Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 21:17

Тема програми: "Історична спадщина, її осмислення та збереження"


Олекса Боярко, Сергій Грабовський Тема програми: "Історична спадщина, її осмислення та збереження"

Київ-Прага, 30 квітня, 2003 року.

Олекса Боярко

Історична спадщина, її осмислення та збереження – тема програми «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

29 квітня виповнилося 85 років події, яка справила істотний вплив на українську історію ХХ століття. Цього дня у Києві відбувся державний переворот, і Павло Скоропадський був обраний гетьманом всієї України. Відновлення гетьманства 29 квітня 1918 року і досі викликає дискусії не лише серед науковців, а і серед політиків. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Навесні 1918 року за умовами Берестейського миру німецько-австрійське військо звільнило Україну від більшовицької окупації. Натомість виконанню зобов’язань України з постачання продовольства до Німеччини перешкоджала слабкість київської влади. А після конфлікту з Центральною Радою з аґрарного питання німці почали шукати можливостей змінити уряд. І вже у середині квітня у Києві між генералом Павлом Скоропадським та представниками німецького командування було досягнуто угоди про німецький нейтралітет у разі державного перевороту.

28 квітня німецькі солдати заарештували у залі засідань Центральної Ради керуючого Міністерством закордонних справ Любинського та директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського. Формальною причиною арештів було викрадення банкіра Доброго. Наступного дня на своєму останньому засіданні Рада ухвалила проект Конституції та обрала Михайла Грушевського президентом Української Народної Республіки.

29 квітня конґрес Союзу хліборобів-власників обрав Павла Скоропадського гетьманом всієї України, а озброєні загони його прихильників (переважно з російських офіцерів) захопили державні установи Києва. Січові стрільці, які охороняли український уряд, після переговорів з німецьким командуванням відійшли з центру міста до Луцьких казарм. Там, оточені німецькими частинами, січові стрільці роззброїлися на почесних умовах. У виданій Грамоті гетьман оголосив про розпуск Центральної Ради, окремо наголосивши: «Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації відбудовуються у повній мірі».

Ось як оцінює цю подію доктор історичних наук, професор Юрій Терещенко: “Проголошення гетьманату було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання класової ворожнечі, протиборства, яку впровадили соціалістичні лідери Центральної Ради. Німецькі військові чинники все менше зважали на інститут ЦР, вводячи окупаційні порядки. Невміння уряду ЦР опанувати ситуацію в середині країни, зрештою, поставило під загрозу існування української державності. Не виключало можливості проголошення України, окупованої окупаційними військами, частиною Росії. Отже відновлення гетьманства в тій ситуації означало врятування української державності”.

Це був історик Юрій Терещенко. Натомість доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк має інший погляд на переворот Скоропадського: “Переворот був ударом по українській революції, насамперед, в українських демократичних верствах, які були відсторонені від державотворчої діяльності, Німці, організувавши переворот, привели до влади сили, які не мали глибокого національного грунту. Це неминуче вело до нової хвилі загострення суспільних відносин. І як тільки німецька окупаційна влада втратила силу, в суспільстві вибухнуло повстання”.

Через 7 з половиною місяців гетьманська держава впала під ударами повстанців, очолюваних Директорією, і 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський зрікся булави.

Олекса Боярко

Українсько-польський форум “Події на Волині 1943-44 років: як жити з цим тягарем”, котрий відбувся в Національному університеті “Острозька академія”, не дійшов єдиних висновків з цього питання. Про те, як відбувалося обговорення українсько-польського конфлікту і пов‘язаних із ним політичних проблем сьогодення, розповідає Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко

Один з організаторів форуму, представник Українсько-Польського клубу Анна Кузьма пояснила свою зацікавленість в його проведенні тим, що журналісти щодня спотикаються об проблему об’єктивного висвітлення цього конфлікту, маючи інформацію більше від політиків, ніж від науковців. Тому кільком десяткам мас-медіа запропонували проаналізувати роботу істориків, а науковцям та соціологам – журналістські дослідження. “Основним винуватцем польсько-українського протистояння більшість польських істориків називають український інтегральний націоналізм”, - повідомив один з доповідачів, доктор Гжегож Мотика, котрий, однак, визнає, що до внутрішньої війни на теренах Полісся призвела політика польських властей. “Українці трактувалися на теренах Речі Посполитої як громадяни другої категорії. Були такі приклади, як знищення українських церков на території Польщі”, - сказав він, зокрема.

Український історик Ігор Ілюшин, не заперечуючи факту воєнної співпраці волинських поляків з німцями, пояснив це їхнім прагненням вижити у воєнний час і лишитися на волинських теренах після відступу німців. Ілюшин, зокрема, зазначив: “Співпраця УПА з німцями не відіграла жодної ролів цьому конфлікті”. Учасники конференції могли почути визнання радикалізму польських видань, зокрема, з аналізу польської преси, який зробила Богуміла Бердиховська: “Це означає лише те, що ті, хто має дещо розбіжні точки зору на події на Волині, не мають жодної можливості, щоб публікувати якісь тексти, статті або листи в цій пресі про свою точку зору на ці події на Волині”.

Щодо досліджень і публікацій в Україні, то вони, як зазначалося на конференції, є неповними, недостатніми і несистематизованими, чим, як додав рівненський історик Пацула, скористалися польські радикалі: “Сказано, буцімто 17 листопада 1943 року в Рівному було розстріляно німцями 1350 в’язнів рівненської тюрми, у мене немає часу тут читати матеріали членів комісії, яка вивчала злочини фашистів на Волині, так там сказано, що всього було 350 чоловік...” На конференції прозвучало чимало риторичних запитань: Ганна Плугатор, Івано-Франківськ: “Спільного знаменника на сьогодні в Україні немає, тому нам є дуже тяжко про ці справи говорити, а ще більше – журналістам писати. Якщо брати мою думку, то якщо журналісти залізуть в історію і прочитають останню книжку Семашків, то справді їм сильно захочеться відповісти всім тим, що написав Сергійчук. Точно також по датах остання книжка у нього вийшла “Трагедія Волині”, можна взяти і по датах зачитувати те, що зробили Семашки. Але я не думаю, що це нам дасть можливість без упередження тут виступати”.

Відсутність на форумі серед запрошених українського історика Володимира Сергійчука, котрий займається тематикою українсько-польського конфлікту на Волині, ведучий форуму публіцист Микола Рябчук пояснив просто: “Я думаю, що тут немає пана Сергійчука можливо, з тих самих причин, з яких немає і Семашків...”

Однак, як зауважив політолог Максим Стріха, книга Семашків, у якій українців характеризують як різунів, вийшла великим накладом за сприяння польського уряду, у той час як в Україні ніколи не друкували масовими накладами антипольської літератури, особливо щодо подій останнього століття.

Власне, висновки на форумі все ж прозвучали – з вуст українських журналістів. Вони були оцінкою ситуації, котра складається довкола болючої теми. Кореспондент Агенції УНІАН Анатолій Гуманюк: “Якщо Польща хоче мати стабільну Україну, то я думаю, їй не треба переносити відзначення цих подій на нашу землю”.

Політолог Максим Стріха: “Мені пекуче соромно від того, що в Україні досі немає чогось подібного до тої інституції “Народної пам”яті”, яка діє в Польщі, можливо, якщо за наступного Президента в Україні така інституція з’явиться, ми будемо в більш симетричному становищі і відтак, очевидно, наші дискусії будуть продуктивнішими”.

Побоювання, що ініційоване польською стороною обговорення стане плацдармом для звинувачень українського націоналізму, не виправдалися. Пік обговорення складної історичної теми триває, і ніхто не має морального права заборонити рідним жертв Волинської, як і Холмської трагедій, поклонитися їхнім могилам, як з боку українців, так і з боку поляків. Однак, в якій формі і ким будуть принесені вибачення, і чи будуть вони взаємними, залежить, чи стануть поляки ставитися до східних сусідів і рахуватися з ними так само, як з західними. Саме ця думка превалювала на форумі, більшість учасників якого все ж були українцями.

Олекса Боярко

Львівські археологи зараз стурбовані руйнуванням унікальних пам‘яток давньої української історії та культури дев‘ятого та початку одинадцятого століть, відомих в історичній науці як Стільське городище. Це городище у 2000-му році було занесене до державного реєстру пам‘яток археології національного значення, але проблем від того не поменшало. Слово Марині Пирожук.

Марина Пирожук

Голова фонду охорони Стільського городища , кандидат історичних наук Орест Корчинський каже, що городище разом із його історичним довкіллям є рештками чи не найбільшого у середньовічній Європі 9 –10 століття міста, яке було заселене давнім українським населенням, знаним за писемними джерелами як “хорвати” або ж “білі хорвати”. Значимість Стільського історико-культурного комплексу у відтворенні історичного полотна ранньої середньовічної Європи, за словами Корчинського, важко переоцінити, оскільки він виступає як нове джерело до вивчення цілої епохи, котра передувала появі на історичній арені Європи могутньої галицької, а згодом Галицько-Волинської держави.

Орест Корчинський: “Унікальність цієї території полягає в тому, що... це чи не найбільше городищ слов’янських у центрально-східній Європі, його площа сягає 250 гектарів, це земляні укріплення, від них збереглися у вигляді волів і ровів, на поверхні яких стояли дерев’яні зрубні стіни загальною довжиною близько 10 кілометрів...”

Орест Корчинський каже, що Стільсько згадується також у церковних грекомовних джерелах як резиденція Галицької Митрополії. Сьогодні до цієї пам’ятки привернуто увагу міжнародної наукової громадськості, зокрема у Польщі, Словаччині та Хорватії, населення країн яких історично пов’язує своє минуле з карпатським регіоном. Львівські археологи пропонують у цьому контексті створити на території Сільського комплексу Національного парку. Однак це питання перспективи. Наразі ж науковці стурбовані процесом руйнації унікальної пам’ятки давньої української історії.

Продовжує Орест Корчинський: “Основна проблема, яка полягає сьогодні з дослідженням, це, як всюди з археологією - відсутність коштів на наукові дослідження. Найбільш загроза – це знищення, яке тут відбувається, це техногенні процеси, які викликані колишнім відбором води 16 свердловин, які знаходяться в околиці Стільського городища, і відбувається катастрофічна руйнація цієї пам’ятки, руйнується її культурний шар, що відбивається, звичайно, на збереження нашої національної культури негативно. І тому ми зараз докладаємо всіх зусиль для того, щоб можна було б якось врятувати цю пам’ятку”.

Поки що львівські науковці намагаються рятувати цю пам’ятку за допомогою парламентського комітету з питань культури і духовності, сподіваючись привернути увагу до цієї історичної пам’ятки ширше коло державних та громадських інституцій.

Олекса Боярко

На цьому ми завершуємо сьогодні програму «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG