Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 02:50

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка


Олекса Боярко, Сергій Грабовський Ми український народ: національно-етнічна мозаїка

Київ-Прага, 30 травня, 2003

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Почнемо з історії сьогодення. Ми продовжуємо цикл “Шістдесятники”, у якому культуролог Роман Корогодський оповідатиме про життєву і творчу долю художника-пейзажиста Олексія Захарчука.

Роман Корогодський

Серед першого десятка художників-шістдесятників Олексій не був помітною постаттю. Спілчанське начальство, що набило собі руку на тематичній широкоформатній картині, так званій «багатофігурній композиції» в дусі соціального замовлення, а, отже, й великих грошей, кпило із Захарчука — він не здатний на створення реалістичного полотна. Тоді Олексій малює несамовито-експресивне сіро-зеленкуватої тональности полотно червоноармійського мітингу. Нарешті, тема! Але! Невже ця потворно завихрена маса і є лицарями революції? Ні й ні! У Захарчука стався нервовий зрив, і він сказав наголос усе, що думала більшість художників, але мовчали чи за чаркою говорили на кухні. А він не просто сказав, а ще й підписав лист проти політичних репресій.

Нарешті, ворог розкрився вповні... Недарма втікав від животрепетних тем чи спробував спотворити обличчя революції.

Олексій Захарчук животів як тільки здатні існувати «прокляті поети» на кшталт Бодлера та йому подібних. Вони завжди були в усіх суспільствах і за всі часи, та за совєтів відкинутість митця була продиктована ідеологію і тотальною несвободою, з якою справжній поет ніколи не змириться. А Олексій просто нездатний був змиритися. Відмовитися від себе він не хотів. Ані за що!

За нових часів три величезні персональні виставки в стінах Українського музею образотворчого мистецтва (1994, 1997, 1999) засвідчили нев’янучий талант Майстра. Так! Олексій далі малює пейзажі. Він далі тікає від суєти. Він так само заглиблений в пізнання свого краю й лише в ньому шукає відповіді на фундаментальні питання світобудови й заховані причини кричущої невідповідности соціально-суспільного, історико-психологічного, культурно-мистецького новітнього потворства щодо цілісности землі та якоїсь первісної, просто небесної краси України. Художник маніфестує пейзаж не як артистичний акт, що характерно було, скажімо, для творів Глущенка, Шишка. Для Захарчука зовнішність — периферія. Художник проникливим поглядом (майже завжди зверху) прагне пізнати, «що там, за дверима буття». І показує атмосферу застиглого розмислу, неначе Бога, що допіру тут побував і полишив ці поля, гори чи вибалки, аби люди відчули, володарями яких скарбів, естетичної вишуканости вони є. І як мала би ця обставина нас внутрішньо збагатити, аби ми. нарешті, збагнули, що «немає іншої Вкраїни, немає іншого Дніпра».

Напевно, не позбавлений цікавости такий факт: англійський дипломат пан Ремонд Асквіт, прямий нащадок колишнього прем’єр-міністра Великої Британії, знавець образотворення, в родинній традиції якої було колекціювання творів мистецтва, привіз до себе три роботи Захарчука, й приятелька художника, яка гостювала в пана Реймонта в Лондоні бачила роботи нашого митця поруч з творами Джованні Белліні... Тобто йдеться про майстерність і духовну конвертованість творчости українського художника, що промовляють іноземцеві проникливіше, гучніше, ніж нашим закомплексованим і зле вихованим заможним людям. Про можновладців — годі говорити.

Олексій Захарчук — поет і його пейзажі філософська лірика. Однак за цією очевидністю постає ще один шар епічного розвороту подій минулого, що розгортаються перед зосередженим зором глядача. Це талант почути відгомін історичних подій сивизни століть, перепрошую, тисячоліття в духовній присутности самого художника як німого свідка того часу. Картина 1,75 на 1,5 називається «Житнє поле».

Уява слухача вже домальовує чи то «Скіфську бабу» на обрії чи кобзаря десь у куточку... Захарчук не сприймає нічого зовнішнього, ніяких асоціацій, метафор, що вже давно перетворилися в штампи. Він малює поле, що дихає вітром, високе небо після дощу й веселку, неяскраву, але доволі помітну. Все! Мірою вглиблення в цей пейзаж, починають звучати рядки «Слова про Ігорів похід», або згадується «Повість минулих літ». Чи то вітер приніс оті спогади, чи то веселка перекинула міст від тривог історичного минулого в наш день,— не знаю. Та знаю, що треба мати велику епічну потугу художнього мислення, щоб викликати подібні асоціації, щоб засвітити райдугу поетичної тяглости традицій, історії нашої Землі.

Уже казав про драматизм життєвих і мистецьких доріг художника. і коли намічався happy end і Захарчук вийшов із забуття, його спіткав найтяжчий удар долі — померла його зовсім молода жінка. Я знав багато років Аллу, цікаву науковицю-мистецтвознавця, музеєзнавця, знав їхню родину, тому міг уявити кризовий стан Олексія. Як справжній митець він залишив твір, який так і називається «Ранок Пам’яті Алли». Це також пейзаж, написаний двома фарбами — густо синій холодний колір неба і цілком чорний колір Землі. Грань між ними — рваний спазмуючий різкого розмежування двох світів, у яких художнику однаково зимно.

У цьому зв’язку цікавішою є картина «Синій вечір. Дорога». Яку Захарчук творив 20 (двадцять!) років і яка, гадаю, є підсвідомим процесом сублімації митця від травм немилосердної долі. Можливо, тому він її, картину, ніжно любить. Від природи скромний, Олексій нею пишається і як дитина хоче розповідати. Як на мене, на вербальному рівні картини художника спрощуються, стають плоскими, бо їхню природу він бачить наївно, інтелектуальне їх осягання йому не до кінця приступне. З таким феноменом зустрічався не раз.

«Житнє поле» майже прямокутне полотно. Симетрична композиція лісу, що поділяється ледь помітною дорогою на дві рівновеликі частини. Сонце давно вже запало за ліс і тільки ледь-ледь на контражурі постають густі чорно-сині масиви дерев у густій сутіні. Тиша. Космічна тиша. У картині — таїна й гносеологічна загадка, на яку немає відповіді: чи душею пізнана ця таємнича стіна дрімучого лісу? За незворушною тишею, що просто нависає над проселковою дорогою, одне ясно: якщо пізнана, то хіба що самим художником. А хотілося, щоб кожний глядач спромігся, наважився й собі ввійти в цей ліс — адже дорогу хтось протоптав. звичайно, потрібне польове забезпечення. Звичайно, потрібні гостра цікавість і "ёособистісна" відвага.

Олексій Захарчук — відважна людина. Адже не дарма від 13 років (1942 року) він воював у партизанському загоні на Поділлі. Ліс як ліс і «ліс людей» освоєні його досвідом у деталях і не становлять, неначе, екзістенційного глухого кута. Та існує доля, невблаганна й незбагнена. Її не об’їдеш конем, як записано в народній мудрости. І після нервово-спазмуючого полотна «Ранок. Пам’яті Алли», митець відправився в найтяжчі мандри за пізнанням власної долі як феномену осягання таїнства смерти. І перед глядачем поставлена та сама вимоглива проблема: пізнати себе через входження в дебрі непізнаного. Тут Олексій Захарчук упритул наблизився до теорії самопізнання Григорія Сковороди — «Відкрий себе»...

І таки віднайшов себе, відкрив себе як людина й як митець. Щоправда, на це пішло вже життя...

Олекса Боярко

Чи почувають себе мешканці столиці Кримської автономії європейцями і чи прагнуть ними бути? Спробувати знайти відповіді на ці запитання допомагають результати соціологічного опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи”. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Опитування жителів Сімферополя, проведене у другій половині травня, засвідчило: якби відбувся референдум щодо вступу України до Європейського Союзу, за цей вступ проголосували б 46% респондентів, проти – тільки 21%. Інші не визначилися чи не прийшли б на голосування.

Більшість сімферопольців також вважає, що Україні потрібен такий самий тип економічного розвитку (58%) і такий тип демократії (54%), як у країнах Європейського Союзу. Це, на думку експертів, дуже високі показники, якщо врахувати чи не найбільшу з-поміж адміністративних центрів України включеність Сімферополя у російський медіа-простір і майже повну відсутність об‘єктивної інформації про життя об‘єднаної Європи. Впадає в око, що мешканці столиці кримської автономії високо поціновують засадничі громадянські права і свободи, властиві європейському способу життя. Так, вважає, що завжди слід дотримуватися принципу свободи слова 63% опитаних, свободи совісті і релігійної свободи – 71%.

Свободу утворення організацій і об‘єднань вважає обов‘язковою 49% респондентів, залежною від обставин – 40%. І, нарешті, не проти поїхати до однієї із країн Європейського Союзу на постійне проживання 21%, на тимчасове (попрацювати або здобути освіту) – 36%. Таким чином, на “європейський вектор” налаштована переважна більшість жителів не тільки Києва чи Львова, а й столиці Автономної Республіки Крим – того регіону, де раніше помітно домінували комуністи і прихильники євразійської інтеграції.

Олекса Боярко

Чергова розповідь про звичаї українських переселенців у Сибіру – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.

Олена Боряк

Ця розповідь була записана моєю колегою Галиною Довженок у родині українців-переселенців села Бугреєво Плесо, що у Новосибірській області, у 1990 році. Мені здалися надзвичайно колоритними описи весільних обрядових дій, що припадали на наступний після шлюбу день. Як колись на батьківщині предків, на Полтавщині, ще у післявоєнні роки у понеділок тут, у далекому західному Сибіру, було прийнято, щоби родички молодої несли їй сніданок.

За звичаєм тут, у родинах українців на ранок після весілля свекруха садовила за стіл невістку “снідати”, але замість наїдків накладала їй у миску по черзі – то соломи, то сіна, то сирої картоплі. Тож чекала молода дружина на своїх подружок – бо несли вони у її нову оселю і всіляки страви (звичайно, млинці, і вареники, і яєшню), і горілку – щоби самим “нагодувати” у першу чергу молодих, з потім і батьків молодого.

Наступною подією понеділка була улюблена “перезва”. Перебиралися у кого на що вистачало фантазії, але звичайно у попів і лікарів. Ще й “ліки” всілякі наколочували. І веселою процесією вирушали до сватів. Де яке болото чи калюжу перетинали – вимазувалися і викочувалися у тій багнюці. А вже як кого зустріли – ловили і напували тими “ліками”, а ще й обмазували, обліплювали і “нагодовували” чим прийдеться. Проте у хаті молодого чекали гостей – для того заздалегідь топили лазню (а як не було, то гріли води) – і перш, ніж сісти за стіл, щоби продовжити трапезу – вмивали гостей.

Ось так буття нащадків українських переселенців увібрало у себе пам’ять про далекий, колись рідний край. Однак вони всіляко підтримували (і навіть розвивали) свою власну культуру за рахунок нових елементів – згадайте про миття учасників “переберії у лазні”. Українці, яких доля закинула на схід, у такий спосіб тримали зв’язок – віків і поколінь.

Олекса Боярко

І знову історія. 28-го травня виповнилося 407 років битві при Солониці між польським військом Станіслава Жолкєвського та козацькими загонами Северина Наливайка. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Навесні 1596 року під натиском польського війська на чолі зі Станіславом Жолкєвським повстанці Северина Наливайка відійшли з Волині на Київщину. Наприкінці березня вони з’єдналися біля Білої Церкви із загонами реєстрових козаків гетьмана Григорія Лободи і розбили один з польських підрозділів. Ще один бій з поляками відбувся 3 квітня неподалік Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, де козаки втратили чимало старшин. Після переправи на лівий берег Дніпра, обтяжені великим обозом з козацькими родинами, повстанці відступали в степ. Проте в середині травня неподалік Лубен їх наздогнали та оточили польські частини.

При впадінні річки Солониці в Сулу козаки заклали табір, укріпили його чотирма рядами возів, ровами та насипними валами, встановили гармати на наповнені землею дерев’яні зруби. Серед десяти тисяч обложених було тільки 3 тисячі боєздатних козаків, решта – поранені, жінки та діти. Невдовзі у таборі забракло води, харчів і фуражу, почався падіж коней, загострилися суперечності між «статечними» козаками та козацькою голотою. На козацькій Раді нереєстрові козаки звинуватили Лободу у таємних переговорах з поляками і вбили його, а новим гетьманом обрали Кремпського.

Нарешті, по двох тижнях облоги і двох добах безперервного обстрілу табору польськими гарматами, козаки погодилися на пропозицію Жулкевського скласти зброю в обмін на вільний вихід з оточення. 28 травня вони видали полякам Наливайка і ще 10 старшин, віддали 24 гармати, корогви та клейноди. Однак, на порушення даного Жолкєвським шляхетського слова, жовніри несподівано напали на обеззброєний козацький табір і вчинили там різанину. За словами очевидця – польського хроніста Йоахима Бєльського, «як було всіх у таборі з черню та жінками до десяти тисяч, то вирвалося не більше півтори тисячі». Козаки, що під командуванням гетьмана Кремпського прорвали оточення, повернулися на Запоріжжя. Олекса Боярко

На цьому ми прощаємося з вами, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка” З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG