Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:43

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Олекса Боярко, Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ, 23 травня, 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко. І спершу ми нагадаємо про меморіальні дати, пов‘язані із сьогоднішнім днем. Сімдесят років тому помер Сергій Дядюша, генерал-поручник української армії. Шістдесят п‘ять років тому у Роттердамі внаслідок терористичного акту агента НКВД загинув керівник Організації українських націоналістів Євген Коновалець. Шістдесят років тому у Парижі помер український художник Петро Нілус. Без кожного з цих діячів історія України у ХХ столітті виглядає неповною.

І ще про меморіальні дати. У травні виповнюється 130 років з дня народження відомого тюрколога і дослідника караїмської мови і культури Серая Шапшала та 110 років – визначного кримськотатарського поета, вченого-сходознавця, тюрколога Бекира Чобан-заде. Детальніше про долю цих видатних діячів караїмського і кримськотатарського народів розповідає Володимир Притула.

Володимир Притула

Серая Марковича Шапшала, який народився 8 травня 1873 року і помер в 1961 році, в Криму називали найосвідченішим караїмом і засновником караїмознавства. У 1899 році він закінчив східний факультет Петербурзького університету , в якому потім отримав звання професора і пропрацював усе життя. Серая Шапшал написав понад сто наукових робіт з фольклору, літератури, мовам тюркських народів, у першу чергу – караїмів. Його книги видавалися у Петербурзі, Вільнюсі, Стамбулі, Москві і Львові. Якщо раніше його ім’я і праці були доступні переважно лише фахівцям, то зараз вони повертаються до широких кіл українського суспільства.

Життя Серая Шапшала склалося майже щасливо, якщо порівнювати з трагічною долею Бекира Чобан-заде, який став жертвою комуністичного режиму в колишньому СРСР. Визначний кримськотатарський поет, вчений-сходознавець і тюрколог Бекир Чобан-заде був розстріляний у 1937 році. Він народився 27 травня 1893 року в Карасувбазарі у сім’ї бідного пастуха. Лише у віці 14-ти років пішов до школи, а потім зробив блискучу навчальну і наукову кар’єру. Вчився у Стамбулі, Одесі, Будапешті. В Угорщині захистив дисертацію, там же працював у Східній Академії. Потім викладав у Таврійському університеті у Симферополі, працював деканом Азербайджанського державного університету у Баку, завідував кафедрами у вузах Фергани, Ташкента і Бухари.

Бекир Чобан-заде видав низку книг про кримськотатарську наукову граматику, кримськотатарську новітню літературу, його перу належить понад 120 науково-дослідницьких праць з питань алфавіту, орфографії, термінології тюркських та європейських мов. Його поезії в Криму називали найвитонченішими і найчуттєвішими з часів Кримського ханства. Але починаючи з 1928 року в Криму і в Азербайджані розпочалося цькування вченого і поета. Його звинувачували у буржуазному націоналізмі і пантюркізмі, примусили публічно покаятися. Втім, останнє не врятувало його від сталінської м’ясорубки.

Щоб оцінити постать Бекира Чобан-заде, процитую одне із сучасних кримськотатарських видань: “Трагедія життя Поета вражає. Схиляєш голову перед його науковими заслугами. Він працював на майбутнє мов і культур”.

Олекса Боярко

Етнічні українці, котрі в самій Україні становлять абсолютну більшість населення, в інших державах є національними меншинами. Про долю і фольклор українців російського Сибіру і Далекого Сходу – в “Етнографічному нарисі” Олени Боряк.

Олена Боряк

Я дуже вдячна своїй колезі – Галині Довженок, завідувачці Рукописними фондами Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. Вона приязно надала мені можливість скористатися фольклорними записами, що були зроблені нею під час експедиційного відрядження до Новосибірської області. Фольклористи здійснили цю подорож до переселенців у 1990 році, за підтримки Українського товариства охорони пам’яток та Всеукраїнської музичної спілки.

Сьогодні психологічно важко читати ці матеріали. Адже розумію – багатьох з інформаторів уже немає в живих. Напевно, таких свідчень, що називається, із “перших рук”, тепер зібрати неможливо. Тим часом зі сторінок нотаток переді мною розгортається майже похована сторінка історії українського народу– історії тих, хто відірвався від України. Вони творили багатотисячні міграційні потоки, і рухалися в усіх напрямках. Як вона виявляла себе, багатюща традиційна культура українців на чужині – там, де мешкало бодай кілька українських родин?

Село Морозовка, Карасуцького району Новосибірської області. Батьки Миколи Гасило були родом з с. Вовчок, що на Київщині. Переказували, що перші ходаки прийшли у ці місця ще наприкінці ХІХ ст. Тут був вологий болотняний грунт, але також луки і ліс. Головне – була вільна земля, яка чекала господаря. Після першої “розвідки” з України до Морозівки переїхало майже півсела українців. Усі вони були з одного с. Вовчок. Головний мотив розповідей – тяжка праця на виживання протягом усього життя. Часто повторюються дати – 1937 (“багато заарештували”), 1940, 1949 – (“був сильний голод: картопля не родила, бо була засуха, і мілко орали”). Одна із співрозмовниць свідчила: жінки рано залишалися без чоловіків – вони гинули на війні, або передчасно вмирали від всіляких хвороб і нещасних випадків. Тому майже усі жінки в селі самі вигодовували й виховували дітей. Одна з них згадувала, цитую: “Я вісім років їздила на биках, хліб пекла чотири роки, на бригаді варила їсти п’ять год”. Ідеш вранці – сонце сходить, вертаєшся додому вже пізньої ночі”. І так день за днем.

І у багатьох записах початку 90-х – майже однакові слова вихідців з України, цитую: “Не дай Бог, так жить, як ми жили. На дай Бог, і хай воно не вертається ніколи. Прожила життя. Нєльзя сказать, що прожила. Проканала”.

Олекса Боярко

А як дивляться на проблеми, що їх зазвичай пов‘язують з національними інтересами того чи іншого народу, громадяни української держави? Визначити це дають змогу результати соціологічного опитування, проведеного Центром імені Разумкова. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Всеукраїнське опитування, проведене Центром імені Разумкова наприкінці квітня, дало цікаві результати. Найперше – з‘ясувалося, що, попри соціально-економічну кризу, понад 60% опитаних все ж дивляться на Україну як на матір, понад 20% - як на мачуху, інші не можуть визначитися. З цією відповіддю корелюється інша: дві третини респондентів вважають Україну Батьківщиною, дещо менше третини – лише місцем проживання. На перший погляд, кількість українофілів значна. Проте, якщо порівняти ці показники з даними соціологічних опитувань у двох сусідніх країнах, з якими історично найбільше сплетена доля України, а саме – Польщею і Росією, неважко побачити, що там у декілька разів меншою є частка людей, котрі вважають свої держави відповідно “мачухами” і “місцями проживання”.

Але любов до України у значної кількості громадян, за відомим висловом, не сягає глибини їхньої власної кишені. Це засвідчує розподіл варіантів відповідей на запитання, чи важливо для України посилити економічну незалежність від інших країн, навіть якщо це призведе до зниження рівня життя її громадян?” Цілком згодні з тим, що це важливо, тільки 6%, скоріше згодні – 12%, зауважили, що вони не визначилися чи важко їм відповісти 30%, і, відповідно, скоріше не згодні – 26% і стільки ж цілком не згодних. Отож абсолютна більшість опитаних (52%) схиляється до того, що на першому місці має бути їхній власний рівень життя, а не економічна незалежність України. У межах статистичної похибки корелює з цією і відповідь на інше запитання: 54% респондентів вважають, що найбільше може згуртувати народ України в єдину спільноту прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян країни. І знов-таки, понад 50% опитаних для щастя у житті не мають потреби пишатися власною країною: для них цілком достатньо власного добробуту.

І нарешті. Відповіді на запитання “Чи вважаєте ви себе патріотом України” розподілилися таким чином: 26% опитаних – так; 34% - скоріше так, 17% - скоріше ні, і 13% - однозначно ні. Але, ще раз зауважу, з відповідей на інші запитання зрозуміло, що власний добробут виграє у змаганні з патріотизмом у свідомості більшості українських громадян. Хоча, можливо, за їхніх теперішніх статків не вони у цьому винні.

Олекса Боярко

Від проблем ХХ століття заглибимося у давнє минуле. Українська земля зберігає чимало унікальних слідів культур народів, які населяли територію сучасної України. Так, в Україні знайдена і зберігається єдина у світі золота гривна, котра належала цареві кіммерійців. Про цю непересічну річ розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Кіммерійці – найдавніший народ, який мешкав на території України й ім’я якого нам відоме. Перші вершники у Східній Європі, котрі прийшли зі Сходу і мешкали у степах Північного Причорномор’я у десятому – восьмому століттях до різдва Христового. Їхнє ім’я – кіммерійці - та назва держави – Гамірра - відомі з ассірійських клінописних текстів та з праць «батька історії» Геродота.

Доктор історичних наук, археолог Віктор Клочко каже, що з історичних джерел і з легенд давніх греків – населення колоній Північного Причорномор’я, про кіммерійців відомо небагато. Тому віднайдення золотої гривні – єдиної відомої у світі кіммерійської царської прикраси – можна назвати справжнім “інформаційним вибухом” у цій царині історичної науки.

Віктор Клочко: “Унікальна річ, унікальна знахідка.

Я б, перш за все, розглядав її як певну ознаку часу. Якщо у радянські часи людина випадково б знайшла на полі таку величезну масивну золоту річ, вона б, скоріше за все, її розпиляла і продала як лом. І в цьому випадку, з тих, хто знайшов її, теж почали дещо пиляти її, але все ж таки, більша частина її збереглася, тому що вже є в нас приватні колекціонери, є люди, які можуть викупити ці речі, це національне надбання для народу. З точки зору сучасного ювелірного мистецтва, античного, вона досить примітивна, але не треба забувати, що ця річ десь на 500 років старіша, ніж найстаріші відомі античні ювелірні вироби. Головне навантаження її – це її так би мовити, соціальний статус, така велика важка золота річ могла належати тільки царю. І історичне значення цієї знахідки є те, що це перша царська річ, яка дійшла до нас, кіммерійська.”

Царська гривня вироблена з чистого золота і важить близько одного кілограму, виглядає як масивний золотий “нашийник”. Віктор Клочко та його колеги сподіваються, що незабаром світ асоціюватиме Україну не з Чорнобилем і корупцією, а з місцем, де знаходиться унікальна річ, що належала цареві таємничого кіммерійського народу.

Олекса Боярко

І знову історія, тільки не така давня. 22-го травня виповнилося 112 років від заснування у Каневі нелегальної політичної організації “Братство тарасівців”. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Наприкінці ХІХ століття прихід нової ґенерації діячів до українського руху сприяв його політизації і в Галичині, і на Наддніпрянщині. Відтак, 22 травня 1891 року, у тридцяті роковини перепоховання Тараса Шевченка, на його могилі на Чернечій горі у Каневі зійшлися 4 студенти-українці: Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик та Іван Липа. Вони заснували таємне політичне товариство під назвою «Братство тарасівців».

Невдовзі до організації приєдналися Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Микола Міхновський, Володимир Шемет. Осередки «Братства» виникли у Києві, Лубнах, Одесі, Полтаві, Харкові і нараховували близько вісімдесяти членів.

У квітні 1893 року львівський часопис «Правда» анонімно опублікував написану Іваном Липою програму «Братства тарасівців» під назвою «Символ віри молодих українців». Програма містила вимоги політичної автономії України у складі федеративної Росії та захисту культурних і економічних прав українського народу (цитата): «Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває».

Центр «Братства» знаходився у Харкові, і саме там влітку 1893 року були заарештовані кілька братчиків. Зокрема, Іван Липа був засуджений до ув’язнення за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Після харківських арештів центр організації був перенесений до Києва, а її діяльність поширилася на гімназистів та студентів.

«Братство тарасівців» проіснувало до 1898 року. Під впливом його ідей 1897 року була заснована Загальна Українська Безпартійна Демократична Організація. Саме ж «Братство» стало основою створеної 1900 року Революційної Української Партії.

Олекса Боярко

На цьому ми прощаємося з вами, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Над випуском працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG