Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:52

Листи на Свободу


Петро Кагуй Листи на Свободу

Прага, 19 квітня 2003 року.

Петро Кагуй

Вітаю Вас, Шановні слухачі!

Ініціатива президента Леоніда Кучми провести політичну реформу та протистояння опозиції і влади в Україні – це теми, якими переймаються у своїх листах чимало наших слухачів. Такими листами, у яких багато мовиться і про пасивність українського суспільства, ми й розпочнемо сьогоднішню передачу.

Читаю фрагмент із листа Миколи Оттова з міста Дубно Рівненської області:

«Україна має багато корисних копалин, має найродючішу у світі землю, має кмітливий і працьовитий народ, але ми чомусь відкинуті на жебрацькі задвірки світу. Постає запитання – чому і ким відкинуті? Ось тут, потрібно хоча б один раз подивитися правді у вічі! Ми кажемо, точніше, плачемося: «Винен Кучма! Винна Верховна Рада! Винні олігархи, євреї, росіяни, цигани і так далі. Але, ми не маємо мужності визнати, що винні на усі 100% ми самі, прості громадяни України. Бо це ми дозволили отим, що правлять державою, творити з нами що їм заманеться. Це ми, й пальцем не поворухнули, коли бандитські клани всупереч нашій волі перебрали усі ключові посади у державі. Роздерли на шматки і розпродали оптом і вроздріб національні цінності України. Порядна нація у подібному випадку вийшла б поголовно на вулиці міст і сіл і відстояла б свої людські права. Такі приклади неодноразово демонструвала нам Західна Європа, бо вони там знають ціну своїм мозолям. І там «зверхники» не посміють творити наругу над працьовитим народом. То чому ж ми такі безхребетні?

Мої українці, - закликає автор листа, пробудіться нарешті! Ніхто Вам вільної, незалежної, заможної і щасливої України не принесе на тарілочці. У нас є мужні і принципові лідери, так підтримаймо їх!

Так, не легкий час настав для українців. Владу узурпували кримінальні елементи. Хваткою бульдога вони вчепилися у національну економіку України, по-хижацькому рвуть її на шматки. І поки не пізно, ми, Народ України, повинні зупинити ту вакханалію. Не забуваймо, що покора деспотам- це доля рабів», - пише у своєму посланні Миколи Оттов із міста Дубно Рівненської області.

Дещо подібного листа із закликом не бути байдужими і проявляти політичну активність та відстоювати свої інтереси надіслала Марія Косар із Полтави. Ïї листа читає моя колега Мар’яна Драч.

«Одна з причин, чому ми так погано живемо є низька політична свідомість, відсутність патріотизму і, що найстрашніше, байдужість більшості наших людей. У цьому я переконуюсь, спілкуючись із багатьма знайомими.

Вони не слухають радіо, не читають газет, не цікавляться політичним життям України. А на виборах продалися за 10 кілограмів борошна чи крупи, за 6 літрів олії чи за металеві двері.

Отож, закликаю Вас, шановні мої співвітчизники: проявімо національну гордість, патріотизм.

Читайте незалежні газети, слухайте прямі трансляції пленарних засідань Верховної Ради. Прислухайтесь, які депутати відстоюють інтереси народу, а які брешуть, аби вгодити владній еліті. Робіть висновки і вирішуйте самостійно, кого б Ви хотіли мати за Президента. За того й голосуйте.

Не кажіть, що усі депутати однакові. Серед депутатів є багато справжніх патріотів. Слухайте їх, беріть з них приклад, підтримуйте їх. І, головне, не будьте байдужими! Я вірю, що ми зробимо правильний вибір і виберемося із кримінального болота, в якому зараз живемо. Дай Боже нам розуму, здоров’я і мужності!»

Це був лист від Марії Косар із Полтави. А ось що написала наша постійна слухачка Ніна Камінська з Києва:

«Влада мусить зрозуміти, що дурити народ можна лише певний час, а не довіку. Ми розуміємо, хто є хто! - пише вона. Чим більше бруду ллють на опозицію, тим більше ми віримо і Юлії Тимошенко, і Морозу, і Ющенко...

Єдиною метою цієї влади завжди було і є – якнайбільше награбувати, а тепер ще й зберегти себе і награбоване. На те і спрямовані нинішні ініціативи політичної реформи, - наголошує у своєму листі Ніна Камінська з Києва.

А ось коротка репліка Вадима Радика з міста Глухів Сумської області: «Політична реформа – це спроба вкотре відволікти народ від негараздів, зберегти себе та уникнути відповідальності за брехню, злодійство, бандитизм....», - зауважує він.

А зараз пропоную послухати у дикторському читанні листа, що його надіслав Ярослав Онишкевич зі Львова.

«Нещодавно по місцевому радіо виступив вельмишановний професор Валентин Мороз у порядку обговорення пропозицій нашого Президента щодо політичної реформи. З його виступу, як я зрозумів, у випадку запровадження в парламенті верхньої палати (так як зараз є у Великобританії), у нас з’являться лорди. І тоді, коли у нашому суспільстві появляться лорди (так собі «батьки нації»), нам буде дуже добре.

Я і без пана Мороза знав, що в нашій державі внаслідок загальнонародної приватизації, з’явилася певна група дуже багатих людей із дуже розвиненими хапальними інстинктами. Але що це є лорди і що з них треба сформувати верхню палату парламенту, я не знав.

От я щасливий і окрилений сиджу і одним пальцем клацаю на друкарській машинці своє «одобрямс». Писати рукою я не можу, оскільки внаслідок тих бурхливих процесів, що проходять у нашій державі, я доробився до інсульту.

А тепер зустрічна пропозиція нашому Президентові від інваліда першої групи, жертви розбудовчих зусиль, якими він так успішно керує.

На з’їзді однієї поважної партії один достойник сказав із великим пафосом, що влада в нашій державі мусить бути спадковою. А коли я на усіх телеканалах, що працюють в Україні, почув ту доленосну інформацію, то зрозумів: якщо будемо мати лордів, то мусить бути і монарх.

І почувши з тих же телеканалів (залежних і незалежних), що усі трудові колективи дуже активно обговорюють ініціативу пана Кучми, то я вирішив і собі долучитися до цієї справи, щодо думки про монарха.

Ось тільки задумався: куди послати свою пропозицію? Але, оскільки із злагодженого хору наших засобів масової інформації чомусь випадає радіо «Свобода», то вирішив написати саме сюди, тобто до Вас.

З повагою, інвалід Ярослав».

Ось такого змісту листа ми отримали від Ярослава Онишкевича зі Львова.

Переходжу до іншого послання, яке надіслав нам пан Величко зі селища міського типу Артемівка Чутівського району Полтавської області.

«Наш люд інтуїтивно відчув, що нинішня влада грає по-крупному. Адже йдеться про спробу державного перевороту, увіковічення влади, сучасних кланів», - пише він і зауважує, що «у поспіху з політичною реформою відчувається смертельний переполох олігархів від успіху державницько-демократичних сил на парламентських виборах 2002 року. Олігархи багато зробили, щоб нівелювати перемогу народу. Вони зуміли прибрати до своїх рук владу на місцях. І, використовуючи шантаж, тиск, підкуп, влада сколотила так звану більшість у Верховній Раді, яка у свою чергу створила так званий коаліційний уряд. А тепер настала черга мати і надалі «свого президента».

Отримали ми також електронного листа від професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віталія Карпенка. Він надіслав досить велику статтю під заголовком: «Що криється під личиною реформи?». Пропоную послухати у дикторському читанні лише окремі фрагменти із цієї статті.

«В Україні добре запам''ятали ще Кучму-прем''єра, якому весь час бракувало повноважень і він домігся від парламенту дозволу видавати декрети з економічних питань - один такий «декрет-шедевр» про так звані трасти дозволив випотрошити і без того неповні гаманці пересічних громадян. Коли Леонід Данилович став Президентом,йому так само бракувало влади, і він постійно перебирав на себе все більше і більше владних функцій. Зокрема, Верховна Рада позбулася права формувати уряд, затверджувати міністрів та інших найвищих посадовців. Таким чином Президент став майже самодержцем, зосередивши у своїх руках стільки влади, скільки не має жоден з президентів демократичних країн, зі США включно. Та й цього виявилося замало. І досі пам''ятається інспірований владою, так званий, референдум за народною ініціативою, який ще більше розширював функції президента і результати якого не тільки були поставлені під сумнів, але й не розглянуті Верховною Радою.

І от людина, яка весь час підгрібала під себе владні функції, раптом виступає ініціатором обмежити владу президента, реформувати політичну систему, замінивши нинішню президентське-парламентську республіку на парламентсько-президентську.

Цю метаморфозу можна пояснити, тільки розібравшись з причинами, які спонукали Кучму до цього, та звернувшись до змісту і суті його пропозицій. Причина лежить на поверхні - це стабільно високий, незважаючи на заходи масованої компрометації через залежні засоби масової інформації та фальшовані листівки, рейтинг головного претендента на президентське крісло Віктора Ющенка. Водночас популярність самого Президента залишається критично низькою і все більше знижується».

Професор Віталій Карпенко у своєму листі після детального розгляду кожної з основних пропозицій щодо політичної реформи робить такий висновок: «В „ініціативах" Президента Кучми демократією і не пахне. Попри незрілі, безпорадні у правовому сенсі ідеї в проекті неозброєним оком можна помітити спрямованість на подальшу узурпацію влади ним самим або добраним ним наступником, на подолання останнього форпосту народовладдя, через переведення Верховної Ради на ручне управління з Банкової, намагання штучно продовжити на два роки термін власне сидіння у президентському кріслі».

Нагадаю, що це були лише окремі фрагменти із листа професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віталія Карпенка.

А ось коротка репліка із листа киянина Петра Каліберди: «Для того, щоб гарно жити, як це записано в Конституції, потрібно добре працювати, а ще більше потрібно боротися за достойне життя. Як це роблять французи, німці, італійці та інші народи Європи. Боротися - це значить думати за кого голосувати на виборах, а вибравши когось, постійно вимагати виконання передвиборчих обіцянок. Досі за нас усе вирішували без нашої участі. Але той час пройшов і не повернеться » . Від суто політичних проблем перейдімо до історії, хоча і тут не обходиться без політики.

Читаю листа від Миколи Дутчака зі селища Яблунів Косівського району Івано-Франківської області.

«Давненько я не писав Вам на «Свободу», але зараз мушу написати про те, про що не можу мовчати.

А йдеться ось про що: 6 квітня Ваші колеги із російської «Свободи», у передачі «Росія вчора, сьогодні, завтра», вели розмову на тему «Кніжнікі».

Два чи три історики висловили своє бачення подій ІХ-ХІ століть. Це хрещення Русі святим Володимиром, це аналіз письмових згадок про ті часи, це і «Печерська Лавра» та «Свята Софія» - як оплот православ’я у Київській Русі.

З дискусії випливало, що Київська Русь та Росія – це одне і теж. А усі ми - брати слов’яни, брати православні!?

Отож, прошу Вас, зверніться до історика Раїси Іванченко і вченого Дмитра Степовика чи ще до когось і виясніть: кому належить цей відтинок історії, починаючи з 988 року і вся княжа доба? Україні чи Росії? І чи не можна поставити, так би мовити, «крапки» над такими визначеннями як: «Русь», «Росія», «руський» і «рускій». Це стосується і поняття «колиски трьох народів».

Нехай прозвучить в ефірі правда наперекір усім фальсифікатором нашої історії. Не подобається їм наша держава Україна, навіть така обшарпана, як нині. Обсіли з усіх боків і гризуть: одні – історичні коріння, другі – сучасну економіку, а треті – добивають мову і культуру. Тож рятуймося якось!» - мовиться у листі Микола Дутчака зі селища Яблунів Косівського району Івано-Франківської області.

Із цим листом ми звернулися за коментарем саме до тих, кого назвав пан Дутчак: Раїси Іванченко і Дмитра Степовика. З ними зустрівся наш київський колега Тарас Марусик.

Спершу послухаймо коментар Раїси Іванченко – письменниці, історика, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, професора Київського міжнародного університету:

Раїса Іванченко

Спроба привласнити територію держави Київська Русь віддавна існує в російській історіографії, як царського періоду самодержавства, так і епохи більшовицької імперії. Навіть останні роки ХХ століття- у 80-х роках- вийшла у Ленінграді велика гарно видана книжка «Скандинави і Русь», яка повідомляла світові про те, що існувала колись північна Русь, центром її була Ладога та її околиці і всередині ІХ століття ця Русь розпалася на південну - Київську і північну - Верхню Русь. Головне, що ні сучасним, ні минулим вченим- хроністам, закордонним хроністам, літописцям, мемуаристам нікому не відомо, що існувала така Русь - Північна. Не було, звичайно, Русі Новгородської, Русі Ладозької, не було Русі Суздальської, Рязанської, чи Тверської. Була тільки Русь Київська, Чернігівська і Переяславська.

Російський історик і археолог Рибаков Борис Олександрович довів, що слово «Русь», «руська земля» у значенні «держава», «країна» зустрічається у всіх літописах періоду давньо- київської держави 15 разів. І жодного разу слово «Русь» не стосується іншої території, окрім Переяславського князівства, Київського і Чернігівського. Правда також зверху лежить, хоча ніхто із вітчизняних істориків не розкрутив її так, щоб вона стала надбанням нашої свідомості.

Таким чином, ми бачимо, що суто руська земля, руська територія, і по літописах, і за даними інших джерел - це подніпровський регіон. У ХІІІ столітті ця назва поширюється і на інші регіони Подніпров’я - і волинську територію, і іншу. Таким чином, Русь вже в ХІІ -ХІІІ столітті охоплює різні регіони подніпровської території. Водночас, в цей момент з’являється і функціонує інша назва: край, країна, Україна.

А те, що на цю територію України постійно претендує польська історіографія і польські ідеологи, і особливо російські ідеологи російського імперського шовінізму - це було не лише в давні часи. Ось, наприклад, в 90-му році вийшла книжка Волкова «На углях вєлікого пожара» і там є така унікальна цитата:«Окажєтся, что для руского народа вообщє нєт мєста на Зємлє. Пріднєпров’є какіє-нібудь націоналісти захотят оставіть за собой». Тут, звичайно, під терміном «націоналісти» маються на увазі українці. Бачите, мовляв, Подніпров’я повинне належати росіянам, а не українцям. Це те Подніпров’я, яке стало колискою першої української Січі, взагалі, східно-європейської державності. Колиска козацької слави України, бачте, вона має належати росіянам.

Все це говорить про те, що зараз політично використовуються всі можливості для того, щоб довести, що українці - народ не державний, що українці - це частина Росії, а тому разом з Білоруссю ми повинні увійти в новий союз, який створює зараз російський політикум і який хоче підпорядкувати собі Україну, бо як казав ще Троцький - «без України нєт Росії». Првильно, «нєт Росії».

Щоб поставити остаточно крапку над цією проблемою, як пропонує наш радіослухач і я йому дякую за це запитання, треба ж звичайно поширювати і видавати нам історичну літературу, відновлювати історичну пам’ять. Нас же зомбують не лише такими передачами, як оці «Кніжнікі», а зомбують численними виданнями.

Якщо Ви пам’ятаєте, то, для мене особисто більшого сорому і ганьби, більшого приниження, якого завдав нам у дні приїзду в Україну президент Путін не було, коли Путін подарував нашому Президенту«Слово о полку Ігорєвім», «как наш (себто,їхній) вєлікій рускій памятнік культури». «Слово о полку Ігоревім», похід князя Новгород-сіверського проти половців. Сам президент Кучма саме з того регіону. І все це було прийнято, і все це було замовчано і промовчано. Нам дарують наш пам’ятник, але тепер він дарується так, як це пам’ятник «вєлікой руской культури», «вєлікой руской літєратури ілі общєй історії».

Тарас Марусин

А зараз послухаймо як, порушену проблему у листі пана Дубчака, прокоментував Дмитро Степовик – доктор мистецтвознавства, доктор богослов’я, професор Київської духовної академії.

Дмитро Степовик

Київська Русь – паралельна назва - Україна належали і сьогодні належать лише Україні і виключно Україні. Тому що перша згадка про Москву - це середина ХІІ століття. Московське князівство постає на межі ХІІІ-ХІУ століть і воно першим сепаратним утворенням в нашій українській державі. Київській Русі, Україні. Це сталося у другій половині ХІІ століття, коли тодішній розбійник і сепаратист Андрій Боголюбський прийшов і зруйнував Київ так, що навіть, коли пізніше історики і літописці порівнювали руйнування татаро-монгольської доби ХІІІ століття і з цим руйнуванням Києва, то, так званий свій, князь Андрій Боголюбський перевершив монголів і татар у своїх руйнівних осягненнях щодо своєї колишньої батьківщини.

Таким чином, ми знаємо, що Росія з сучасною назвою постала аж на початку ХУІІІ століття і це було зроблено брутальним способом Петром І російським царем, який назвав себе імператором і так само вкрав з України її назву Русь і із колишнього московського князівства і царства зробив Російську імперію. Досить подивитися на карти аж до кінця ХУІІ століття, то там написано Московська земля і ніде не говориться, що це Росія.

Ми ніякі не братерські народи. Ми завжди були у конфронтації. Наша українська конфронтація полягала у тому, щоб відбитися від цього агресивного осколка татаро-монгольської орди. А щодо Києво-Печерської Лаври, вона завжди опиралася і довгий час навіть була ставропігією Константинопольського патріарха, а не московського, московського вона стала лише під впливом насильства. Те ж саме і Софія. У Софії ніколи не було російських митрополитів, грецькі були і українські. А в ХІУ столітті були російські, але знову ж таки насаджені сюди силою і продовжували вони русифікацію почату ще царями Олексієм Михайловичем, Петром І та Катериною ІІ.

Таким чином, ми повинні об’єктивно дивитися без емоцій на ці справи: ніколи Київська Русь не була, не є і ніколи не буде спадкоємницею. Московське князівство, царство і потім імперія постала набагато пізніше української держави і протодержави, якою вона була також до хрещення Київської Русі у 988 році. А коли була хрещена, вона пережила свій великий християнський ренесанс, дала розвиток культурі християнській і цивільній багатьом народам у Східній Європі, в тому числі і московському князівству аж до Києво-Могилянської Академії, яка давала багато кадрів для російської церкви і уряду, тоді московського, а з ХУІІІ століття - російського.

Таким чином Русь і Росія - це абсолютно протилежні поняття. Про це свідчить культури, про це свідчить мистецтво, архітектура, яка зовсім не схожа на те, що будувалося тут і те, що будувалося пізніше у Москві. Взагалі, там були наслідувальні тенденції. Наприклад, Кремль збудували італійські майстри, багато храмів збудували візантійці, а церкву Івана Воїна, яка з ХУІІ століття стоїть у центрі Москви біля французького посольства, збудував українець Іван Зарудний. Таким чином, ця, так звана, руская культура будувалася, можна сказати більше, ніж на 50% руками іноземців.

Петро Кагуй

Нагадаю, що це був доктор мистецтвознавства, доктор богослов’я, професор Київської духовної академії Дмитро Степовик, який відповів на запитання нашого слухача Миколи Дутчака зі селища Яблунів Косівського району Івано-Франківської області.

На завершення передачі «Листи на Свободу» пропоную послухати невелике сатиричне оповідання, яке разом зі своєю бабусею надіслала нам Вікторія Петрухова - наша постійна слухачка з міста Сваляви Закарпатської області.

Це оповідання досить сумне. Як зазначають його автори, це «усмішка зі сльозами із Закарпаття».

Сатиричне оповідання «Сезон жаливи» читає моя колега Ірина Халупа.

«Я вже стара, недавно виповнилося 80 років. Багато за свій вік пережила, багато бачила. Ось зараз усі говорять про голодомор-33-го! А я його пережила і досі живу, хоча торік мало не померла, але знову вижила. І хочу Вам розповісти як це сталося і що мені допомогло пережити голодомор-2002.

Пенсія у мене дуже мала, вистачає тільки на один тиждень життя. Ліки підводять, бо дуже дорогі, а хвороб у мене дуже багато. От якби не хвороби...

Коли минулого року було дуже скрутно і я аж 5 днів зовсім нічого не їла, я згадала про кулінарні рецепти голодомору-33. І якраз була весна, це сезон кропиви, яку у нас на Закарпатті називають жаливою. Вона (жалива) і допомогла мені вижити. А рецепт такий (запишіть собі, може пригодиться). Брала листя кропиви, відварювала 5 хвилин. Давала настоятися півгодини, потім відвар зливала, а листя мила, різала і з нього варила густий зелений борщ, додаючи порізане молоде листя червоного буряка та смакової приправи «Мівіна» (До речі дуже корисна річ, замінює собою багато чого...).

От якби ще й сметани додати до борщу із кропиви , була б королівська страва. Але й так добре, особливо якщо є шматок хліба.

Відвар не виливайте, він теж піде в діло. Мийте ним голову і у Вас буде таке прекрасне волосся, краще ніж після розрекламованого імпортного шампуню...

Ага, так чого це я розговорилася... Бо вчора слухала радіо «Свобода», як уповноважена з прав людини Ніна Карпачова говорила, що Закарпаття є на першому місті з бідності населення та безробіття. А це означає, що буде голодомор-2003, а може ще й голодомор-2004. І тому, я вирішила порадити Вам як рятуватися та виживати! Адже вже весна і наближається сезон жаливи. А на багатих Ви не майте надії, вони не допоможуть, бо «ситий голодного не розуміє». І вони чомусь, чим більше багатіють, тим більше стають жадібними та скупими.

Вибачайте, якщо щось не так, бо я вже стара.

Пані Марія із Закарпаття».

Петро Кагуй

Ось таке сатиричне оповідання «Сезон жаливи» надіслала нам разом зі своєю бабусею Вікторія Петрухова - наша постійна слухачка з міста Сваляви Закарпатської області. Пані Петрухова зауважила, що це оповідання про долю українських пенсіонерів, яким немає на що надіятися, окрім на кропиву. І воно не є вигаданим, а написане з життя конкретної людини.

На цьому, шановні слухачі, ми завершуємо передачу «Листи на Свободу». Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи! На все добре!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG