Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 15:55

"VITA NOVA"


Павло Вольвач "VITA NOVA"

Київ, 11 червня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю всіх, хто слухає нас об цій порі! В ефірі – радіожурнал “Віта Нова”.

В київській дійсності, як в добрій латиноамериканській прозі, часи поєднуються. Сивий плин віків і гомінке сьогодення переплітаються і творять ауру неповторності, яка відлунює новизною одвічних київських сюжетів. Серед них – і кваплива ритміка вранішньої підземки, і державницька сановитість печерських бруків, і застиглі у камені й бронзі творці доби, які самі вже стали символами.

А без Подолу Київ не можливий, Наче Володимир без хреста ! –

стверджує дворова київська канцона. Сперечатися тут важко. Як, зрештою, важко уявити без святого Володимира не лише Київ, а й і українську історію. Саме популяризації цього образу і присвячений новий – як стверджують його організатори, – безприкладний проект “Володимир Великий”, про який розповідає наша київська кореспондентка Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Історик Орест Субтельний нагадує, що князь увійшов до літописів і народних переказів під іменем Ясного Сонечка і Володимира Великого. Ініціатива князя Володимира охрестити Київську Русь була важливим державницьким кроком, - на цьому наголошували і Михайло Грушевський, і наш сучасник Орест Субтельний. Процес хрещення відбувався достатньо болісно, але у підсумку Русь стала однією з могутніх держав свого часу. Так стверджував невідомий нині автор «Візантійських хронік» кінця десятого – початку одинадцятого століть.

Князеві Володимиру як одній з головних постатей у становленні і розвиткові давньоруської держави і присвячений проект «Володимир Великий». Один з ініціаторів проекту– народний депутат Микола Габер – каже, що уперше у міжнародному масштабі буде проведено низку акцій, мета яких – популяризувати українську історію, особливо доби Київської Русі. Серед таких акцій – і також уперше! – буде демонстрація виставки з історії грошових знаків України. Адже, за словами пана Габера, за доби князювання Володимира Великого, гривня була, так би мовити, «конвертованою валютою».

Микола Габер: “Для успішного здійснення цієї акції потрібна ціла серія сувенірно-монетних виробів України на базі українських монет, для того, щоб донести - не просто пронести монету і показать її, а щоб вона стала модною, престижною, щоб вона стала відомою і в Україні, і поза Україною. На цьому шляху є декілька речей. Створення сувенірів, які могли б продаватися в літаках, поїздах, закордонних філіях наших туристичних агентств, тут, на території України в різних магазинах.” Прем’єра виставки “З історії української гривні” відбулася днями у Державній Думі Росії. Очікується, що колекція українських монет і далі подорожуватиме Європою. Адже, як писав свого часу Михайло Грушевський, “здобутки предків мають бути визнаними та гідно оціненими нащадками”.

Павло Вольвач

Гроші – річ ефемерна, але, як казав Остап Бендер, якщо в суспільстві циркулюють грошові знаки, то мусять бути люди, в котрих тих знаків неміряно. І вони, щасливчики, напевно ж, є.

З чим українському суспільству щастить менше, так це з каналами. Вічно якась з ними халепа – як не “канальні роботи” біля “города Пітєрбурха”, так якийсь Біломоро-Балтійський...

Часи змінилися. Однак, не стосовно каналів, які, схоже, стають і для нової України новою старою халепою. Зокрема – глибоководний судноплавний канал через дельту Дунаю, про проблеми побудови якого розмірковує мій колега Сергій Грабовський. «В результаті новобудови капіталізму канал Україна матиме,” – стверджує він. А чого, натомість, позбудеться? Отож...

Сергій Грабовський

Якраз десять років тому українські науковці та “зелені” раділи – з‘явився новий різновид заповідників заповідників – біосферні. Тоді їх було тільки два. Згодом це число зросло. Найвідоміші з них – це Асканія-Нова, Карпатський і, звичайно, створений 1998 року, Дунайський. От про останній і піде мова. Оскільки 6-го червня на засіданні Ради національної безпеки і оборони де-факто, на думку екологів, відбулося офіційне прощання із ним, хоча де-юре цей заповідник і продовжить своє існування. Похорон біосферного заповідника в Україні відбувається вперше, але, ймовірно, не востаннє, отож придивимося уважніше до цього дійства.

Як завжди, проблема у грошах. Українська влада хоче мати грошовий зиск від побудови глибоководного судноплавного каналу через дельту Дунаю. Адже зараз фактично весь потік кораблів іде через румунську територію, і Україна практично усунута з цього сегмента ринку, унаслідок чого завантаженість основних дунайських українських портів Рені та Ізмаїл не перевищує 20%.

Ще у радянський час був уведений у дію канал Прірва для проходу кораблів типу ріка-море. Однак кілька років тому він зовсім замулився і став непридатним використання. Отож, як зауважив секретар Ради національної безпеки і оборони Євген Марчук, побудова нового каналу поверне Україні вантажопотоки, забрані перед тим Румунією. А на трасі каналу для екологічного контролю будуть установлені постійні моніторингові пости, задіяні моніторингові групи і залучені громадські організації.

Тим часом незалежні експерти, думку яких можна прочитати на сайті maidan.org.ua, зазначають: “Ми припускаємо, що канал будують лише і виключно тому, що через гирло Бистре в Чорне море виносяться осадкові породи, які будуть замулювати канал. Тобто його декілька разів на рік доведеться прочищати, що коштує сотні тисяч доларів. Хтось отримає постійне джерело надходжень за рахунок держбюджету на десятки років вперед”.

Тим часом серед усіх великих дельт середземноморського та чорноморського басейнів, вторинна дельта Кілійського рукава Дунаю, де будуватиметься канал, найменше змінена людською діяльністю і природні процеси дельтоутворення виражені тут найбільшою мірою.

За кількістю видів фауни дельта Дунаю є чи не найбагатшим місцем у сучасній Європі. У Дунайському заповіднику налічують понад тисячу видів рослин, понад 90 видів риб, 12 з яких занесені в Червону книгу України, 40 видів тварин і 15 видів земноводних і рептилій. Відповідно до чинного законодавства та міжнародних угод, на значній частині території заповідника такого типу заборонено займатися будь-якою господарською діяльністю. Очевидно, канали в Україні не мають нічого спільного з господарською діяльністю.

Павло Вольвач

Фауна в дельті Дунаю – поки що багатенька. Але в чому ми направду “впєрєді планєти всєй”, так це в кількості пісень. Подейкують, їх набирається понад двох сотень тисяч – сумних, тужливих, жартівливих, калинопідіймальних – будь-яких.

Щоправда, сутужніше із самими носіями і хранителями народної пісні. Тим виразніше на цьому тлі вирізняється постать композитора і керівника хору “Гомін” Леопольда Ященка. Ця людина ще на початку 70-х почала практикувати українську пісенну “контру”, як характеризували його діяльність тодішні мистецтвознавці в цивільному. Такі Ященкові прем’єри були належним чином поціновані і обернулись роками поневірянь та замовчувань.

Але часи змінилися. І в акустику доби вплітаються і мелодії ященківської сопілки, і потужні хоральні акорди “Гомону”. Нещодавно Леопольдові Ященку виповнилося 75 років. На його ювілейному вечорі побував Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Леопольд Ященко - особа легендарна. З його ім’ям пов’язують відродження справжньої української народної пісні і національних традицій. Він - засновник хору “Гомін”, вокальних ансамблів “Криниця”, “Радосинь”. “Гомін” народився на дніпрових схилах після того, як він став безробітним. народився хор. Причиною його звільнення з Інституту фольклору став лист протесту з приводу політичних арештів 1968 року в Україні. Так була започаткована, як багато хто сьогодні говорить, “академія народного співу”.

Згадує Леопольд Ященко: «У мене був такий потяг до пісні, що коли я чув, як пісні дівчата співають, особливо як посилали наше село на жнива з школи, і, розумієте, і мова рідна, і пісня рідна, і це все на мене так впливало, що я приїжджав додому і деякий час навіть тільки по-українські розмовляв демонстративно».

До речі, грати на сопілці Леопольд Ященко почав вчитися лише в 1988 році, і робив це, як правило, в транспорті. Спочатку втикав сірнички, щоб не дуже було чути, і перебирав пальцями. Цікаво, що він ніколи не грає на сопілці вдома.

Зала Будинку офіцерів 2 червня була переповнена. Прийшли справжні шанувальники цієї світлої людини, однак не було помічено перших осіб уряду, Міністерства культури, міста. Як сказав один виступаючий, прислали п’ятих-сьомих секретарок.

На вечорі було багато виступів. Послухайте фрагменти деяких з них. Говорить голова київського “Меморіалу” Роман Круцик: “Сьогодні було сказано дуже багато слів: і “лицар української пісні”, і “лицар українського духу”, і я би хотів би до цього добавити, що Леопольд – це є новітній Кобзар , бо кобзарі несли не тільки пісню, але.. український дух».

А тепер – слово поетові Петру Осадчукові: «Ми свою історію проспівали і досі крізь сльози співаємо....»

Говорить працівниця музею Максима Рильського Ніла Підпала: «Ми всі Вас дуже любимо, як люблять всі, хто зібрався сьогодні, але я хочу Вам побажати такої ж любові від нашого начальства і міста, і держави. По-перше, ми всі дуже просимо, щоб товариш Омельченко подарував йому найближчим часом ключі від квартири. А по-друге, ми дуже просимо, щоб наше рідне місто виділило на 12 році незалежності приміщення постійне для центру народної пісні Леопольда Ященка».

Аж не віриться, що в лауреата Національної премії України імени Тараса Шевченка можуть бути такі проблеми. Тут щось не так або зі здоровим глуздом, або з владою.

Павло Вольвач

Як правило, говорячи про прем’єри і дебюти, погляд наш не відривається від хрещатицьких бруків. А тим часом, мистецький бульйон, насичений новими метафорами і мізансценами, піниться і поза столичними кресами. Зокрема – і на Буковині.

Сьогодні наш гість – поет, прозаїк, головний редактор “Буковинського журналу” Мирослав Лазарук.

Мирослав Лазарук

Видаємо книжки, видаємо пристойні книжки, і виставки знеменитні, але не тільки у Чернівцях - і Київ. Я, зокрема, віднедавна очолив український журнал, про який ти згадував, і у якому друкується без всяких там застережень і Микола Вінграновський, і академік Іван Дзюба і цьогорічний шевченківський лауреат Василь Герасим’юк, гадаю, що про якусь провінційність цього журналу навіть не з руки говорити, бо це ті постаті, які сьогодні творять якусь модель українського мистецтва, літератури, які закладають і які закладають підвалину в майбутнє.

Павло Вольвач

Мирославе, ну я з огляду на зміст, щось ти міг би виокремити?

Мирослав Лазарук

Оскільки я згадав Миколу Степановича Вінграновського, то я мушу похвалитися усім слухачам, що буковинський журнал у першому числі надрукував повністю нову повість “Манюня”, річ яка не сходила зі шпальт журналів, газет вже тривалий час, але повністю її надрукував саме буковинський журнал.

Павло Вольвач

Головне - оновлено, він же її постійно переписував

Мирослав Лазарук

Безпеерчно. Більше того, ми свого часу започаткували публікації фрагментів, а саме в нас з’явилася ця річ. Я вважаю, що це для всієї України, і не тільки України, бо журнал потрапляє і за кордон, до українців, які там мешкають і є гарні відгуки. І гадаю, що це явище. Ми таким чином спільними зусиллями творимо якусь таку якість літературну, які зараз відбуваються, рух вперед, а не тупцювання на місці, а не переливання з пустого в порожнє.

Павло Вольвач

Гаразд, життя у вас в Чернівцях буяє мистецьке, але хотілося б наостанок узнать про творчі здобутки, про творчі прем’єри і новинки саме Ярослава Лазарука. Що в тебе було найновішого, яка твоя найсвіжіша прем’єра , твій дебют.

Мирослав Лазарук

Я недавно, не так давно видав збірку поезій, яка називається “Містечкові містерії” . Ще що – я завершив роман “Лепра” Проказа. Ще моя дилогія одна... лежить у Сучасності, обіцяють хлопці надрукувати про нашу владу, про аморальність влади як такої. І ось це такі мої скромні прем’єри.

Павло Вольвач

Мирославе, я не можу поділити, хто ти для мене більше - поет чи прозаїк. І щоб говорити коротше, без вірша я тебе не відпущу.

Мирослав Лазарук

Чому ти, брате, не співаєш, чому заважко так мовчиш? Неначе сад наш поливаєш, неначе сам собі болиш. Немає навіть вітру, брате, аби додому полетів, Приліг на дах старої хати, листком німим залопотів. Не родить яблуня, банує, мараля всохла і горіх, Не той же, братику, панує, хто лихомана переміг, А той, кому співає вітер із непрогляді-далини І хто сльозину нишком витер із лугової калини.

Павло Вольвач

На цій яблунево-екологічній ноті ми й завершимо наш радіожурнал. Його для вас провели я, ведучий Павло Вольвач та звукооператор Михайло Петренко. Ходіть здорові. Зустрінемось за тиждень.

Говорить “радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG