Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:39

Сюжети


Надія Степула Сюжети

Київ, 16 травня, 2003 року.

Надія Степула

Вітаю Вас, дорогі радіослухачі! В ефірі – новий випуск радіожурналу “Сюжети”. Автор і ведуча – Надія Степула, Звукооператор – Наталя Антоненко, Залишайтеся з нами!

У рубриці – “Сюжетики” – пропонуємо Вам тільки одну, зате гарну новину: Кабінет міністрів України ухвалив рішення про підвищення заробітної плати працівникам кількох галузей, у тому числі – культури. Коментує міністр культури і мистецтв України Юрій Богуцький: “Уряд на це свідомо пішов, і було прийнято рішення щодо підвищення з першого травня та першого липня зарплат працівникам культури, освіти, охорони здоров’я і науки на 30%”.

Надія Степула: “Як це може вплинути на підвищення рівня культури в Україні? Чи це поверне людей до сфери культури? Вони ж мали дуже маленькі зарплати в сільських бібліотеках, провінції.”

Юрій Богуцький: “Вони мали і мають маленькі зарплати, і навіть не глядячи на це 30% підвищення, це ще буде не той рівень заробітної плати, який повинні мати працівники культури, адже ми повинні ще враховувати те, що 30 тисяч працівників культури в Україні, в основному це сільська місцевість, працюють на 05%-0,25% ставок. Ми повинні на 1 січня 2004 року вийти на повні ставки”.

Надія Степула

18 травня – Міжнародний день музеїв. Сьогодні їх у світі безліч. Краєзнавчі, літературні, художні та зоологічні, музеї техніки і ювелірної справи, транспорту і тари…Існує музей цегли, яка, виявляється, відома з часів Біблії – пригадаймо: “І сказали вони одне одному: наробимо цегли… і стала у них цегла замість каменів…” Серед музеїв найдивніших – Музей тортур та Музей Сонця.

Люди не раз долають значні відстані і витрачають немалі кошти та багато часу, щоб тільки постояти кілька хвилин перед полотном Рафаеля чи перед непримітним камінням на другому кінці світу.

Може, музеї – це форма існування історії, живий доказ того, що вона була і є?

“Навіщо людям музеї?” - запитала я в міністра культури і мистецтв.

Пан Богуцький : “Навіщо людям потрібен музей? Мабуть, щоб подивитися в минуле, мабуть, щоб згадати те приємне, що було колись навіть за 100-200 тисячу років. Ми з таким болем і горем дивилися, коли в Багдаді грабували музеї з найдавнішими експонатами. Це біль, це знищення історії. Ми повинні навіть розбиту чашечку, але зберегти для історії, для дітей, для майбутнього. Збільшується кількість відвідувачів, і не лише в музеях - бібліотеки, кінотеатри, театрально-видовищні заклади. Мабуть, життя стає стабільнішим, в людей з’являються певні кошти і вони можуть відкласти їх для задоволення культурних потреб. Якщо говорити до музеї, то багато є невеличких, унікальних музеїв. Навіть музей-квартира, але вона своя, рідна, вона унікальна, ніде такої в світі немає. Взяти б наприклад, на Андріївському узвозі, якщо це київська ситуація - Музей Одної Вулиці. Він стільки вже вигравав конкурсів, призів. А здавалося, б нічого там такого, знаєте, архі-архі історичного немає. Є просто історія одної вулиці. І люди туди ідуть, люди шанують, і людям подобається той музей. Якщо говорити про музеї, меморіальні музеї корифеїв української культури, то тут дійсно - тут для науки, тут для всього.”

Надія Степула: “Пане міністре, не для служби, а просто для себе, в який би Ви музей хотіли б зайти, скажімо, сьогодні, завтра, коли будете мати вільний час?”

Юрій Богуцький:

“Я завжди з інтересом ходжу в краєзнавчі музеї, мені подобаються і музеї історії Києва, Національний історичний музей. Я коли перебрався до Києва працювати, 79-й рік був, і сім’єю просто щосуботи та неділі обійшли всі музеї. Але зараз є потреба знову і знову в якійсь музей зайти”.

Надія Степула

Музеїв, чиї стіни зберігають у собі тисячолітній дух часу, не так і багато. Софія Київська – один із них, - унікальна архітектурна пам’ятка Х століття. Фреску Матері Божої у соборі кияни називають “Стіною непорушною” і вірять, що Київ стоятиме, допоки стоїть Свята Софія.

Духовний центр і музей-заповідник в одній іпостасі – наскільки це проблематично?

Відповіді на це питання давно шукає науковий співробітник заповідника, історик Надія Никитенко.

Надія Никитенко

Ставлення до проблеми – музей чи церква - з роками змінювалося, по-друге – завжди було неоднозначним. За радянських часів цієї проблеми взагалі не існувало, бо і мови не могло бути про передачу храмових споруд церкві. Коли ж атеїстична радянська влада пішла у небуття, почався релігійний Ренесанс. У тих умовах майже все суспільство було налаштоване на те, щоб повернути культові споруди церкві. Нас, працівників музею, відвідувачі постійно питали, чому Святу Софію не передають церкві? Та й церква пішла у наступ, намагаючись будь-що відібрати Софію, захопили дзвіницю, приковувалися на подвір’ї Собору ланцюгами, влаштовували мітинги, голодували, більше того, почалася ще міжконфесійна боротьба за Софію, а музей опинився у справжній облозі.

Слава Богу, влада підійшла до вирішення цієї проблеми розважливо. 1990 року Софія разом з Ансамблем монастирських споруд 18 століття на її подвір’ї входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.”

Надія Степула

В одному з вічних міст світу – Парижі – музеями можна блукати роками. Однак професор Сорбонни – Володимир Косик – ходить у музеї переважно в Україні, коли тут буває.

Володимир Косик

Музеї потрібні, їх треба розбудовувати і зберігати. Шевченко писав: “Чому вони копають, що вони шукають,... скарбів тої минувшини нашої.” І тої минувшини в нас забрали багато, багато є свідчень. Музеї треба зберігати, музеї дуже потрібні. І мені здається, це дна з причин, чому ЮНЕСКО дуже дбає про музеї, то є спадщина людства, то не тільки спадщина України і українців, це є спадщина людства. І все, що залишається минулого, треба зберігати... Місцевості є, де знайшли рисунки, 30 чи скільки тисяч років, то французи то оберігають, і вони мають відвагу сказати про найдавнішу людину, котру знайшли на території Франції - то був перший француз. Але як то ви би сказали, що за княжі часи, то є перший українець, то вся Москва встане проти вас...

Надія Степула

Чи можуть музеї повертати віру в те, що життя, дух, мистецтво не зникають остаточно - під піском і глиною, під замшілими могильними плитами? Чи може надщерблена шабля, глиняний черепок або пожовкла світлина з чиїмись усе ще усміхненими очима повертати надію на те, що світ людей остаточно ніколи не зникне?

Найбільше таємниць ховають музеї літературно-меморіальні, котрі зберігають ауру колишніх господарів. Про музей Івана Франка розповідають навіть, що там іноді й сам колишній господар буває – скрипить дверима, міряє кроками кабінет, шукає тепла у покинутих стінах…

Галина Терещук

У 1901 році Іван Франко купив клаптик землі на околиці Львова, оскільки маючи велику родину - трьох синів та доньку, жінку, мусив винаймати житло. Будинок запланували зробити на зразок дома відомого історика Володимира Антоновича у Києві. Будівництво було складною справою для родини, майстри, що зводили дім, постійно намагалися надурити Франків. Врешті, у жовтні 1902 року родина Франка, отримавши всі дозволи від міської влади, посилилася у новому домі.

Донька письменника Анна згодом згадувала у спогадах: “Коли тато замкнув вхідні тяжкі дубові двері, обернувся до мами, поцілував її і сказав: “Ну, мама, ми тепер у власній хаті”.

Будинок був збудований невдало, у ньому було холодно і порожньо. Іван Франко так і не спромігся за своє життя умеблювати кімнати. У родини було багато родин і книг. Піклувався письменник і про сад, нині тут залишилося одне дерево того часу. Найскромнішим у будинку був кабінет письменника, у цій кімнаті було холодно, і діти називали її Сибіром. Траплялося, кіт сидів на його столі, а Іван Якович грів на його шерсті закоцюблені руки.

Втім, життя склалося так, що 31 травня 1916 року письменник помер на самоті. Його дружина була в шпиталі, донька у Києві, а сини Тарас і Петро – у війську. Нижній поверх будинку винаймали чужі люди, і вони усе там понищили та розікрали.

Надія Франко розповідає: “Коли прийшли російські війська, там жив маршал Конєв, потім коли він вже виїжджав до Москви, я так знаю зі слів мами, що він багато портретів позабирав, частину меблів. Там був дуже гарний портрет моєї мами – забрав. Мама навіть їздила в Москву, шукала, казали, що його немає.”

Нині у робочому кабінеті Франка вісить кілька картин роботи його приятеля Івана Труша. Серед них і найвідоміший портрет письменника. У спальні Ольги Хоружинської та її доньки також чимало картин. Втім, найулюбленішою кімнатою і найтеплішою у родини була їдальня. Як згадував син Тарас, взимку ця кімната була справжнім робочим кабінетом для 6 членів родини Франків, які при.. лампі працювали мовчки.

У 1940 році, коли директором музею був син Франка Петро, його фонди налічували 294 одиниці. Чимало речей знищила війна і вкрали радянські визволителі.

Надія Степула

У крихітній хатині, сповненій сяйва , що ллється з ікон, портретів, стін і вишиванок - музеї Олександра Довженка – теж присутній дух Митця. Який часто вибирав між пристрастю і… пристрастю.

Чи часто бувають відвідувачі на цім обійсті, до якого зі столиці – майже три сотні живописних кілометрів, обійсті, завмерлім у часі, мов журавель у леті? Говорить Олена Сивован, науковий працівник музею. Надія Степула: “А чи багато відвідувачів буває в музеї?”

Олена Сивован: ”Раніше було дуже багато відвідувачів, було по 15 екскурсій за день, навіть з Москви, з Чувашії багато приїздили, а тепер звичайно, менше. Все одно, можна сказати, не заростає стежина до великого земляка нашого, майже кожного дня є в нас екскурсія. Недавно люди прийшли до нас і кажуть: “Ми хочемо заспівати вам пісні, тому що ми повмираємо і цих пісень ви вже ніде не знайдете”. Записали, звичайно, на магнітофон, тому що такі пісні і Довженкова мама співала. Хтось колись розповідав, улюблені її пісні”.

Надія Степула: “Я можна я запитаю у Вашої донечки: а ти знаєш, хто такий Довженко?”

Катруся: “Це великий поет і письменник, це даже як же.. Я пам’ятаю, які знімав фільми, “Земля...”

Надія Степула: “А ти вчишся вже в школі?”

Катруся: “У другому класі”.

Надія Степула: “Скільки тобі років?”

Катруся: “Сім”.

Надія Степула

Мала Катря не обмовилася: Довженко був таки Поетом – Поетом великого Екрана, рівно як і Письменником та Фільмарем.

Яблуні в Довженковому саду зацвіли рясно. Мине літо, і їх гілля обважніє від плодів, омитих дощем. І кожне яблуко буде схоже на те, про яке французький вчений Марсель Мартен сказав “ Хто не бачив яблуко крупним планом у Довженковій “Землі”, той взагалі ніколи не бачив яблука”.

Олена Сивован

Гарні в нас яблука, ми всіх частуємо. Ось минулий рік був врожайним, і довго в нас були яблука, мабуть до Нового року, учнів частували. Ми завжди збираємо. кладемо у ящик їх і потім частуємо відвідувачів своїх.

Надія Степула

Ностальгія за минулим чи непроминальна жага пізнання – що стоїть за Потребою людей бувати в музеях? Шукати там нечутні мелодії, відсвіжувати пам’ять – генетичну, історичну ?

Входити у вчорашній день , і в позавчорашній, і в той, що був так давно, аж туди вже й луни голосів не долинають…І навіть піску немає, який замітав ТАМ чиїсь сліди – є тільки вітер. Блукати між кількома часами відразу, крокувати цим вітром – ось та насолода, яку можна спізнати за відчиненими дверима музеїв.

Дякую за увагу, дорогі слухачі. Для вас звучав радіожурнал “Сюжети”. Автор і ведуча – Надія Степула. Звукооператор – Наталя Антоненко. Зичимо Вам сонячних сюжетів!

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG