Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:24

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 28 травня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова”.

Як писав один сатирик, мовою спогадів сьогодні не дуже то й поговориш. Хоча все ж таки хочеться... Пригадати часи, коли, знаєте, “дерева були великими” і все, що не діялось, траплялося вперше. А де сьогодні можна діткнутися до минувшини? Хіба на мітингу, де громадяни пенсійного віку ностальгують за минулим, за низькими цінами на ковбасу і за власною молодістю, котра, як співається в одному кіноромансі, була, звісно ж, неповторною...

Можна ще вирушити до музею, але, знову ж таки, це на любителя. Пам’ятаєте, як у вже згадуваного сатирика: “я думав – музей як музей. А це не музей, а гірше забігайлівки: гарячого немає, один сир і кава. В галереї хоч солянка була, а на вернісажі одна мінеральна. А вихідний минає...”

Якщо ж говорити серйозніше, то, напевно, минуле є цінністю для культури тоді, коли воно все ще є сучасністю або може стати майбутнім. Принаймні, ця думка слугує своєрідним гаслом для археологічного товариства “Коло Ра”. Вже в самій назві об’єднання, утвореного у квітні 1999 року, закладено основний напрямок діяльності товариства – дослідження трипільської культури, давньої хліборобської цивілізації, відкритої наприкінці ХІХ-го сторіччя археологом Вікентієм Хвойкою.

Як зазначає керівник товариства Олексій Трачук, “Коло Ра” не лише досліджує прадавню спадщину, але й популяризує її методами експериментальної археології. Простіше кажучи, науковці матеріалізують давнину – від житла, одягу, ремесел до такої екзотики, як прадавня їжа. І все це стає, або, принаймні, мусить стати об’єктом археологічно-етнографічного туризму. Подібна практика давно і успішно розвивається на Заході, а для України це поки що – “терра інкогніта”. Так вважає Олексій Трачук, котрий розповість про проекти товариства “Коло Ра” більш детально.

Олексій Трачук: “Здебільшого це грантові проекти, ми опираємося на досвід європейський. В України він вперше, експериментальна археологія розвивається вже більше 50 років. Особливо передує Чехія. Там навіть створений інститут експериментальної археології, готуються фахівці спеціальні. Тобто науковець дає реконструкцію графічну, глечика - по вінцям, по денцям, по частинам. А далі, коли є графічна, її треба матеріалізувати і побачити, як вона виглядає сьогодні, і чи може вона бути використана як вжиткова, як прикраса для дому.

Якраз кераміка для нас являється такими першими проектами, тобто реконструкції трипільської кераміки. Наші студії – це основа нашої діяльності, зараз нас дуже цікавить реконструкція костюму. Тобто костюм в часі, як він розвивався від кам’яної доби, тому що не одне Трипілля побутувало на України. Наші проекти виконані, і вже робочі креслення готові, щоб матеріалізувати трипільське житло, 28 метрів довжиною ми розкапали під Ржищевим, це вже три роки експедиції разом з інститутом археології. В цьому році буде вже разом з інститутом мистецтвознавства, етнології і фольклористики. Тобто ці реконструкції житла мають бути наповнені таким же відповідним побутом, життям, тому що саме по собі житло - воно мовчазне.

А разом з фольклористикою - випічка хліба, приготування знарядь праці, використання їх - тоді воно постає реальним, і кожен раз ми можемо перевірювати дослідження науковців, їх реконструкції”.

Павло Вольвач: “Такі реконструйовані житла можуть стати центрами туризму, так?”

Олексій Трачук: “Сільський зелений туризм, який активно розвивається на теренах України..., я думаю, що поєднання експериментальної археології, реконструкції, історії і етнографії дає нові можливості для сільського зеленого туризму. Між іншим, мають відбутися в Пирогово в п’ятницю, відкриття буде “Українське село запрошує” на протязі трьох днів. І там, між іншим, будемо представляти Київщину разом з Ржищевим, і Біла Церква. Все це дуже цікаво для туриста, який відкриває для себе Україну.”

Павло Вольвач: “ Пане Олексію, в колі Ваших зацікавлень я побачив такий рядок, як “етнографічний обід на природі” – що це таке? Ви відтворюєте не лише одежу, а навіть і таку екзотику, як тогочасна їжа?”

Олексій Трачук: “Проведення ярмарку, фестивалю “Ржищевське вино” відбудеться 5-7 липня біля Ржищева, якраз хоче охопити, представити і етнографічні обіди, тобто вони пов’язані вже з святом Івана Купала”.

Павло Вольвач: “Етнографічний обід – що це таке? Архетипний часник і сакральний борщ?”

Олексій Трачук: “Етнографи інституту мистецтвознавства, вони якраз досліджують традиційно, яка їжа була до відповідного свята, і через те у нас є ліцеї, вони готують кулінарів, вони з задоволенням будуть відроджувати...”

Павло Вольвач: “А от так навмання, могли б сказати “трипільське меню”?

Олексій Трачук: “Думаю, ми обов’язково до нього прийдемо, ясно, що були ті ж самий хліб, бо була пшениця, те ж саме було сало, тому що були свині, те ж саме було молоко, бо були коровиці те ж саме було, мабуть, м’ясо із вівці, а вже тонкощі господині – то треба досліджувати...”

Павло Вольвач

Отже, архетипну галушку, сподіваємося, ще буде нагода покуштувати.

А ми змінюємо тему, і від експериментальної археології вирушаємо у світ кінематографічний. Тут теж трапляються цікаві новинки, а часом і відкриття. Хоча є й свої труднощі. Труднощів у кіношників якраз найбільше. Так, принаймні, стверджував вже згадуваний сатирик. Пам’ятаєте: “Вимоги до достовірності виросли, а танків старих нема, маузерів мало. Група американських ковбоїв верхи поки що криво скаче, і навіть у коней наші фізіономії.”

Та, зрештою, облишмо пересмішника, тим більше, що писав він про кінематограф не український, а радянський, чи, принаймні, пострадянський. В нинішньої кіношної України свої проблеми. Ми не будемо на них зупинятися, тим більше – ставити діагнози: мовляв, кінематограф скоріше живий, ніж мертвий. Чи навпаки.... Просто звернімося до його величності факту, котрий іноді буває досить промовистим. Так, цього року вперше здійснюватиметься проект “Україна кінематографічна”. Він відбуватиметься в рамках міжнародного фестивалю “Нашого цвіту – по всьому світу”, започаткованого у 1999 році. Мета і фестивалю, і проекту – об’єднання митців з України та української діаспори, а також підтримка молодих талантів, зокрема – і в царині кіно.

Наша київська кореспондентка Богдана Костюк зустрілася з ініціаторами проекту – дослідником Ігорем Винниченком та кіномитцем Михайлом Іллєнком.

Богдана Костюк: “Фестиваль “Нашого цвіту – по всьому світу” став традиційним, але мистецький проект “Україна кінематографічна” – це щось нове. Отже, пане Винниченко, що це за проект?”

Ігор Винниченко: “Після мого спілкування з молодими нашими кіномитцями, які намагаються себе знайти , я бачу, як їм це важко. Всі знають про ту ситуацію, в якій наше кіномистецтво, наша кінематографія перебуває – брак коштів через залишковий принцип і так далі. І ті діти, які навчаються і бачать себе, або хочуть бачити себе митцями реалізованими, на жаль, дуже часто це не трапляється. І через те ми втрачаємо тих, хто від’їжджає до інших країн, робить славу інших країн. Україна того немає. Ми сподівалися, що привернувши увагу до цього, ми зацікавимо тих, хто в нашій діаспорі є, і міг би допомогти теперішнім студентам себе реалізувати, і таким чином допомогти тій же Україні, від чого, зрештою, виграємо всі ми.

Для цього ми, власне, і зініціювали це, в наглядовій раді погодилися бути її членами Лесь Танюк, Василь Червоній і начальник управління культури міської адміністрації Олександр Биструшкін. В наглядовій раді пан Михайло Іллєнко, декан кінофакультету інституту театрального мистецтва і ще кілька людей, які причетні безпосередньо до цієї сфери... Тобто ми намагаємося робити те, що ми вважаємо за потрібне, це не нам воно потрібно. Нагадаємо, що це не високі слова, це потрібно Україні і всім нам”. Богдана Костюк: “Пане Іллєнко, Ваші враження від цього проекту?”

Михайло Іллєнко: “Це необхідно. Ви знаєте, я думаю, будь-який проект у цьому напрямку або в паралельному напрямку, який підтримує нашу культуру, це дуже необхідно зараз. І я знаю, що там є плани великі і є потенціал великий, який я знаю з свого боку. Якщо наповнити своїм натхненням, вмінням, професійністю, то таких людей дуже багато молодих. Я можу сказати це і як декан і як директор фестивалю “Відкрита ніч”, все ж таки 6 років роботи цього фестивалю – це дуже велика колекція людей, яких, я б так сказав.. мені вони всі дуже подобаються, але серед їхніх фільмів є такі, які можуть перетворитися на майбутні, дуже перспективні внески в нашу культуру. З якого боку буде допомога, можливо - з того, про який ми зараз говорили, можливо - з іншого якогось. Тут, дай Боже, щоб спрацювало щось, бо зараз дійсно ситуація складна, особливо для молодих. Знаєте, старші вже щось там зробили і можуть тішитися, що вони там щось зняли і так далі”.

Павло Вольвач

Творчість письменника та кіносценариста Андрія Куркова також тісно пов’язана з кінематографом. Після роботи над документально-ігровим телефільмом “Жертва” та трисерійним фільмом “Якщо я не повернуся”, Андрій Курков створив сценарій мелодраматичного трилеру під назвою “Не вір очам своїм”.

В творчому активі автора – і сценарій наразі єдиного спільного українсько-французького кінопродукту – фільма режисера Криштофовича “Приятель небіжчика”. Окрім того, Курков – автор кількох десятків романів, перекладених приблизно двадцятьма мовами, член англійського ПЕН-клубу, Спілки письменників України та Європейської кіноакадемії. Одним словом – успішний сучасний митець, в устах якого фраза: “Мені в Париж, у справах, терміново!” виглядає цілком доречною. Застати пана Куркова у Києві – річ непроста. Однак мені якось таки вдалося зустрітися з митцем і, нехай і похапцем, а все ж поговорити про творчі здобутки, прем’єри, новинки, і взагалі, як кажуть в Одесі – “за жизнь”.

Андрій Курков: “Зараз має запуститися новий фільм “Не вір очам своїм” за моїм сценарієм, за двома оповіданнями.., це практично держзамовлення, але за кожним держзамовленням треба чекати грошей від бюджету.”

Павло Вольвач: “Андрію, тебе називають найвідомішим українським письменником на Заході, на Сході теж, що стоїть за цим, можна говорити про якусь інвазію Куркова: і на Захід, і на Схід? Переклади, так? Коли це розпочалося, взагалі, твій вихід на європейську, скажімо так, арену?”

Андрій Курков: “В 1999 році, коли моя книжка “Пикник на льду” стала першою книжкою письменника зі Східної Європи і з СНД, яка увійшла в десятку бестселерів Франції, Германії, Австрії, Швейцарії”.

Павло Вольвач: “Можна говорити, що ти найперший український письменник, який видався, наприклад, у Франції..?”

Андрій Курков: “Можна говорити, що я поки що найперший, може, практично єдиний український письменник, який видається в нормальних комерційних видавництвах, великих.. у Франції, “Рендом Хаус” в Америці,.. в Англії і Турції. Я можу багато називати...”

Павло Вольвач: “Справді, ти можеш багато називати, але можливо в тебе є найсвіжіші проекти, ти так принагідно вже згадав. Щось таке - на часі, ось-ось, чим порадує Курков?”

Андрій Курков: “Я хочу ще додати, що так, мене вже почали представляти як письменника, який працює тільки на експорт. Я можу сказати, заперечити цьому, що кількість моїх книжок, виданих в Україні, якщо бути реалістом і приймати російськомовну літературу як частину української літератури загальної, то мене ніхто не перебіг в цьому. Ви не побачите.. чи в 10-ці чи 20-ці, але я знаю, скільки книжок продається, скільки продалося, і я вам можу сказати – більше за мене ніхто книжок не продав. Марініна продала, але вона не українська.”

Павло Вольвач: “Згода. Тобто можна говорити, що ти вперше, наприклад, з українських письменників, подолав якусь там планку в тиражах, так?”

Андрій Курков: “Так, я вважаю, що так.”

Павло Вольвач: “Андрію, ну а в чому ти вбачаєш підґрунтя свого успіху, в чому, крім, звісно, якості письма, напевно, щось іще?”

Андрій Курков: “Звичайно, як можна бути геніальним письменником, але поганим менеджером, не мати агента і ніхто тебе тут не помітить, у нас взагалі, не помічають людей, які не хочуть себе пропагувати. А пропагувати себе – це вважається дурним смаком. Я вважаю, що людина, яка хоче пробитися в культурі, і літературі, і в музиці, вона має знати і розраховувати тільки на свої сили, навчитися бути своїм менеджером”.

Павло Вольвач

Що ж, час добігає кінця і я, ведучий Павло Вольвач прощаюся з вами до наступного випуску радіожурналу “Віта Нова”. Сьогодні у студії мені допомагав звукооператор Михайло Петренко, котрий, долучаючись до моїх прощальних слів, бажає вам всіх гараздів. Отож, щоб ви нам були здорові! Шануймося і пильнуймо себе. Говорить “радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG