Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:39

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. Розповіді про визначних діячів української культури


Олекса Боярко, Сергій Грабовський Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. Розповіді про визначних діячів української культури

Київ-Прага, 7 травня 2003 року.

Олекса Боярко

Розповіді про визначних діячів української культури ви почуєте сьогодні у програмі «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Як завжди, суб‘єктивний і водночас об‘єктивний погляд на достойників української культури пропонує ведучий циклу “Шістдесятники” Роман Корогодський у нарисі про Миколу Вінграновського. Цей нарис має назву “Поет”, або “Метаморфоза душі” Послухаємо Романа Корогодського.

Роман Корогодський

Точно не пам’ятаю, хто мене порекомендував молодому режисерові Миколі Вінграновському в асистенти. Можливо, Алла Горська. Ми зустрілися біля прохідної на студію. Микола був красень: високий на зріст, могутня статура, шляхетне видовжене обличчя, тонкий ніс римлянина, як на монетах часів Октавіана Августа — картина, а не хлопець! Щось обіцяв невиразно — напевно, я йому не сподобався. Від зустрічі запам’яталася одна геніальна фраза: “У мене вся душа фіолетова!”..

До того вже знав, що в нього «з гирла рожі ростуть», але щоб душа, котру ніхто не бачив, мала колір… Був приголомшений. Душа не болить, не поранена, не тужить, не страждає, не співає, не квилить, не завмерла, не заморожена (приморожена),не цвіте, не відцвітає, не причавлена, не затиснена (притиснена), а — колір(!) — фіолетова…

Пішов від Миколи все ж таки окрилений — познайомився з поетом! Справжнім! Тут двох думок не могло бути: «фіолетова…» душа! Читав усі його поезії, вирізав з «Літ. газети», часописів, слухав, як він читає, дивився його акторські роботи…

За якийсь час ми заприязнилися. Особливо, коли він замешкав у Драчевій кімнаті. Часто зустрічалися — приїздив до нього на Лук’янівку. Розмовляли, Микола читав поезії, уривок зі сценарію за Гончаревою «Таврією». Був його щирим шанувальником — поет! Кожний талант мусить мати своїх шанувальників.

Микола жив по-спартанськи: розкладачка, стіл, стілець — усе! Якось ми прийшли з Валерієм Шевчуком. Об’явився Іван Драч — приїхав з Москви, де вчився. Ми з Іваном сиділи на застеленому ліжечку. Іван запропонував Валерієві сісти на стілець. Валерій сів, і стілець… розвалився.

Іван страшно обурювався, просто страждав. Уперше зрозумів, що Драч — філософ-матеріаліст. І то правда: нема ж тепер на чому присісти за стіл!

Валерій, хоч почервонів, але кепкував і сміявся: мовляв, що то за стілець, на якому і т.д.

Драч знову поїхав до Москви, «столицы мира, сердца всей России», і я знову почав ходити до Миколи Вінграновського, мого кумира. Щоправда, кумир про це не знав. Більше того, початок сценарію «Таврії» мені не сподобався, що пробував пояснити.

Якось Микола почав розповідати про дивовижне відкриття, що зробив завдяки Євгенові Сверстюку — Фрейд! — Ти чув це прізвище? — Що таке чув! Читав. — Ти читав Фрейда? Чи я правильно зрозумів? — Так. Правильно. А чого ти так підозріло питаєш? — Тому, що ти — брешеш. Аж допіру тебе впіймав. На брехні! Адже Фрейд заборонений і його ніде немає. Як ти міг читати?

Ми продовжували в такому ж дусі «з’ясовувати», хто такий Фрейд і що говорив і чого не міг говорити Сверстюк, але коли Микола почув назви кількох книжок, зокрема «Введение в психоанализ. Лекции». Вступна стаття, здається, Степанова, рік видання 1922, мій опонент на мене подивився з повагою (повірив!), майже як на Женю Сверстюка…

Оце «з’ясування» стало відкриттям справжнього Миколи Вінграновського, котре проніс через усі десятиліття. В ньому заховано одне з Небесних див, а саме зішестя Святого Духа на обранця — поета, й Поет у цьому випадку — явище Космічне, що тимчасово перебуває в земному просторі. Тому поезії Вінграновського поціновую найвище, й радів, коли Толя Макаров написав, гадаю, найпроникливішу статтю про це явище.

Вінграновський — феномен культури, ще раз — диво!

Він, як на мене, малоцікава людина, майже беззмістовна, нікудишній актор, режисер поза розумінням професії… І це зрозуміло: кіно вимагає від спеціаліста, якщо не бути вертлявим, то бодай еластичним, уміти вживатися в середовище, в колектив (кіно — не просто синтетичне мистецтво, а колективна ГРА всіх з усіма), володіти мистецтвом компромісу, психологічним навіюванням, бути волевим стрижнем колективу і його прапором. Режисер — це обов’язково інтелектуал, дипломат.

Микола Вінграновський — природний людський астероїд, надто незіпсута цивілізацією людина, фактично — велика дитина, щоб займатися лукавством і стратегічно розміряно, мислительно виважено позиція за позицією добиватися результату. Додайте до цього зграю захованих (редактори, редради, колегії студій, комітетів) і відкритих цензорів совєтського кіно, й картина духовної неволі буде повною. Звідси — «У мене вся душа фіолетова»… Від ударів. Від синців.

Але от Маестро до рук бере стило…

Починається містичний процес ворожби Словом — зішестя Святого Духа. Космічна енергія концентрується на кінчику пера Поета. Снуються слова в ліричну сповідь, у інтимну лірику, в громове громадянське ричання, крик пораненого звіра:

Я — формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам нефігурально: Якщо народ мій Числиться формально, Тоді я справжній формаліст!

Зал вибухав шаленою овацією. На очах — сльози. Поет-трибун? О, ні!!!

…У нашого Андрійка була велика бібліотека. Улюбленою книжкою була «Андрійко-говорійко». І Оксаниною! І моєю! Ми насолоджувалися кожним рядком. Кожною картиною, візією. Окремим Словом.

І в прозі Микола Вінграновський не втрачає хисту. Пам’ятаю враження від повістини «Сашко і Сіроманець». Кілька разів читав з величезним задоволенням. То були, здається, 70-і роки… — Ай да, Микола! Ай да молодчина!

У 90-і з’являється «Наливайко» — це вже масштаб митця.

Після 60-х майже не зустрічалися. Контакт урвався. Якось випадково зустрілися в Міністерстві культури, коли Міністром був Іван Дзюба. Микола яко совєтікус пропонував святкувати Довженкове 100-річчя в стилі «колосаль». Я заперечив: давайте говорити предметно, давайте покажемо всі фільми, пояснимо, де правдива велич, а де змушена низина… Давайте заговоримо про трагедію геніального митця.

У перерві підійшов до Миколи й запропонував видати його вибране в одному томі в серії «Українська модерна література» (тоді якраз переживав роман з видавництвом «Фоліо»). У відповідь Микола якось голосно заскрипів зубами. Я й зараз чую цей скрегіт зубовний. Згадав Женю Поповича, котрий цитував Вінграновського: «Душа наїлася і спить» Але цей розжирілий мордань — не мій знайомий. Долею випадку він має спільне прізвище з моїм Поетом — Миколою Вінграновським, у якого ніжна, «фіолетова душа», чиї поезії з роками люблю більше, найбільше. Чую музику його слова й мудрість (sic!) його серця, і магія його поезії заворожує:

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя — Їм не велено ночувать. Коло кола ти, коло кола я — Велим велино начувать; Що то ніч твоя, що то ніч моя, Що то ти є ти, а це я. Де рука твоя, де рука моя — Не живе там ніч золота. Коло кола ти, коло кола я Заліта душа за літа.

Олекса Боярко

“Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани”. Ці слова Максима Рильського можна вважати головною ідеєю альманаху “Визначні постаті закордонного українства”, який готує до друку Інститут досліджень діаспори. З його директором Ігорем Винниченком і членом редакційної ради – нью-йоркським професором Осипом Морозом – розмовляє наша колега Богдана Костюк.

Богдана Костюк: “Пане професоре, як виникла ідея видати такий альманах?”

Осип Мороз: “Ця ідея належить Ігорю Винниченку, вона є, ця особа, яка бачила, що буде корисним сказати тим, які роджені в Америці, Канаді і решті в світі, що є на світі, крім України видатні українці, українці, які вклали щось серйозне в країну, в якій вони живуть, показали, як можна з нічого творити щось серйозне. Отже, цю ідею треба піддержати, тим більше, що він включає серйозних людей, які би мали за це відповідати. І також проблема є сьогодні дуже корисна, потрібна вона для України, для молоді, вона потрібна також для політиків – і українських і неукраїнських, щоб показати, щоб українці в світі осягнули.”

Богдана Костюк: “Пане Винниченко, за якими принципами Ви відбирали своїх героїв?”

Ігор Винниченко: “Перш за все, треба показати тих, або донести до широкого загалу не лише поза межами України, бо українці в країнах оселення один одного знають, а я керувався тим, що у нас, на жаль, в Україні , передовсім молодь – від молоді залежить, в якій ми державі будемо жити – невігластво щодо того, хто є за кордоном з наших визначних співвітчизників. Бо так вже сталося, що ті країни, в яких живуть українці, які досягли висот в політиці, спорті, у військовій справі, є визначними науковцями, то їх до пантеону зараховують саме ті країни. Не треба далеко ходити, сусіди наші гарно це роблять. А у нас, на жаль, студенти, серед яких я проводив опитування - що вони знають про видатних закордонних українців, кого вони з них знають, називали Павла Лазаренка, Сильвестра Сталлоне, Девіда Коперфільда і Андрія Шевченка.

На жаль. Тому ми вирішили відійти від того, що називається громадським життям, тому що в громадському житті, ви розумієте, там українець другого буде хвалити, а саме тих українців, можливо, вони і не афішують, на кожному кроці не говорять, що вони українці…, але роблять свою справу, і за це їх цінують ті держави. Ось власне за такими критеріями поцінувати визначних українців, які нині перебувають у пантеоні світової культури, науки, політичного життя. Зараз дуже багато ми маємо персоналій, які є кандидатами на те, аби там бути, але за той обсяг – 600 персоналій – не можемо 7перескочити. Можливо, буде продовження, буде він видаватися, плануємо - українською і англійською мовами, і буде даруватися керівникам держав, національним бібліотекам, провідним університетам світу, аби і там знали про нас, а не лише про Україну чорнобильську, Україну з різними іншими речами.”

Олекса Боярко

В “Історичному календарі” сьогодні – розповідь про політика, письменника та вченого Бориса Грінченка, 93 роки від смерті котрого виповнилося 6 травня. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Борис Грінченко народився 27 листопада 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Сумщині. Він навчався у реальному училищі у Харкові, вчителював на Слобожанщині та на Катеринославщині, працював у Чернігівському земстві.

Автор близько п’ятдесяти оповідань, повістей, драм, збірок поезії, Грінченко також перекладав твори Шиллера, Ґьоте, Гейне, Гюго. Він зібрав, опрацював і видав 3 томи етнографічних матеріалів та 3 збірки народних пісень. Свій вчительський досвід Грінченко узагальнив у кількох педагогічних працях, видав власні шкільні підручники «Українська граматика» та «Рідне слово».

Влітку 1891 року Грінченко став співзасновником та ідеологом «Братства тарасівців», метою якого була політична автономія України та захист культурних і економічних прав українців. Про тодішнє ставлення українства Наддніпрянщини до ідеї політичної самостійності він писав: «Всякі мрії у тому напрямку були б стільки кумедним донкіхотством, що нічого, окрім сміху або докору, не могли викликати серед патріотичної української інтеліґенції».

Саме тоді Грінченко започаткував тривалу мовну дискусію між галичанами та наддніпрянцями, в ході якої було досягнуто згоди про формування єдиної української літературної мови на основі полтавської говірки. Матеріали дискусії були використані Грінченком при підготовці чотиритомного «Словаря української мови», виданого ним упродовж 1907–1909 років.

Грінченко очолював Київську «Просвіту», був серед засновників і лідерів Української демократичної партії та Української радикальної партії. Після їхнього об’єднання наприкінці 1905 року в Українську демократично-радикальну партію він написав її програму.

За свідченням сучасника, Борис Грінченко «більше працював, ніж жив». Він помер сорока семи років в італійському містечку Оспедалетто 6 травня 1910 року.

Олекса Боярко

Ви слухали програму «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG