Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 03:10

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Програма буде присвячена історичній проблематиці.


Олекса Боярко, Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Програма буде присвячена історичній проблематиці.

Київ-Прага, 6 червня, 2003 року

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні наша програма буде присвячена історичній проблематиці. Почнемо зі своєрідного обміну офіційними листами, який відбувся між народним депутатом Левком Лук‘яненком і фахівцями академічного Інституту історії України. Ситуацію досліджував Віктор Березанець.

Віктор Березанець

Нещодавно Президент України Леонід Кучма взяв участь в урочистостях з нагоди ювілею російського міста Санкт-Петербург. Народний депутат Левко Лук’яненко, на відміну від Президента Кучми, вважає політичною помилкою участь України на державному рівні в цьому ювілею.

Левко Лук’яненко: “Україна знаходиться у дипломатичних відносинах з Росією, тому треба було взяти участь у відзначенні 300-ліття Санкт-Петербургу. В Санкт – Петербурзі є консульство українське. Отже, наш уряд мав би доручити нашому Генеральному консулу в Санкт –Петербургу представити там Україну. Санкт – Петербург був центром Російської імперії, а Російська імперія давила всі 300 років Україну, нищила наш народ, не визнавала за нами права на існування нації.”

А щоб упевнитися в об’єктивності власної думки щодо цієї проблеми, народний депутат звернувся до Інституту історії України за роз’ясненнями про роль Петербургу, Російського імператора Олександра ІІ в українській історії. Монумент останнього український президент від імені України, а може, від власного, подарував Росії.

Левко Лук’яненко: “Ми направила листа з клопотанням надати нам відповідь, що означає для України Санкт-Петербург, хто його будував, скільки тисяч козаків туди було насильно взято, прив’язано. Чи повернулися ті козаки. Роль імператора Олександр ІІ в українській історії, що був підписаний Валуєвський циркуляр і так далі”.

Відповідь Інституту історії України зацитуємо повністю:

“Шановний пане депутате. На Ваш запит від 17.04. 2003 року повідомляємо наступне. Місто Санкт-Петербург було столицею Російською імперії з 1703 по лютий 1917 р. В той час більша частина територій нашого краю, за виключенням Галичини, Буковини та Закарпаття входило до складу цієї світової за значенням та розмірами держави. Петербурзький період має непересічне значення в історії сучасної України вже хоча б тому, що загальна кількість населення тут зросла за цей час з 3,5 до 48 мільйонів чоловік. Завдяки розгрому Османської порти, в серії російсько-турецький війн, сюди назавжди було приєднано Крим і Північну Таврію. В результаті перемоги росіян над Наполеоном 1812 року, було відведено загрозу остаточного перетворення цих територій в колонії Відня, Парижу, Берліна, Стамбулу.

Зусиллями Північної Пальміри тут постали сучасна промисловість, сільське господарство, торгівля, фінанси, що за своїм рівнем знаходилися на 4-5 місцях у тогочасному світі.

Друге. Імператор Олександр ІІ з династії Романових царював впродовж 1861 –1884 років. За цей час у Подільській, Волинській, Київській, Харківській, Полтавській, Чернігівській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях запроваджується єдина система початкової освіти, подальшого розвитку набуває середня школа. Відкривається університет в Одесі. В містах краю створюються водогони, газові ліхтарі, конка, електричний трамвай. З’являється перша в Україні залізниця Одеса-Балта, кількість гімназій всіх типів зросла з 1112 до 16 798. Виникло безліч теоретичних та науково-практичних товариств.

Третє. У 2003 році місту Санкт-Петербург дійсно виповнюється 300 років, у зв’язку з чим фраза Вашого звернення “так зване святкування” звучить недипломатично.

Четверте. Якщо є намір знищити пам’ятник імператору Олександру ІІ як відповідні скульптури зображення царів Миколи І, Олександра ІІІ, Миколи ІІ, тоді, звісно, краще передати його до Російської федерації. У протилежному ж випадку, він не повинен тулитися на задвірках одного із столичних музеїв, а повинен зайняти чільне місце на одній з центральних вулиць Києва.”

Довідку підготував кандидат історичних наук Машкін, підписав лист доктор історичних наук, професор , член-коресподент НАН України Реєнт.

Чи є думка фахівців музею історії України панівною в українській науковій громаді?

Олекса Боярко

Чи відповідає інформація, надана народному депутатові фахівцями Інституту історії України, елементарним вимогам наукової істини? Послухаємо з цього приводу думку доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва.

Ігор Лосєв

Кандидат історичних наук Машкін О.М. у цілковитій згоді з заступником директора член-кореспондентом НАН України Реєнтом О. П. стверджує, що місто Санкт-Петербург було столицею Російської імперії з 1703 по лютий 1917 року. Але імперію в Росії було проголошено лише 1721 року, а не 1703. Фаховим історикам не завадило в це знати. Адже полум’яна любов до сусідньої держави аж ніяк не скасовує конкретних фактів. Виявляється, що якщо вірити Машкіну і Реєнту, ці 200 років імперії були для України роками щастя і поступу: по-перше, українців стало більше – населення зросло з 3, 5 до 48 мільйонів. Ясна річ, якби не імперія, то діти б в українців не народжувалися. Подіне переконання в радянські часи набуло дещо вивершеної форми: “ “Прошла весна, настало лето. Спасибо партии за это”.

Тільки чомусь академічні історики забули про деякі цікаві обставини цього періоду в історії українців: про запровадження кріпосного рабства, яке в Російській імперії скасували лише на 20 років раніше за Бразилію і майже одночасно з визволенням негрів в Америці. Про перетворення української землі на постійну арену воєнних змагань Росії з величезними поневіряннями її населення – Північна війна, війни з Туреччиною, Перша Світова.

Про депортацію нардів Криму ( греків, вірменів, кримських татар). Про зруйнування Запорізької Січі та депортацію українського козацтва на Кубань. Про Батурин і звірства Петра Першого в Україні.

Для діячів з Інституту історії колоніальний стан України у складі Російської імперії є велике благо, у порівнянні з можливим аналогічним статусом у складі Австрії, Франції чи Німеччини. Хоча це, власне, є справою смаку.

Машкін і Реєнт розповідають про нечуваний розквіт освіти в Україні за часів Олександра ІІ, забуваючи геть, що цей розквіт призвів насправді до занепаду освітнього рівня українського народу.

За всеросійським переписом 1897 року в Україні серед усіх слов’янських територій імперії був найвищий рівень письменності, про що неодноразово заявляли депутати тогочасної держдуми, які представляли малоросійські губернії. А в 17 столітті, за свідченнями Павла Алепського, була країною майже суцільної письменності. Нічого, напевно в Інституті історії України не знають про прикрозвісний Валуєвський циркуляр та Емський указ ( заслуга Олександра ІІ) про заборону української мови.

Офіційні науковці нічого не сказали про справжні заслуги Олександра ІІ, що такі ж були. Це скасування кріпосного права, судова і земська реформи, сприяння визволенню балканських народів від турецької неволі, певні демократичні кроки у Великому князівстві Фінляндському.

На жаль, нічого подібного не можна сказати про цю персоналію в українському контексті.

Що ж стосується створення в Україні за його царювання водогонів, газових ліхтарів, конки, електричного трамваю, то є звичайною діяльністю будь-якої нормальної колоніальної влади. Це робили французи в Алжирі, англійці в Індії і голландці в Індонезії. Читати таке під тризубом на офіційному бланку?

Здається, в Інституті історії АН УРСР з 1991 року не змінилося геть нічого. Крім вивіски, звісно.

Олекса Боярко

Від пристрастей навколо потрактування подій минулого перейдемо до фактів реальної історії. 860 років минуло з того часу, коли нинішній районний центр Прикарпаття Галич був княжою столицею. До часу, коли це місто зруйнував хан Батий, це місто було одним із наймогутніших у Європі. Розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк

Розкопки в 30-х роках минулого століття, які провів відомий професор археології Ярослав Пастернак, практично остаточно підтвердили усталену думку науковців про те, що сучасне місто Галич постало на місці столиці галицьких князів. У ці дні нинішній невеликий районний центр на Прикарпатті відзначає 860 років від того часу, коли його було проголошено столицею галицьких князів. У 40-х роках 12-го століття князь Володимир Всеволодович об’єднав усі галицькі землі і переніс сюди столицю. З часом Галицько-Волинське князівство стало чи не наймогутнішим у Європі. Особливий розквіт Галича припав на князювання сина Володимира Всеволодовича – Ярослава, названого Осмомислом. Кульгавий від народження, фізично слабкий, цей князь володів надзвичайно гострим проникливим розумом і неабиякими дипломатичними здібностями.

Численні церкви та собори, княжі палати вишуканої архітектурної краси та майстерності. Чи не найбільше їх було збудовано за час правління Ярослава Осмомисла. А загалом княжі палати, останні з яких під час розкопок виявлені археологами 5 років тому, розташовані не лише в Галичі, але й на довколишніх землях. Княжі династії будували свої родові обійстя на всіх землях поблизу Галича. Археологи заявляють, що галицька земля – це справжня їхня скарбниця. Якщо б були кошти, то розкопки тут можна проводити десятки років. Витончені прикраси, візантійські амфори і грецькі скульптури, гуцульське різьблення на камені, зброя, привезена з різних частин світу – все це далеко не повний перелік того, що приховує столиця Галицько-Волинського князівства. А ще поховані під землею фундаменти церков та княжих дворів, поховання князів та членів їхніх родин. Колись, ще 8 століть тому, до Галича приїжджали на поклін посли великих європейських держав. Зараз сюди курсують лише невеликі маршрутні автобуси. Зрідка приїжджають школярі на екскурсії. Тут також функціонує музей-заповідник “Давній Галич”. Працівники заповідника із сумом заявляють, що в Галичі є що показати, однак мало хто знає про скарби цього унікального княжого міста.

Олекса Боярко

На черзі – рубрика “Історичний календар”. 7-го червня виповнюється 160 років від смерті українського поета Маркіяна Шашкевича. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Маркіян Шашкевич народився 6 листопада 1811 року у селі Підліссі на Львівщині. Він навчався у гімназіях Львова і Бережан, Львівському університеті та Львівській греко-католицькій духовній семінарії. Там 1832 року Шашкевич заприязнився з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, і однокурсники прозвали їх «Руською трійцею». Невдовзі Шашкевич залучив до «Трійці» ще близько двадцяти семінаристів, і вона стала першим в Галичині українським гуртком.

«Руська трійця» підготувала народною мовою альманахи «Син Русі» та «Зоря», проте влада заборонила їх, побоюючись пожвавлення українського руху, і встановила над упорядниками нагляд поліції. 1835 року Шашкевич надрукував свій перший вірш «Голос галичан», який, за свідченням сучасника, «мовби будив мерців з гробу». Незабаром Шашкевич видав у Перемишлі брошуру «Азбука і abecadlo», спрямовану проти спроб перевести українську мову на латинську абетку. «Письменство, – писав він, – повинно вирости з глибин рідного народу, щоб не скидатись на того райського птаха, що не має ніг, а через те мусить довіку в повітрі виснути».

1837 року «Руська трійця» видала у Будапешті перший галицький альманах українською мовою під назвою «Русалка Дністровая». Шашкевич був автором семи творів альманаху. Поліція конфіскувала більшу частину тиражу «Русалки» і провела слідство над її упорядниками.

Наступного року, по закінченні семінарії, Шашкевич був висвячений на священика і переведений у парафію в село Гумниськи. Він одним з перших перекладав українською мовою Біблію та «Слово о полку Ігоревім», написав перші українські сонети. Маркіян Шашкевич помер у віці тридцяти двох років у селі Новосілках 7 червня 1843 року.

Олекса Боярко

На цьому ми прощаємося з вами. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо «Свобода»!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG