, за операторським пультом – Артем Мостовий. Веде програму Ганна Стеців.
Олекса Боярко
До фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов (справжнє ім’я – Саркіс Параджанян) уже створив 6 кінострічок, які, проте, згодом сам називав «мотлохом». «Тіні» були поставлені за однойменною повістю Михайла Коцюбинського і до сторіччя з дня його народження. Фільм знімався влітку 1963 року у Карпатах – у містечку Верховині та в тому самому гуцульському селі Криворівні, яке півстоліття перед тим відвідав Михайло Коцюбинський.
Вірменину за походженням, який виріс у Тбілісі, Параджанову пощастило створити найбільш український фільм. У його «Тінях» архаїчні поганські підвалини української культури просвічують крізь тонкий шар християнської обрядовості, а кожна сцена повниться тисячолітнім досвідом. Саме тому автор так затято виступав проти намірів дублювати його твір російською мовою. Відтак, усупереч тодішній практиці «злиття братніх культур», фільм в україномовній версії демонструвався по всьому Радянському Союзу і навіть у Москві.
Роман Корогодський
Його альтернатива по відношенню до свого часу полягала в тому, що він запропонував нове розуміння кіно. В Україні був клімат напрочуд не придатний для роботи. Але час такий, що проклюнулася якраз оця хвиля шістдесятництва, а отже і альтернативного мислення.
Параджанов – це, перш за все, відчуття “над”: надприродного, надпобутового, надтрадиційного, надзвичайного. Природного проникання до серцевин явища: надзвичайного, як сокровенного і найзвичайнісінького. Луговський згадує, що Параджанова сам бачив і був надзвичайно вражений - як в холодному Черемоші стояв чоловік і жінка по груди в холодній воді, і мили один одного. Він в цьому бачив якусь святість картини первісну. Етнічнонаціональний склад продиктував його відчуття пейзажу, рельєфу.
Володимир Войтенко
Як він, власне, прийшов до цього сюжету? Переказують, що Іван Драч сказав:
- Слухай, ти не те завжди знімаєш. Ти візьми почитай. - Та там нічого не може бути. Що? Я знаю вашу літературу? Яка ваша література?
Коли він прочитав, то він сів на всі точки, на які міг сісти. Через цей текст він відчув, що отой позакиївський кінематографічний світ дозволив йому побачити отой незайманий кінематографічний світ, з якого він запалився, і з якого стався Параджанов як світовий кінематографіст. Сталося українське кіно в другій своїй справжній хвилі вже після Хвильового, Довженка, Савченка вже в 60-х роках.
Олекса Боярко
«Тіні забутих предків» отримали 16 нагород міжнародних кінофестивалів. В Україні, тим часом, тривали арешти. На прем’єрі фільму у Києві ввечері 4 вересня 65-го року Іван Дзюба, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл та інші шістдесятники висловили протест проти репресій. Ім’я Параджанова стоїть першим серед «підписантів» знаменитого «Листа 139-и» у квітні 68-го року з протестом проти масових арештів. Роман Корогодський
Мушу ще сказати про його уникальну можливість проникати на глибину. Я навіть не розумів його безкінечних повторень про Ромео і Джульєтту. Я думав, що це таке от. А це була його глибока проникливість. Якийсь соціальний бік побачити і звичаєвий, і традиційний. Люди живуть в якомусь середовищі конфліктно. Він був такою людиною, яка знала – що таке християнство. Коли він побачив їхні ікони, їхню церкву, він прореагував на це не як екзот, а як на сутність. Його свобода на всіх рівнях не як екстравагантність, а як необхідність підкреслити, що він живе за іншими вимірами, за іншим календарем, в іншій країні, з іншою конституцією, бо так жити, як він жив і так мислити, як він мислив було неможливо. Він виходив за всі береги, за всі правила життя в цій тюрмі.
Володимир Войтенко
Коли ми говоримо про “Тіні забутих предків”, то цим фільмом, своєю мистецькою естетичною та етичною поведінкою Параджанов створював справжній повнокровний, повноцінний контекст української культури. Це те, чого нам не вистачає сьогодні. Кінематограф або торгує образами, або нав’язує образи, або пропонує образи взірцеві – поведінки, вчинки і т. д. Український кінематограф мав це тільки в спалахах певних. Справжнє верхнє горішнє мистецтво, свою естетику перетворює в етику. Чи, скажемо так, естетикою задає план у певної етики. В цьому плані фільм стоїть в справжньому світовому контексті розвою культури світової.
Роман Корогодський
Ви згадайте Шевельова, це також отой рівень - горішнє, який вже для якогось часу є визначальним. Але в цьому часі не всі можуть дотягнутися і зрозуміти це. Звідси є опозиція. При тому, опозиція, яка може бути і заздрістю, а може бути і щирою. Вони не доганяють, не дотягуються до цього рівня.
Андрій Охрімович
Трапилося мені побачити фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” режисера Юрія Іллєнка. Я хотів би знати Вашу думку.
Володимир Войтенко
Коли ми говоримо про Ю.Іллєнка, це є безпосередній колега Параджанова, але ми не забуваймо, що він є оператором фільму “Тіні забутих предків”. Явно Іллєнко мав і має таку амбіцію бути деміургом, тобто, режисером, в нашому розумінні. Організовувати цей світ, а не тільки фіксувати надзвичайно талановито його на камеру. Від нього вимагаються якісь інші речі. Якщо він мав поряд з собою Параджанова, він, очевидно, через якісь особистісні амбіції, хотів би йому не тільки дорівнювати, а й, як ми знаємо з його висловів із останнього фільму, перевершити його. Але подібні речі можна зробити конгеніально, якщо ти є, принаймні, на тому ж етичному, а після того, я ще раз настійливо повторюю, естетичному, смаковому рівні, на якому є, в цьому випадку, його вчитель чи, як він каже навпаки, Параджанов. Це, очевидно, людині Богом не дано. Тому ми отримуємо багато в чому за знаком протилежний твір. Якщо Параджанов збирав світ, то Ю.Іллєнко, нажаль, в цьому фільмі діє інакше, навпаки, з протилежним знаком.
Роман Корогодський
Існує естетика. Це - мова кіно. Цією мовою треба кожного разу щось нове промовляти. В даному випадку митець Іллєнко зосереджує на собі різні іпостасі: не тільки режисера, але і драматурга, і оператора. То вже тепер він старомодно виглядає і як оператор. Це вже біда. Він не пропонує творення, а, навпаки, в нього з’являється ентропія: розпад і мова стає шамотінням.
Андрій Охрімович
Як світ сприймає роботу Параджанова, найкращу роботу в українському кінематографі, “Тіні забутих предків”?
Володимир Войтенко
Параджанов не той котрого порівнюють з кимсь. Порівнюють з Параджановим. В якому контексті? Те, що було після Параджанова. Ми можемо ставити так питання: Параджанов в абсолютному контексті. Верхній, горішній рух загальнокультурний, світовий, все одно, визначатиме митця подібними постатями. Як ми можемо визначити чого вартий фільм окрім нашого персонального сприйняття і поцінування? Ми можемо визначити тим, чим він є в ретроспективах з року до року на визначних світових кінофестивалях, наскільки він присутній в енциклопедіях та дослідженнях. Параджанов присутній на тому ж рівні, на якому ж вони. З Довженком складніше ніж з Параджановим.
Олекса Боярко
У відчутті наближення власного ув’язнення Параджанов метався між Єреваном та Києвом, де й був заарештований 17 березня 73-го року. За звинуваченням у незаконній торгівлі іконами, режисер провів 4 з половиною роки у Стрижавському концентраційному таборі біля Вінниці. Суть табірного середовища він висловив у формулі «це Босх плюс Данте». З того світу Параджанов був визволений 30 грудня 1977 року завдяки протестам кінорежисерів Трюффо, Вісконті, Фелліні, Росселіні, Антоніоні, Годара. В ув’язненні він створив свої знамениті колажі, ляльки та медальони з кришечок від молочних пляшок, а по звільненні – ще й колекцію химерних жіночих капелюхів.
Роман Корогодський
Ми маємо говорити про те, що поетичне, зокрема, кіно було покликане часом.
Володимир Войтенко
Будь-яка національна кінематографія, якщо говорити про те кіно, яке повертає гроші, а, значить, дозволяє з’являтися таким талантам як Параджанов, це – жанровий кінематограф. Коли ми говоримо, що в нас все застигло, найперш треба говорити, щоб був повноцінний кінопроцес. Те, що робив Параджанов, це мистецтво для духу. В кожній країні, яка рухає свою культуру у всіх її проявах літературних і культурних, є такі постаті.
Андрій Охрімович
Які перспективи українського кінематографу, виходячи з того якісного досвіду, який нам дав Параджанов?
Роман Корогодський
Я думаю, що в такому застиглому, бездарному суспільстві, в якому ми зараз опинилися, прорив може з’явитися лише тоді, коли з’явиться якийсь хижак. Зараз мертвий сезон, мені так здається.
Володимир Войтенко
Річ в тому, що кінематограф стає підсумком певним культурним. Він збирає все те, що підготувала вся культура, все мистецтво навколо. Кінематограф є виразником цього всього діла. Як правило, він стоїть на якихось речах культурних і соціальних, і політичних часто. І кіно у нас, звичайно, не відбудеться, коли держава у нас не зрозуміє як, зокрема, в Південній Кореї вона зрозуміла, що це є державною політикою, бо це є дуже затратне мистецтво.
Олекса Боярко Зважаючи на заборону жити в Україні, Параджанов оселився у Тбілісі, де був ще двічі заарештований. Попри це, до самої своєї смерті 21 липня 1990 року він встиг створити низку фільмів, які вже стали класикою, зокрема «Цвіт гранату», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб». Їх споріднюють з «Тінями забутих предків», характерною ознакою яких є художня досконалість та авторське замилування національною традицією. Замилування, що час від часу вихоплюється правдиво параджановським вигуком: «Ой, як красиво!».
Ганна Стеців
Час програми добігає кінця і зобов’язує нас нагадати вам, що темою цього випуску були фільм “Тіні забутих предків” та його творець Сергій Параджанов. Бесіду кінознавців Романа Корогодського та Володимира Войтенка підслухав Андрій Охрімович, звуковий ряд забезпечив один з творців фільму, композитор Мирослав Скорик, інформаційні вставки Віталія Пономарьова читав Олекса Боярко, за операторським пультом – Артем Мостовий. Вела програму Ганна Стеців.
І Пост-скриптум. Цей випуск “Альтернативи” ми присвятили світлій пам’яті журналіста, громадського діяча і золотої людини Олександра Кривенка. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить “Радіо Свобода”.
