Доступність посилання

ТОП новини

Сюжети


Надія Степула Сюжети

Київ, 1 травня, 2003 року.

Надія Степула

Вітаю вас, дорогі радіослухачі! З Вами знову радіожурнал “Сюжети”; автор і ведуча – Надія Степула, звукооператор – Наталка Антоненко.

Травень. “Знов весна, всьому обнова!.. Процвітання навкруги… На полях чудовий килим… Гай – зелені корогви. Теплий вітер серед ночі Дав природі силу сил…”

Так писав тисячу літ тому перський поет Кісаї, переспіваний українським письменником-сходознавцем Агатангелом Кримським на початку минулого століття.

Сюжет оновлення і розквітання – давній, мов едемський сад і близький кожній людині. Навіть і тому, хто чомусь перестав був вірити в цілющість живої води, невмирущість сонячного світла чи силу слова, а тепер – хоче вірити. Бо споглядання цвіту дарує надію.

А в нашій рубриці “Сюжетики” – новини зі світу культури.

На тлі перманентного оновлення та розцвітання перших каштанів у столиці України стартував П”ятий міжнародний театральний фестиваль “Київ травневий”, який проводиться щорічно. Пригадаймо, що на попередніх фестивалях були і європейські прем”єри вистав, і зустрічі із театрами пластики, клоунади, а також - мім-театрами, і багато різних відкриттів. Учасники цьогорічного свята презентують двадцять одну країну; триватиме театральний фестиваль з першого по тридцять перше травня, а про найцікавіші його сюжети почуємо в наступних випусках нашого радіожурналу.

У столичному Будинку кіно вшановано переможців 14-го студентського кінофестивалю “Пролог”. Сюжет про тих, хто мріє створювати кіно, фільми – і починає це робити - підготувала Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Кінематографічна молодь вирішила не чекати “милості від держави” і рішуче взялася за відео-камери. Так, серед учасників “Прологу-2003” було чимало митців, які працювали за власний і спонсорський кошт, при цьому їхня психологія досить проста: якщо гроші не йдуть у кіномистецтво – митці повинні самі шукати гроші. Розповідає директор студії “Lizard Films”, студент київського Інституту кіно Леонід Кантер:

“Завжди хочеться, щоб хтось дав гроші і ні за ким не бігати. Мені здається, що зараз є дуже багато заможніх людей, люди, котрі просто знайдуть гроші на те, щоб зняти фільм за якоюсь, можливо, власною ідеєю. Але, можемо, його просто повністю розробити і зробити з нього свій фільм . Неважливо, навіщо їм це буде потрібно, просто дати рекламу, підписатися в кінці в титрі. Для того, щоб в Україні виник український фільм, серіал українського виробництва, короткометражний фільм, треба, щоб заможнім людям захотілося в кінці розмістити свою рекламу. У разі, якщо держава візьме це під свій контроль, вона буде завжди стояти і дихати в спину так, що руки будуть пітніти і працювати не зможеш.”

Кожен митець мріє, щоб його твір знайшов свого прихильника і своє місце в історії. За відсутності в Україні кінопрокату вітчизняних фільмів, за існування певних технічних проблем, нинішні студенти – режисери, продюсери, оператори – тим не менше, впевнені у здійсненні своїх мрій. Слово – молодому режисеру Сергієві Лисенку:

“Зараз в Україні майже не існує національного кінопрокату, саме кінопрокату національних фільмів. Віктор Борисович Кісін, дуже відома не телебеаченні людина, казав, що в кожного режисера має бути свій народ. Це може бути одна людина, може бути три людини, його друдзі, найближчі для нього люди, звертаючись до яких він саме творить цей фільм. Для нас свій народ, мабуть, і є та цільова аудиторія”.

І саме для цієї аудиторії – для свого народу – Сергій Лисенко мріє зробити фільм “Останній день Сковороди”, який – імовірно! – може стати першим визнанням молодого українського кіномистецтва.

Надія Степула

Серед безлічі нових книг, які виходять у світ і навчають, дивують, захоплюють, вражають, застерігають, переконують - є й такі, що поєднують у собі всі ці характеристики.

Книгу Івана Дзюби “Пастка. 30 років зі Сталіном. 50 років без Сталіна” презентує і рецензує Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Те, що кожен новий текст Івана Дзюби відпочатково приречений стати подією, зрозуміло. Ще у 60-х роках, коли він не був ані академіком, ані взагалі людиною, відомою за межами вузького кола українського інтелігентського ґетто, міжнародний резонанс одержала його книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” У часи перебудови навіть деякі московські видання передруковували фундаментальну статтю Івана Дзюби про національну культуру як цілісність. Подією стала його лекція у Києво-Могилянській Академії, присвячена викликам нового тисячоліття і здатності України відповісти на ці виклики, випущена окремою брошурою. Зараз ходять чутки, що Іван Михайлович пише якийсь сенсаційний том спогадів і метафізичних розмірковувань. А щойно вийшла друком його книга “Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П‘ятдесят років без Сталіна”, фрагменти якої друкувалися перед тим у тижневику “Дзеркало тижня” і журналі “Сучасність”.

Коло порушених академіком Дзюбою у цій книзі проблем, без перебільшення, величезне. Ідеться і про психологічні підвалини феномену сталінізму, і про витоки більшовицького перевороту восени 1917 року, і про український націонал-комунізм, і про зміну ролі пролетаря у совєтській системі впродовж 20-х – 70-х років, і про становлення совєтського ж русоцентризму. Один розділ книги має назву, що здатна сама собою викликати бурхливу реакцію найрізноманітніших категорій читачів: “Неминучість Сталіна”. Не менш шокує, очевидно, назва іншого розділу: “Безсмертя Сталіна або Прощанню з минулим несть кінця”. Не треба підозрювати Івана Дзюбу в переході на позиції сталінізму: просто за допомогою об‘єктивних наукових методів автор доходить висновків, які можуть комусь видатися неприйнятними, комусь – незручними, а комусь – просто абсурдними. Але варто нагадати, що, по-перше, багатьом не менш неприйнятними здавалися у ще у 80-х роках, скажімо, висліди “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, які нині увійшли у підручники історії; по-друге, ніде Іван Дзюба жодним словом не прохоплюється, що, мовляв, тоталітаризм чи навіть “цивілізований” авторитаризм були чи можуть стати благодійними для України. Інша річ, що автор книги абсолютно відверто говорить речі часом дуже неприємні для українського суспільства на загал, для його політичних верхів та інтелектуалів.

Очевидно, він цього не робив би, якби не мав надії на існування українського шансу здобуття кращого, гідного майбуття. “Нам потрібна чесна національна самокритика, - пише Іван Дзюба. – Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотнім боком національного поступу, але – що особливо важливо – і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров‘я і справжності такого поступу”. Чи можна сказати краще?

Надія Степула

Весна і війна – два непроминальні сюжети, які потрясають людство споконвіку. Війна і література – ще два такі сюжети. Те, що війна – будь-яка, будь-коли, - нищить передусім набутки культури, програмуючи занепад і порожнечу для тих, хто виживе, - аксіома. Але, як це не парадоксально, війна також і народжує, творить. – Історія не раз підтвердила цю аксіому. Перша світова війна дала Великобританії не тільки жахіття окопів, багнетів та смертельного газу, а й – неповторну поетичну спадщину. Поезію, народжену кров”ю.

Ірина Халупа розповідає про цю поезію, пригадуючи “Гімн Приреченій Молодості” :

Ірина Халупа

Саме так називається виставка в королівському Музеї Війни в Лондоні. “Гімн приреченої молоді”, за віршом Вілфреда Оуена (Wilfred Owen). 12 солдатів поетів – вони є сюжетом цієї виставки, та сюжетом, який водночас і є національною пам’яттю Британії. Роберт Ґрейвс, Айвор Ґерні, Сіґфрід Сасун, Руперт Брук – імена, може не дуже відомі українському читачеві, проте, близькі, як улюблена свита кожному британцеві.

Були вони молоді, дуже молоді, з 12-ти лише четверо дожило до старості. У виставці їхня смерть присутня поруч із їхньою поезією, бо саме смерть, яка забирає життя, тут надає життя поетичним рядкам.

Чарльз Сорлі, 20 років, в його наплечнику знайшли сонет «Коли побачиш мільйони беззвучних мертвих».

«Я дійшов до межі сну, безмежного лісу, де всі заблукають, хоч якою була б дорога, кривою чи прямою, пізно чи рано.» Це мій нефаховий переклад рядків із вірша «вимикають світла» Едуарда Томаса (Edward Thomas). Він загинув 9-го квітня 1917-го року. Це був Великодній понеділок.

«Громова лінія бою стоїть В повітрі смерть стогне і співає Але день обніме її міцно А ніч пригорне її м’ягко.”

Це рядки із вірша «До Бою», їх написав аристократ Джуліан Ґренфел (Julian Grenfell). Два тижні після того, як він написав «До Бою», а це його найбільш відомий вірш, він загинув. Було йому 27. На виставці розкладена його мапа Бельгії, покрита плямами його крові.

Вілфред Оуен (Wilfred Owen), поет, який дав виставці назву його віршом «Гімн приреченої молоді », знайшов свій поетичний голос в лікарні, де разом з іншими поетами та непоетами, намагався вилікуватись від контузії. Йому було 23, коли загинув в бою. Коли батьки Оуена отримали повідомлення про його смерть, по всій Англії дзвонили дзони, оголошуючи припинення воєнних дій.

Руперт Брук ще до війни був відомим поетом. Однак, війна породила його найкращі вірші. «Якщо я помру, думайте лише це про мене: що є десь куточок чужої землі який навіки буде Англією.» Таким куточком на певний час став грецький острів Скірос, де поховали красивого поета в оливковому гаю, в ночі при світлі величезного обачного місяця. Кращого місця не могли б знайти... писали друзі його батькам, залучивши до листа оливкову гілочку з його могили.

Польові телефони, протигази, солдатьські чоботи, шинелі, пістолети, банальні інструменти війни, які банально допомагають скоротити людське життя, але якось небанально вміють і народити вічні слова. До виставки включені вічні слова лише 12-ох поетів, але Перша Світова Війна народила більше ніж 400 майстрів слова. Може хтось колись і їм присвятить, якщо не виставку, то бодай тиху згадку.

Надія Степула

Перша світова війна залишила й на українських землях страхітливі сліди воєнних дій. Але теж – не тільки їх. Саме в час тієї війни добровольці створили легіон Українських Січових Стрільців. Вкриті славою за свою хоробрість у боях, Українські Січові Стрільці спричинилися й до розвитку живої літературної творчості - поезії і прози, а також – до створення феномену стрілецької пісні. Роман Купчинський, Олесь Бабій та інші яскраві постаті тої доби і в повоєнний час долучилися до створення цінних літературних чи історичних творів про визвольні змагання та часи лихоліть.

Одним із організаторів і командирів Українських Січових стрільців був Левко Лепкий, письменник, композитор, видавець, редактор-упорядник книг, автор поезій, пісень, п”єси для дітей , а також відомої в цілому світі пісні “Журавлі” , яку написав на слова свого брата Богдана Лепкого і яку ще називають “ гімном емігрантів”. Слова і музику пісні “Бо війна війною” теж написав він – Левко Лепкий, поєднавши у ній серйозне й іронічне, гірке й радісне в одну цілісну картину з побуту стрілецького життя. Як тільки можна в одному сюжеті поєднати життя і смерть, війну і весну…

На цьому завершуємо нинішній випуск радіожурналу “Сюжети”. Дякую вам за увагу, дорогі радіослухачі. З вами були автор і ведуча - Надія Степула, мені допомагала звукооператор Наталка Антоненко. До нових зустрічей! Зичу Вам щасливих сюжетів!

Говорить радіо “Свобода”!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG