Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 14:14

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Олекса Боярко, Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ-Прага, 11 червня, 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Ірина Жиленко – героїня нової розповіді з циклу “Шістдесятники”. Маленька на зріст велика поетка і жінка. Так її характеризує ведучий циклу культуролог Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Ірина Жиленко — одне з найскромніших і найвизначніших імен шістдесятництва як суспільно-культурного згромадження. Чи немає суперечности між отими двома визначеннями? У самій іпостасі поетки була закладена дивна, як на ті часи, самобутність. Вона одна з небагатьох майже оминула громадянську лірику, публіцистику. Їй чужий патос, голосні декларації, викриття. Зовсім маленька на зріст, вона від юнацьких років цілком була занурена в себе, та щоб не виглядати білою вороною, вдавала таку собі ординарну «заспілкуху». Цей комплекс «Я в мами дурненька» — чиста гра, вдавання, а справжнє Ірчине обличчя, її голосне «Я» постало з її поетичного світу неординарної особистості, з її творів, мемуарів, уключно.

Промовиста назва вже першої збірки поезій — «Солдо на Сольфі». Понад сорок років Ірина Жиленко солює Справжній поет — це завжди Соліст. Ще двадцятилітньою Ірця обрала собі за естетичний і етичний ідеал (ну кого б ви подумали?!) — Анну Ахматову. І неменше! І тут маю розповісти про природній рівень домагань маленької, доволі самотньої жінки.

Ірина страждала, коли поліційна влада взялася за її чоловіка Володимира Дрозда і запхала його для «дослідження» в психушку (психлікарня ім. І. Павлова). Вона вдарила на сполох, і ми, її друзі, пішли на скандал і таки вирвали Дрозда із «затишку» «палати № 6). Система тут же його запхала до війська, до Касарні, в якусь чернігівську «учебку». Ірця щонеділі летіла до свого Дрозда. Тоді його відправили на Далекий Схід...

Саме тоді ми з Оксаною, бездомні, замешкали в Ірини. І чітко пам’ятаю, як «але» розв’язувалося природно — ми співали народні пісні. Тріо було напрочуд гарне, просто чарівне — це Ірина, Оксана та Нілочка Шевчук (Валерія, її чоловіка, з яким вони допіру побралися, також забрали до війська й відправили за полярне коло, Мурманську область — нечувайтесь українці! Знайте своє місце...). Співали цілими вечорами. Навіть я, безголосий, співав — душа цілком сподівала духовне безмежжя настроєвости й сили духа, й віри в прості й хвилюючі істини, що «за світ встали козаченьки» з якоюсь високою метою, і все треба пережити, перетерпіти й гідно вийти на береги до самого себе. Це — непросто. Це — важко. Дуже. Але такою заповідалася доля. Жила Ірина, м’яко скажу, скромно — поети не мають жирувати. Згодом вона стане коректором часопису «Новини кіноекрану».

Ми часто зустрічалися. Читала нові й нові поезії. Друкували її рідко, і це зрозуміло — цілком несовєтська лірика. Згодом тон лірики густішав, ставав філософічнішим. Якщо двадцятилітня Ірця писала: «Бабине літо, бабине, бабине, не моє. Тут би мені радіти, що все-таки літо є...» (вражаюче світовідчування для двадцятилітньої жінки!), то з часом меланхолійність заступатимуть дедалі глибші думки, спостереження, проникливі розважання.

СОНЕТ І ВЕСНА

Так хочеться сказать: «Уже весна!» А жалко... Це ж — як птиця в тенетах. Скажу: «Весна!» — і, спіймана, вона заб’ється поміж строгих стін сонета.

Моїй весні потрібний буйний шал розхристаного вірша без закону. Коли летить, хвилюючи, душа З рядка в рядок, зливаючи всі коли

і всі мости. А я услід — рукою: шуми, мовляв, я теж була такою.

А зараз ця кімната як сонет, З проломом у стіні. Крізь нього з громом втекла весна... І тихо стало в домі. І пір’я осідає на паркет....


Зізнаюсь: навіть через понад тридцять років мене Ірчина лірика хвилює граничною відвертістю у відтворенні глибинних емоційних струсів, неординарною поетичною візією й невимушеною формою. Поетка навіть сувору форму сонета виносить у заголовок, аби наочніше дати відчути читачеві, пояснити далеко непросту істину: весна в душі творця є законодавцем усього сущого. На таку поезію треба зважитися. Така поезія виникає як сублімаційна необхідність вираження сокровенного. Відважна Ти, Ірцю, поетка, не далася Твоя душа закрипаченню навіть ціною самоусвідомлення: пролом у стіні Твоєї фортеці — реальний і... весна втекла. Та природа не визнає порожнечі. З’явився маленький песик з промовистим іменем Муза. Її всі любили (насправді — Тебе, Ірцю!). Поезія, поетка, Муза... Щось тут є від міфології. Але що саме?

Міфотворчість снується щодня, щомісяця, року, століття. Із сивизни тисячоліть до нас долинає і слів Сапфо, і Евредики лик, і вірність Пенелопи. У різні віки прочитується щось близьке добі: «Парнасці» та лесбійки проставляють свої акценти, наголоси. А поруч існує спільне, загальнолюдське. Ферментальність міфологеми Життя в офірености й волевому забезпеченні поета, його внутрішньої готовности платити високу ціну душевного розпачу, духовної вичерпаности, духової енергетики, що назбирується протягом життя, аби отак щедро й щиро враз по раз вихлюпнути із себе. Вихлюпнути й пояснити, що за благополучним фасадом квилить душа, й саме цей біль такий вулканно потужний, що падають стіни... Вже всередині 80-х Ірина писатиме:

І тоді з глибин життя трагедія приходить: «Ти кликала — мене? Пускай у дім!» Трагедіє, ти меч. Рубай з плеча Клубок, викрешуй з нього крик поезій. Благословляю простоту меча і, звільнена, уже іду... По лезу! То найкоротша із доріг — крізь час і простір — в гору, у грозі і громі. І в безкінечність тягнеться меча спокійний, золотий і чистий промінь.

Це з книжки «Останній вуличний шарманщик». Художниця Ірина Макарова-Вишеславська створила саме такий портрет поетки — величний і загадковий у бутійній високості. Це від поетичної інтуїції і переконання, що журавель у небі краще, аніж масове прагнення впіймати свою персональну синицю в жменю. Бодай таку маленьку-маленьку синичку, але обов’язково — в жменю. Матеріалістичне світовідчування творить переможну ходу й заворожує світ, як не дивно, новітньою актуалізацією атавістичної мітології. І шістдесятники, вчорашні поети, встали в чергу за дешевинкою та, водночас, продають свій крам за новітніми технологіями світового маркетингу.

Тільки Поезія в цьому випадку сиротливо плаче десь в закутку, і жодні голосні декларації не оживляють муміяфікованого птаха з Музею шістдесятництва. Йдучи дороги Життя, людина пори року перетворює на віхи осягання світу й себе в ньому. На провесні — таїна очікувань. Далі — пора любові, хмільних і хвилевих поривань, уявних і реальних помилок, яких жодний поет не уникнув. Не уникнув і тим збагатився... як Поет. Нам, смертним, на ті помилки молитися треба — адже саме тоді поет усвідомлює своє небесне покликання і охолод самостности, обраности. Аж за тим надходить пора суєти — літо: «А море синє, розкішний пляж»... Як не дивно дрібнота саме в марноті марнот розчиняється, й хоч поетичні бульки ще виникатимуть, але Муза назавжди відлетіла, поступившись емблематичности, скажімо, звання академіка... Надходить осінь — повернення до своєї сутности. О цій порі вседозволености поетові притаманні слабкости, нагромадження нових прозрінь, «остаточних» суджено, душевного сумління і настроєвости. І водночас — мудрости серця, лагідного погляду і тверезого діагнозу щодо стану речей і реального прогнозу на «завтра» — зиму. За таких обставин чоловіки кризують, жінки можуть навіть необачно втратити талію, та головне не втрачати зв’язку з Духом Святим, який, певно, за Імануїлом Кантом викликає подив перед зоряним небом і необхідність морального закону у середині нас. Поета, передусім. Саме ця здатність Ірини Жиленко через роки, ріки, гори пронести це дивне світовідчування заворожує, бо «в безкінечність тягнеться меча “спокійний, золотий і чистий промінь».

Олекса Боярко

А тепер – “Етнографічний нарис”. Буття українців-переселенців на Алтаї – тема сьогоднішньої розповіді Олени Боряк.

Олена Боряк

Живі, об’ємні, значущі й сповнені драматизму подробиці життя українців-переселенців можна віднайти у розповідях старожилів села Нова Полтава, що розташоване у Ключівському районі Алтайського краю.

Перші мешканці переселилися сюди наприкінці ХІХ століття з Полтавської, а також Харківської, Воронізької та Курської губерній. Спершу була одна вулиця, але коли новобудови хат утворили другу вулицю, першу назвали “Стара”, а другу – “Нова” (за радянських часів, відповідно, “Советская” і “Карла Маркса”). Селяни мали змогу орати землю – стільки, скільки були спроможними. І сіяли пшеницю, ячмінь, коноплі і навіть соняшники.

Старожили переказували, що з добиралися сюди з України на … биках. Тягнули увесь свій скарб. Тривала зупинка була лише на Кубані. Проте той, хто мав таку можливість – мав й певну перевагу перед іншими – одразу запрягав биків у плуг (а дехто і коней), і починав господарювати. Серед першого реманенту, який намагалися згодом придбати, згадують молотарку й косарку. Останню називали тут “лобогрійка” – бо за роботою дуже вже лоб прів.

Для мене було надзвичайно цікаво знайти серед записів свідчення про залишки звичаєвого права у українців-пересенців.Так, дехто зі старожилів згадував про існування громадської комори – “крескому”. Раз на рік на кожного сельчанина накладався спеціальний податок зерном – на потреби бідноти. Особливо це було важливо навесні, коли декому не вистачало посівного матеріалу. Рішення кому і скільки надати зерна приймалося гуртом, на сходці, під головуванням старости. Процедура була простою – лише вголос заявити про свої потреби, і так же вголос підтримати односельця.

Серед інших свідчень – спогади про покарання жінки, що була схоплена на крадіжці. На шию їй почепили макітру із салом і так провели селом. “Чого ж вона краде” – розмірковув у голос тепер уже сивий свідок тих передвоєних років – “ори, сій, відгодовуй собі свиню, заколюй її – та й їж”!– така проста, але справедлива народна філософія.

Олекса Боярко

На черзі – “Історичний календар”. 12-го червня виповнюється 66 років від загибелі організатора і командира Червоного козацтва Віталія Примакова. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Віталій Примаков народився 30 грудня 1897 року у містечку Семенівці на Сіверщині. У Чернігівській гімназії він познайомився із сином Михайла Коцюбинського Юрієм і під його впливом захопився соціалістичними ідеями. Сімнадцяти років Примаков вступив до партії більшовиків і невдовзі за антивоєнну агітацію в частинах Чернігівського гарнізону був засланий до Сибіру.

До України він повернувся навесні 1917 року, згодом брав участь у Жовтневому перевороті, а у січні 18-го року на кордоні з Росією організував і очолив Перший кінний полк Червоного козацтва. Примаков командував бригадою, дивізією та корпусом червоних козаків, воював проти німецьких частин, армії УНР, польського війська, підрозділів Денікіна, Врангеля і Махна. Він був таємним військовим радником у Китаї, військовим аташе в Афганістані та Японії, навчався в Академії генерального штабу в Німеччині.

Навесні 1929 року Примаков під іменем «кавказького турка Рагим-бея» командував півторамісячним радянським вторгненням до Афганістану. Зустрівши опір афганської армії, він вимагав від радянського командування у Ташкенті надіслати йому 200 газових гранат з іпритом.

Під час голоду 33-го року командир корпусу Примаков написав цикл віршів, в одному з яких були такі рядки:

«А теперь на просторе У бескрайнего моря Вольный труд на степях процветает, Люд рабочий живёт, Звонко песни поёт...».

1936 року заступник командувача Ленінградського військового округу Віталій Примаков був заарештований. Разом з Тухачевським, Якіром та Уборевичем він проходив у справі так званого «військово-фашистського заколоту у Червоній армії». Він був розстріляний у віці сорока років 12 червня 37-го року за звинуваченнями у порушенні військової присяги та зраді Батьківщини.

Олекса Боярко

На цьому ми прощаємося з вами і завершуємо програму «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG