Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 08:59

30 хвилин у різних вимірах


Ірина Халупа 30 хвилин у різних вимірах

Прага, 31 травня 2003 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були дорогий слухачу! Ви вибрали хвилю української Свободи, де я, Ірина Халупа, рада Вас зустріти і запропонувати Вам черговий випуск передачі 30 хвилин у різних вимірах. Сьогодні ми з Вами прямуємо до Львова, де автохтонні і пересаджені львів’яни розповідатимуть про те, чому Львів є таким неповторним містом.

Співає Морозов

УКРАÏНСЬКИЙ ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами, Ïх пагіння бринить у завихренні днів. Цілий тиждень ходжу і живу між левами, Недаремно і місто називається Львів.

Є міста ренеґати, є просто байстрята, Є леви, що мурликають, ніби коти, Божевільно безглуздо облизують ґрати, Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу, Бо мені трішечки повезло: Я побачив у Львові Шашкевича очі, Кривоносові плечі, Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій, Вибухає душа, я тебе розумію, Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина Від степів, де Славута леґенду снує, Щоби серце твоє одчайдушне левине Краплю сили вдихнуло у серце моє. (Василь Симоненко)


Ірина Халупа

За Львовом сумує Надія Степула, не просто сумує – сумує за ним постійно. Коли п’є вранішню каву, а за вікном шумить старезний київський каштан, і коли блукає Андріївським узвозом, а бруківка відлунює в серці кроками по львівських бруках...

Проте Надія ніколи не тужила за Львовом, як за тим, чого ніколи не повернеш, бо вона може будь-коли бачитися з ним – містом, яке змінюється, так само, як і вона, так само, як змінюємося всі ми. Але ми вже ніколи не будемо тими, якими були колись – такою вже ніколи не буде Надія і таким вже ніколи не буде Львів. Але певність того, що будь-коли можна зустрітися з ним, не дозволяє пам ’яті відсунути це місто на невідворотну глибінь.

Що ж, того Львова, в якому прожито незбагненно щасливі й невідворотно гіркі миті - нема. Але й Надії тодішньої немає. Львів є в її спогадах, і, напевно, багато хто у ньому згадує Надію. Може, це відлуння тієї взаємності, якою колись так марилося? Може, простий закон людського життя? Так чи ні, але до Львова Надія ніколи не скаже любила, бо любить його постійно і на завжди. Це її Львів. Львів Надії Степули.

Надія Степула

Захопившись ним відразу, хотілося і від нього взаємності. Львів мав у собі багато – від пам’ятників і пам’яток, живих ілюстрацій історії – до простору, наповненого солодким незужитим часом, який можна було витрачати безмірно. Часом, який намагався здолати мене і якого намагалася пересилити я… Переможців у таких змаганнях певно що не буває…

Прожиті у Львові роки вважаю безцінними. Тепер їх можна міряти хіба що вдячністю до міста, яке виявилося не таким, як хотілося, але кращим, ніж могло бути.

Львів – місто особливе. Мені пощастило побачити багато інших міст світу і прожити в них якусь дрібку часу. Мені ввижалася львівська бруківка в Парижі, Відні і Мадриді, у Римі і в Неаполі, в Берліні й Кордобі, у Толєдо, Кракові та Празі. Кава в цілому світі подібна до львівської, але - не така ж.

У Львові наймудріші кам’яні леви, найпечальніші осені, найбарвистіші базари, найтепліші люди.

Моє відчуття Львова можна означити просто, як відчуття осиротілої дитини, в житті якої ріднішого міста не було і вже, мабуть, не буде.

Тут залишилися – навічно - дорогі люди, з якими шукались істини, іноді ті істини виявлялися прописними, іноді це були правдиві і неповторні відкриття. Молодші і старші, ровесники і набагато доросліші – це коло людей помалу звужувалося, бо час вихоплював із кола найталановитіших, як виявилося, найдобріших, як тепер здається, найчистіших, як думається про них у спогадах. Василь Левицький, Михайло Осадчий, Оксана Сенатович, Наталка Давидовська, Вячеслав Чорновіл, Роман Федорів, Володимир Лучук, Ігор Білозір, Галина Гордасевич, Дмитро Герасимчук – уже, на жаль, по той бік буття. Із ким довелося тільки зрідка спілкуватися, з ким – ділити щось більше від дрібки солі, чи філіжанки кави. Всі вони відійшли в різний час, але залишилися в одному просторі серця - теплом і повнотою світла.

Із Наталкою Давидовською я була знайома коротко. Ми ніколи тісно не спілкувалися. Мені подобалися її вірші, які траплялися в публікаціях, у першій збірці.

Наталка померла у 1994 році. Перед цим ми ще розмовляли по телефону, вона була вже хворою, хоч мало хто знав тоді, що хвороба її – смертельна. Я не могла й уявити, що то наша остання розмова. Поезія Наталки на той час уже мала своїх читачів, але розуміння самобутності цієї поезії прийшло до багатьох тільки після смерті авторки.

В Україні це трапляється часто – те, що саме некрологи та посмертні публікації вирізьблюють профіль письменника, увиразнюють його. Так було з Василем Левицьким. Так було з багатьма іншими. Так було і з Наталкою Давидовською.

Не хочеться стверджувати банальними словами те, що талант її тільки починав розцвітати. Можливо, це справді був початок такого цвітіння, можливо – навпаки. Важливе інше: Наталка належала до покоління поетів, котрі не стали ні “вісімдесятниками”, ні “сімдесятниками”, ні “позадесятниками”, хоч могла б формально бути присутньою і серед тих, і серед інших. Вона залишається серед тих , котрих я іноді називаю “поколінням між Антоничем і Калинцем”. Місця цих поетів у літературі ще не означені. Це тема окрема.

Оксану Сенатович я знала ще менше, ніж Наталку Давидовську. Бачила її у львівській філії Спілки письменників, до якої мене прийняли у 1993 році, на той час пані Оксана була вже “класиком”. Так жартома називали поетів старшого покоління. Оксану Сенатович, як і її чоловіка Івана Лучука, ми, тоді початківці, щиро шанували. Шанували до їх ранньої смерті, шануємо й після неї.

Творчість Оксани Сенатович поповнила той золотий запас української літератури та культури, який ще теж не відкритий повністю. Нинішні дослідники мають багато іншої роботи – вони відкривають тих, хто відійшов сто чи двісті літ назад. Колись відкриють і Сенатович, і Давидовську, і Лучука, і Левицького та Осадчого та багатьох інших.

Ірина Халупа

Атмосфера Львова – що це таке? Звідки вона береться? Чи це питання повітря, архітектури, а може історії?

Юрій Винничук львів’янин з Івано-Франківська, але, судячи з його наукової роботи, він корінний львів’янин. Пан Винничук є справжнім львовознавцем, він автор двох книг про Львів – «Легенди Львова» і «Кнайпи Львова» та низки інших книг. Він також багато знає про львівський батярський світ та про львівський балак – цю специфічну мову, якою колись говорила львів’яни. Разом з Віктором Морозовим він видав компакт диск львівських батярських пісень «Тілько ві Львові», деякі з них прозвучать в цій передачі.

Наша колега Оксана Пеленська запитала пана Винничука про цю специфічну львівську атмосферу.

Юрій Винничук

Львів - це особливе місто, таке саме, напевно, як деякі міста в Європі такі, як Прага, або Відень, або було колись таке цікаве місто Трієст, в якому зійшлися до купи кілька культур. В таких містах, де це скупчення різних культур, завжди відбуваються якісь особливі речі і створюється якась особлива магія того і міста, і місця, де те місто розташовано.

Може феномен Львова полягає у тому, що після війни правдивих львів’ян залишилося може якихось 10%. Ми знаємо, що євреї загинули, поляки у більшості виїхали, українців в Сибір вивезли, інтелігенція повтікала за кордон, бо мусила рятувати життя... Дуже мало лишилося людей. І не зважаючи на те, що місто поповнилося за рахунок галичан з сіл і якихось інших маленьких містечок, українців з Сходу і з росіян, все ж таки на всіх цих людей, які приїхали зі сторони, (бо я зрештою, хоч моя родина з Львова, але я народився в Івано-Франківську і жив там понад 20 років), все одно на всіх цих людей діє магія цього міста. Людей тягне до коренів, їх цікавить історія і до тих популяризаторів любителів Львова, які пишуть якісь розвідки про Львів, чи там якісь статті досліджують, входять не лише галичани, чи українці, навіть росіяни є.

Дуже багато вже видано різних часописів. Є такий часопис «Галицька брама», де постійно друкуються такі різні розвідки про старий Львів. Дивно те, що люди, які тут не народилися, а їх причаровує це місто оцією історією, своїми якимось минулими цікавинками. Є дуже багато місць, які приваблюють і які, знову ж таки, пов’язані з якимись легендами, історіями давніми, з якимось подіями. Все це якоюсь мірою дуже впливає на мешканців.

Вони гордяться тим, що живуть у цьому місті і вони щось цікаве бачать тут, і гордяться якимись місцями, де побували якісь дуже відомі люди: там, імператор Франц Йозеф, син Моцарта, чи Казанова. Одним словом, це дуже цікавить людей. Тому будь-які книжки про це вони завжди викликають велике зацікавлення.

Оксана Пеленська

А львівський міський діалект?

Юрій Винничук

Його вже не існує у тому виді, в якому він раніше був. Справа у тому, що він існував в основному у передмістях і його було три види: це львівський балак: він був у польській інтерпретації, український, єврейський.

Ясна річ, що всього цього нема. Я ще застав деяких людей, які ще так говорили. Але що цікаво, що я часто вживаю ці словечка і вони дуже гарно сприймаються, людям подобається. Навіть просять, щоб я якийсь словник такий видав того львівського балаку.

Батяр я си, батяр (пісня)

Батяр я си, батяр з малої дитини, Ой, дана-дана, дана-дана, гей! Як мав штири роки, ходив до дівчини, Ой дана-дана, дана-дана, гей!

Батируйте, хлопці, як я батярую, Ні одної нічки дома не ночую.

Маю жаль на маму, маю жаль на тата, Же мя породили такого вар’ята.


Ірина Халупа

Львів – місто яке нікого не залишить байдужим. У Львові є щось для кожного. Є Львів серйозний, культурний, духовний, історичний, але є і Львів веселий, забавний, батярський. Львівська батярська субкультура, на жаль, перейшла в історію. Сьогодні про неї залишилися легенди, перекази та пісні. Але батяр, то є батяр і залишки цього духу ще можна в декому помітити.

Ось наш непостійний дописувач, Пилип Стебельний, хоча він джентельман найвищого ґатунку, все ж таки в ньому щось із львівських батярів глибоко закорінилося. Про Львів ніхто не сміє нічого поганого сказати, коли в товаристві Пилип. Його львівський нарис читає тимчасовий львів’янин Зиновій Фриз.

Пилип Стебельний

Львів – то я вам скажу, місто! Як чесний фацет, мушу визнати, що ліпшого не знав, не знаю і знати не хочу!

Недавно приймав у себе київського колєгу, давно знайомі, а ще давніше він до Львова не приїздив. Походили по кнайпах, скочили на Краківський, навіть до Галєреї я його повів – хай долучається до скарбів культури, їх там багато.

Йдемо потім по Кульпаркову, де я живу (тільки нічого такого не подумайте, я живу не в тамтешній психіатричці, яку теж умовно називають “Кульпарків”, а тільки на масиві сесьому. Зеленому такому, файному…), то йдемо ми з Влодком (його по-київськи кличуть “Вова”, але я роками вперто кажу йому “Влодко), ще під вражінням від Галєреї, і він раптом каже:

-Гарне у вас місто. Але ж – провінція…

А я, - відповідаю йому:

- Провінція. Зато європейська! Не то, що Київ…

Мало що ми не посварилися за двайцять літ дружби, через ті провінційні питання.

Львів насправді така суперова, як тепер кажуть, провінція. Мале місто, кожний кождого знає. Ще за Цісаря так було, і за Польщі, і за совітів. І тепер, за незалежної України і, взагалі, завжди так. В усі часи тут можна було старатися і якось непогано жити, бо головне – не яка влада десь там, нагорі, а які в тебе сусіди, родичі і приятелі. Залежало в основному від них. А, може, і від влади також.

Але я знаю твердо, що жадна влада не могла ніц зробити з тим, аби Львів цілковито був прикоськаним. Завше те наше місто жило, як суверенний гордий організм у сему світі. Львів’яни в усі часи любили будуватися і набудували за кілька сотень літ безліч чудних кам’яниць, замків, поклали стільки бруківки, що хоч і видовбують її вже років сто, аби замінити асфальтом, а всієї досі не видовбали.

Львів’янки славляться у віках вродою і, щоправда, трохи встрентними характерами, але то не має до справи, бо впродовж століть народжували і героїв, і простих батярів, подібних до мене, котрі завше додавали містові колориту і шарму. Тут в кожнім столітті була своя пані Гандзя, котра першою знала найпікантніші плітки, чи пані Рузя, котра пекла найсмачніший хліб, пані Оля, котру кликали на всі весілля за старшу кухарку, або пані Фаня, котра шила найелегантніші сукні, або пані Зоня, котра універсально могла помогти, бо знала всіх попередніх пань і з ними приятелювала…

У Львові в усі часи коти називалися переважно Мацьками, а пси – Пушками, чи Жучками. Колись давно тут ще тримали кози на околицях та деяку іншу живність, але, відколи часи змінилися на ліпше, козів тримають хіба ті, кому не жаль псути свій старовинний балькон сіном та дечим іншим. До речі, балькони львівські давно оспівані в одній батярські пісні, - там є такі слова:

Ой що я по Львові находився Ой що я по Львові надивився: Сидить пані на бальконі, Наставила ноги голі, Ой голі, ой голі, як холєра!..

Та пісня, вочевидь, складена ще тоді, коли голі ноги пасувало прикривати довгою сукнею, або хоча б шляфроком до п’ят…

Я Львів люблю. Він мені – найсолодше місто в світі, найдивніше і найгарніше. І, скажу я вам, заперечити сю мою тезу – що Львів – то найсолодше і найдивніше місто в світі, мені ще ніхто не зміг. Най би спробував…

ТІЛЬКУ ВІ ЛЬВОВІ (пісня)

Най єнші шукають на вербах грушок В Мюнхені, в Парижі, Торонті, Мене ж Бог боронить від хибних думок, Зі Львова я ані ні крок. Бо де ще є людєм так файно, як ту, Тільку ві Львові. Бо де ще зубачиш таку красоту, Тільку ві Львові. Ховаймо на спід тягар наших бід, І в Штати нема чо тікати. Тяж пиво у нас холодне, як лід, Дівчата солодкі, як мід. Якби ще десь раз я вродитися вмів, то Тільку ві Львові. Так люблю той Львів, що бракує ми слів, Львів то є Львів. На світі є Відень, Гонконг і Нью-Йорк, Я ж нігди туди не поїду, Бо зроду не схильний до хибних думок, Зі Львова я ані на крок.


Ірина Халупа

Що би хто не казав – а в тій європейській, як стверджує Пилип Стебельний провінції, в цьому Львові завше є найсмачніші в краю тістечка до кави, також сама кава, горілка, полядвиця, паштети, сири, ну і пиво теж. Та і все інше. А головне – тут до кави є не тільки ті знамениті тістечка, а ще сам триб пиття кави. То мусить відбуватися з цікавими людьми (хоч з кимось одним), з цікавими розмовами, де виринають іноді речі надзвичайні та неповторні. Так народжуються перекази, анекдоти і легенди. Так твориться історія – при каві, в розмові.

Мода на каву прийшла до Львова у ХУІІІ столітті, хоча про каву знали й раніше. Перша кав’ярня в Україні виникла 1672-го року в Кам’янець-Подільському. Юрій Винничук, у книзі «Кнайпи Львова» пише, що було їх там аж цілий десяток і заснували їх турки. А славний Юрій Кульчицький свою кав’ярню у Відні відкрив аж 11 років пізніше, у 1683-му році. За те, що допоміг врятувати Відень від турків, Кульчицькому дали всі запаси кави, що були в турецькому обозі. Австрійці думали, що це паша для верблюдів, - пише Винничук, - й тому радо віддали її Кульчицькому. А все решта, це вже історія.

Кава завоювала Львів з приходом австрійської влади 1772-го року. Появилися цукерні, де продавали різні напої, серед них була кава, яка дуже швидко набрала львівського присмаку й кольориту. До цих пір кажуть що львівська кава – найсмачніша. Хоча я чула інше твердження від ревних поклонників ужгородської...

Про Львів і львівську каву можна говорити безконечно, не можна лише одного – не можна згадати в цьому контексті про львів’янок. Це особливий стиль жінок, жіночої поведінки, манери вбиратися, розмовляти, розв’язувати ті чи інші життєві проблеми. Львів’янки – це одна з характеристик Львова. Львів’янки – це жінки, яких не зустрінеш в жодному місті України. Бо, якщо киянки чи, скажімо, полтавчанки, чи харків’янки – це просто писані красуні, то львів’янки не є аж такими класично витонченими, але вони мають у собі щось таке, що, як добрий смак, немає ціни. Отже, львів’янки – очима львів’янки Ганни Стеців.

Ганна Стеців

Перший справжній урок поведінки львівської жінки я дістала десь приблизно у 12-річному віці. Була зима перед Новим роком. Я поверталася зі школи юних журналістів “Гарт” (така школа тоді працювала при львівській молодіжній газеті). Іду собі стометрівкою. А стометрівка – це особлива історія. Це – сто метрів, на яких у Львові, в самісінькому його центрі поблизу ринку, можна зустріти найцікавіших людей міста. Отож, іду стометрівкою. Народ кудись поспішає, біжить, оминаючи перехожий перехожого. І ось у цьому стометрівочному натовпі раптом випливає абсолютно розкішна постать: висока, струнка, з розпущеними по плечах блонд-волоссям у лисячому хутрі... Я бачу її з спини. Вона не йде, вона пливе стометрівкою, раз у раз зупиняючись біля газетного кіоску. Вона мені так сподобалася, що я, наче зачарована, іду за нею і разом з нею зупиняюся біля кожного кіоску “Союз друку”. Але вона поводиться якось дивно: кожного разу запитує у кіоскерки чи має та поштівки “З Новим роком!”. Справді, дивна ця жінка. На полицях кіоску сотні поштівок. А вона йде далі і в наступному кіоску запитує те ж саме. Я – мала та наївна, в певний момент не витримую: “Пані, але дивіться, ось вони новорічні поштівки”, - показую їй на вітрину. Вона підводить густі вії, ледь всміхається до мене і відповідає: “Це – “С Новим годом!”, а не “З Новим роком!”, дівчинко,” – і пішла. Це була львів’янка. Чи треба ще щось казати, щоб ти, слухачу, збагнув, що значить це слово – “львів’янка”?

Ірина Халупа

Кожен, хто бодай раз відвідав Львів, не міг не почути і не побачити старовинний годинник на міській Ратуші. А цього року у годинника ювілей. Рівно 155 років тому у 1848-му майстер Вільгельм Штіль виготовив його механізм у Відні. У 1852 році годинник встановили на вежі. Відтоді той своїм бамканням повідомляє львів`янам точний час. Цей годинник - найстаріший в Україні, він пережив Австро-Угорську імперію, польську і совєтський періоди. До речі, у столиці Австрії є ще один годинник роботи Вільгельма Штіля.

У книзі Юрія Винничука «Львівські легенди» є розповідь про те, як будували львівську ратушу. Коли 1615-го року львівський бургомістр Мартин Кампіан розпочав її будувати, то звелів виловити всіх дармоїдів, волоцюг, п’яниць, картярів та інших, хто днями висиджував по шинках. Ïх приводили на будівництво та змушували працювати. Серед цих дармоїдів були і дармоїди іншого ґатунку - діти заможних міщан, які крім ложки, келиха та карт, нічого іншого в руках не вміли тримати. Все місто сміялося і багато батьків самі добровільно приводили своїх синочків, як тоді жартували, на каторгу. Саме тому, з північного боку кампіанівської вежі було викарбувано на камені корабля, на пам’ятку про той час, коли гультіпак відправили «на галери». Наша львівська колега Галина Терещук піднялася на Ратушу, яку збудували як робітники так і гултяї, і побачила серце найстаршого годинника в Україні.

Галина Терещук

Понад семисот сходинок відділяють землю від вежі, де встановлений старовинний годинник. Великим ключем відчиняю важкі металеві двері, котрі ведуть на вежу. (звук ключів) І тепер залишається подолати 306 дерев’яних сходинок… (Гупання ногами)

І ось я в годинниковому львівському царстві, на самому вершечку Ратуші. Усе рухається, крутиться. Скільки тут усього –коліщата, гвинтики, вали. Як усе це вручну зібрали майстри у середині 19 століття? Це просто фантастично… А львівський хронометр узагалі унікальний, один із останніх великих діючих механізмів. Ось так звучить серце львівського 155-річного годинника ( серце) Від 1852 року, саме тоді встановили годинник на Ратуші після пожежі 1848року, годинник майстра Вільгельма Штіля з точністю до секунди сповіщає львів’янам годину. Навіть далеко від Ратуші серед міського шуму можна розчути бамкання старовинного годинника на Ратуші і полічити його удари. (шум міста) Під механізмом годинника є 4 тягарці: 15, 80, 90,120 кілограмів. Тричі на тиждень їх підтягує годинниковий майстер за допомогою спеціальної корби. Діаметр циферблата – 4 м, довжина великої стрілки – 2 м, малої – півтори. Щоб встановити літній чи зимовий час, годинник повністю зупиняють і за допомогою спеціальної корби переводять стрілки. П’ять років механізм реставрували, але поміняли лише один вал. До речі, метал замовляли у Донецьку.

Львів’яни могли оглядати годинник одразу як тільки його встановили і з висоти пташиного польоту дивились на Львів. Традицію екскурсій на вежу відновили у 2000 році. Щодня сюди приходить багато львів’ян і туристів. Найбільше захоплюються подоланням понад 700 сходинок американці. Як розповіли працівники міськради, найстаршою відвідувачкою оглядового майданчика була 98-річна бабуся з Німеччини. Вона упродовж усього довгого шляху підбадьорювала свого 50-річного захеканого онука. У вихідні Вежу відвідують наречені. За давньою легендою, якщо молодята стануть між малим та великим дзвонами, доторкнуться до них руками і загадають бажання, то воно неодмінно збудеться. Задля справдження мрій, молодята не шкодують ні своїх ніг, ні вишуканих білих суконь і долають сотні сходинок під звуки веселої львівської музики.

Ірина Халупа

Як сьогодні львів’яни творять атмосферу Львова?

Відомий український маестро, диригент, свого часу ректор Львівської консерваторії Микола Колесса мешкає у Львові з 1907 року. 6 грудня цього року Миколі Колессі виповниться рівно 100 років. Тоді, у 1907, він приїхав до Львова зі своїми батьками з містечка Добромиль, що поблизу Перемишля. Батька перевели працювати до філії української гімназії, тому родина переїхала у Львів. Галина Терещук спитала його, яким тоді був Львів?

Микола Колесса

Львів мав прикмети культурного і європейського місто. Може за останні роки, з них нещасних 50 років останніх, Львів дещо втратив з тих таких гарних прикмет європейського міста...

Галина Терещук

А що б мало таке перейти, щоб Львів знову набув таких рис, яким був у 1907, Львів 30-тих років, щоб мало змінитися, як Ви думаєте?

Микола Колесса

Тяжко сказати. Чистота, порядок. Може менший рух. Вулиці для великого міста завузькі. Вулиця має бути широка для машин, щоб водій їхав сам безпечно і безпечно було самим пасажирам.

Галина Терещук

У 30-тих роках ХХ століття Микола Колесса навчався у Празі, щовечора відвідував концерти і шалено тішився з того, що має змогу здобувати музичні знання. У 1931 році він повернувся з Праги до Львова. Який тоді був Львів, як Ви застали його, яким? По-іншому подивилися на місто, на людей?

Микола Колесса

По-іншому трошки, все більш примітивно було: не так витончено, гарно, як там.

Галина Терещук

А в чому була примітивність?

Микола Колесса

В поведінці, в слові, в праці, у всьому... Часом з’являлася якась така простота, але в тій простоті люди показували себе щиро і правдиво, у людині все бачиш, що в ній є.

Галина Терещук

А Ви ніколи не думали залишити Україну назавжди, покинути Львів, виїхати в інше місто, де можливо була б більша кар’єра?

Микола Колесса

Я там (у Празі) був 7 років, правда, я на літо приїздив до Львова. Але я там був і були такі настрої, що ніби то я далеко від своєї Батьківщини.

Я ніколи не мріяв покинути Батьківщину. Я двічі був в Америці - в 1954 і 1996 роках. І кожен раз я щасливий був, що можу повернутися. Я міг би там залишитися, я мав можливість. Я, як диригент, міг би всюди у всякому оточенні себе показати. Але я того не зробив і повертався. І добре робив, що повертався.

Галина Терещук

А чому?

Микола Колесса

Тому що я живу серед своїх людей. Я тут відчуваю, що я тут є на своїй землі і що я тут маю кого вчити, від кого навчитися. Слово «вдома» - велике слово.

Ірина Халупа

Це був відомий український маестро, диригент, свого часу ректор Львівської консерваторії Микола Колесса. Він мешкає у Львові з 1907 року.

Для уродженця гір Тараса Марусика Львів у його свідомості був першою українською столицею. Від самого слова “Львів” трепетала його душа. Львів – це був такий собі своєрідний магніт, який, як йому здавалося, притягував лише гарних людей, а гарними людьми могли бути лише патріоти і відштовхував усіляких ворогів України.

Зі Львовом Тараса Марусика в’яжуть також ті концерти, які він свого часу там нерідко відвідував. Щоправда, для цього йому треба було долати електричкою 100 кілометрів.

Перший його спогад про Львів врізався в Тарасову шестирічну пам’ять глибоко. Нічний поїзд Рахів-Львів віз його з батьками з рідного Яремча в столицю Галичини. Тараса розбудили, мабуть, перед шостою ранку, коли до Львова залишалося рукою подати. І коли потяг підходив до перону, під сферичний дах, кругле червоне сонце ніби зачепилося за прекрасну будівлю вокзалу...

Але головна роль Львова в Тарасовому житті полягала в тому, що саму тут, у місті Лева перед ним відкрився чарівний світ музики.

Тарас Марусик

Я став студентом Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка і почав вивчати французьку мову. Звичайно, крім французької ми вивчали ще такі благородні дисципліни, як історія КПРС, чи науковий комунізм. Але це окрема історія.

Львів мене манив і далі. І, починаючи з 2-го курсу, а можливо, трохи раніше, я з певною періодичністю сідав у трускавецьку електричку і сповнений якихось своїх мрій, які заповнюють молоді голови, їхав у Лємберґ, як іноді ще називали це місто. Найбільше мене вабили концерти і вистави в оперному театрі, чого не можна було почути в Дрогобичі. Я вже й не пригадую, де я роздобував інформацію, але їхав на якісь конкретні вистави і концерти. А якщо у Львові виступав ще й якийсь француз – а я був безтямно закоханий у французьку – то нісся туди, як на крилах. Пригадую концерт одного французького органіста в органному залі, відкритому в якомусь храмі. Мені вдалося трохи поспілкуватися з ним. Але почуття було двоїсте. З одного боку, я шалено зрадів, що француз мене розуміє, а з іншого, розмова була короткою. Бо про що йому було розмовляти зі студентом, який вивчає французьку мову в якомусь невідомому для нього містечку?

Але одного разу мені по-справжньому поталанило. Я довідався, що до Львова приїжджає гітарист з Парижа Жан-П’єр Жюмез із класичним репертуаром. Коли після концерту я підійшов до нього зі своїм однокурсником, щоб поспілкуватися, він був надто втомленим і запитав, чи можемо ми прийти до нього в готель “Львів” завтра на обід. І ми погодилися, ще не знаючи, де ночуватимемо і що нам буде за пропущені пари...

Уявіть, які почуття нуртували в третьокурсника Дрогобицького педінституту, який ніколи по ресторанах не ходив, та ще й у компанії з парижанином. Забігаючи наперед, скажу, що з того часу ми щороку обмінювалися новорічними листівками, а потім неодноразово зустрічалися в Києві і Парижі. Кожен раз, коли я буваю у французькій столиці, ми з Жаном-П’єром Жюмезом зустрічаємося, як давні друзі. А все починалося у Львові.

Ірина Халупа



Так, все це починалося у Львові. А ми на жаль змушені закінчувати. Звичайно, що про Львів не скажеш все за пів години, але мені здається нам вдалося сказати найголовніше: немає другого міста такого, як Львів.

На цьому закінчуємо цей випуск передачі 30 хвилин у різних вимірах. Я Ірина Халупа прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю Вам ясної погоди на душі. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG