Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 23:22

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Олекса Боярко, Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ-Прага, 13 червня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

15 років тому у Львові під час установчих зборів Товариства української мови відбувся перший в новітній історії України багатотисячний мітинг демократичних сил. За ці роки мовна проблема в Україні навряд чи була розв‘язана, попри законодавчі акти і гучні гасла. Чому? Академік Іван Дзюба вважає, що усталені за останній час підходи до мовного питання були не зовсім вірними. Послухаємо Івана Дзюбу.

Іван Дзюба

Прикладом неадекватного ставлення до реальності може бути звичайне розуміння мовної проблематики. Ми дуже спрощуємо драму української мови, обговорюючи її переважно в стосунку до тих сфер функціонування мови, які піддаються державному або культурно-нормативному регулюванню. Офіційне мовлення, ЗМІ і писемна продукція – це дуже важливі сфери і вони ще не зовсім утрачені, в супереч тому, що можливості їх регулювання використовуються мало і неохоче. Але є не менш важлива сфера, і вона не піддається жодному безпосередньому регулюванню – це сама стихія життя, щоденний побут мільйонів. Саме тут народжується і оновлюється енергетика мови, і звідси її животоки йдуть у писемне слово. Є, звичайно, зустрічний потік, але його вплив слабший. Якщо мова вільно чується в цій стихії життя, то рано чи пізно опанує всі інші сфери, але якщо вона вигасне в цій стихії або, як казав Потебня, вмре в устах народу, то більше вже ніколи не відродиться. Посилання на іврит не тішать – це унікальний випадок, як унікальна доля єврейського народу. Вона ще може довгий час відшліфовуватися під пером поетів і граматистів, але історичної перспективи в неї не буде.

І ось тут маємо парадокс: згідно з даними останнього перепису населення, 70 % українців назвали своєю рідною мовою українську, близько 70%. Але ж половина з них на роботі, на вулиці, в побуті нею не говорять. Маємо явище вимушеної російськомовності, коли людина, яка може або і хоче користуватися українською мовою скоряється владі традиції – “нє прийнято”. Можна собі уявити, коли б якимось дивом на вулицях Києва, чи Дніпропетровська, чи, не дай Бог, Харкова 20 % люду одного дня та возговорили українською, то наступного ж дня отверзлись би замуровані українські вуста усіх 70 чи 90 %. Бо ж усі вміють, але не хочуть чудити. Потрібна лиш невеличка критична маса сміливців, але як її створити? Ні закликами, ні пропагандою, ні навіть особистим прикладом її не створиш, хоч і те, і друге, і третє потрібне.

Надто ж потрібен особистий приклад, але приклад культурний, інтелігентний, який викликає повагу. На жаль, більшість української інтелігенції українською мовою говорить тільки у гарантовано своєму вузькому колі. А варто з’явитися комусь, хто заговорить по російському, як і всі дружно переходять на російську, “із прілічія, із уваженія”. Уявляєте, жити все життя в Україні і не сприймати українського мовлення співбесідника – це і “прілічно, і уважитєльно”. А залишатися собою у буденній ситуації - “і нє прілічно, і нє уважитєльно”. Водночас знаходяться агресивні мовні патріоти, які своїми причіпками до навколишніх тільки компрометують справу, викликаючи алергію на українство взагалі. Тобто культури мовної поведінки, такту у нас бракує з обох сторін. Зазвучати повноцінно в міському побуті українська мова зможе лише в результаті тривалого процесу її соціально-культурної емансипації, починаючи зі створення відповідної мовної атмосфери в дошкільних і шкільних закладах, підвищення привабливості і її інформативної і інтелектуальної насиченості українського друкованого слова, впровадження української мови в комп’ютерні і Інтернет-технології, які є вже побутом не майбутнього, а вже сучасності. Але велике, може, навіть вирішальне значення матиме всебічний прогрес України як держави. Тільки він зможе піднести почуття національного достоїнства в масі населення, а отже - відчуття відповідальності за свою культуру і мову.

Тобто: не мова є тим важелем, за допомогою якого можна “підняти” суспільство. Навпаки, потрібно задіяти багато суспільних важелів, щоб підняти мову. Тому питання мови (і ширше – національної культури взагалі) треба ставити так, щоб не роз’єднувати, а об’єднувати суспільство. Україну будують не тільки україномовні, і не всі україномовні її будують. Деякі тільки її підточують, самі того не усвідомлюючи. Пригадуються слова Лесі Українки: про Н. кажуть, що він “наш,” бо говорить по-українському, та як послухати, що він говорить, то краще б він говорив по-китайському! Це болюча тема в усіх українських середовищах, зумовлена їхньою інтелектуальною, етнічною різноякісністю, різновимірністю. А водночас, і наявністю проблем, які схиляють до вимушеної солідарності, що одначе може ставати нестерпною. З рідкісною одвертістю написав колись (1976 р.) про це талановитий емігрантський у США поет Богдан Нижанківський, у сатирі “Заява майже політична”. Цитую:

Я можу з дурнем випити, як п’ється,

І не одну- бо полюбляю зміну.

Але не можу слухати, як преться Він будувати власну Україну.

Я можу з ним донесхочу, як схочу,

До ранку бути і - до чорта! – буду!

Але не можу, бо, бігме, не хочу З ним будувати Навіть Псячу Буду!


Це не питання смаку чи індивідуальної примхи. Це питання привабливості, якості і, зрештою, життєздатності українського проекту. Біда, коли в його репрезентанти пнуться люди, які не роблять честі Україні, незалежно від того, якою мовою вони говорять.

Олекса Боярко

Поточний рік офіційно проголошений в Україні роком культури. Але знаний режисер, директор міжнародного театрального фестивалю “Золотий Лев” Ярослав Федоришин називає його “роком нищення української інтелігенції”. Слово Ярославу Федоришину.

Ярослав Федоришин

У цьому році вийшов указ з приводу мінімальної оплати 185 гривень, які отримують люди різних професій. І от уявіть собі, що, наприклад, знецінення українського акторства, коли заслужена акторка в театрі, просто державних театрах України, не рахуючи національних, отримує 206 гривень. І 185 – мінімальний оклад прибиральниці, яка працює може там 2-3 години. А 219 гривень отримує директор і художній керівник в театрі. Це є просто, я рахую, зовсім для того, щоб люди пішли із мистецьких кіл. Але це стосується не тільки акторів, це стосується і журналістів, це стосується і вчителів, це стосується і медиків. Те що кажуть там, кажуть, що буде підвищення, те що буде там закон про театр – це все такі бредні, які будуть може колись. Але ми живемо сьогодні, і театр – це навпаки, те, що відбувається сьогодні. Тому що жива енергетика людей тому і оцінюється театр не як фільм, не як кіно, де є зафіксована, а те, що люди працюють своєю енергією сьогодні ввечері для глядачів. І мені видається, що просто-напросто якщо ми не будемо загострювати цю проблему, то це буде той самий 33 рік, тільки в інший спосіб. Навіть от той закон, який планується про театр – не вирішена проблема оплати. Знову за штатним розкладом – це є теж саме, тільки 30 гривень чи на 20 гривень більше. Але всі закони спрямовані так, що неможливо працювати в такій контрактній системі. Неможливо чомусь в Україні отримувати, наприклад, гонорар такий, який я отримую в іншій країні за свої постановки. Зараз у нас все перевернулося з ніг на голову. Тому що людина, яка інженер, керує культурою. Той, який закінчував в культурі, він працює десь на будівництві. Мені боляче сказати, що, наприклад, надзвичайно багато акторів Львова, які працювали у різних театрах, зараз працюють на будівництві в Португалії, в Італії. Актриси ходять за чужими людьми за те, щоб отримувати трошки більше зарплатні і присилати сюди своїм дітям.

Олекса Боярко

Чи може статися таке, що Шевченкові слова “Чигрине, Чигрине, все на світі гине” виявляться пророчими стосовно долі Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”. Розповідає Богдана Костюк, котра днями там побувала.

Богдана Костюк

Чигиринський заповідник об’єднує унікальні історичні та архітектурні пам’ятки у самому Чигирині, у селищі Суботів та у Холодному Яру. Це місця, пов’язані з історією України від доби неоліту і скіфських городищ до становлення української державності і доби козаччини. Радянська влада свого часу знищувала усе, що стосувалося національно-визвольних змагань українського народу сімнадцятого – вісімнадцятого століть. Так, у Суботові було знищено маєток родини Хмельницьких. Нинішня влада, на жаль, не виділяє коштів для проведення археологічних і наукових робіт у Суботові і Чигирині. Розповідає історик Ольга Вугля: “На жаль, дуже важко нашому директору дається відреставрувати церкву, вибити кошти, дуже важко дається, щоб підтримати в будь-якому стані.. Тому що заповідник складається не лише з Суботова, Холодний Яр, це Богданова Гора і самі окресності Чигирина. Загальна площа заповідника 1 148 га, їх відповідно тримати треба у відповідному стані, це і паливо, і ресурси, і прибирають, і косять. А все лише на ентузіазмі тримається. Фінансування дуже-дуже обмежене”.

За словами пані Ольги, до Суботова охоче приїздять відомі політики і громадські діячі, але вони надають разову допомогу, залишають сотню – другу гривень або американських доларів. Цього вистачає на підтримання у належному стані Свято-Іллінської церкви, де похований Богдан Хмельницький.

Українська громада Великобританії дала кошти для підтримки прославленого тисячолітнього дуба у Холодному Яру. Тим часом, саме село Холодний Яр поволі вимирає: від 93-го року немає автобусного сполучення з Чигирином; хліб завозять двічі на тиждень; перебої з поданням електрики. У Холодному Ярі залишилося сорок мешканців.

Найбільше пощастило унікальному Холодноярському скіфському городищу, розкопки якого фінансує Ягеллонський університет (Польща). Слово – історикові Сергієві Кардашу: “Тематикою Холодного Яру, скіфською тематикою зацікавилися польські вчені, зокрема, Ягеллонський університет. Вони фінансують спільно з Інститутом Археології, декілька років фінансують розкопки, які проводяться на всій території Холодного Яру”.

Співробітники Чигиринського заповідника сподіваються, що не лише іноземні наукові установи, а і українська влада зроблять усе можливе, щоб зберегти унікальні пам’ятки історії, розташовані на мальовничих Дніпрових кручах, під високим вічним небом.

Олекса Боярко

Завершує нашу програму рубрика “Історичний календар”. 14 червня виповнюється 222 роки від народження українського архітектора Вікентія Беретті. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Вінченцо Беретті народився в Італії 14 червня 1781 року. Шістнадцяти років він приїхав до Петербурга, навчався там в Академії Мистецтв і за успішне виконання дипломного проекту отримав золоту медаль та шпагу. Упродовж наступних тридцяти років академік архітектури, професор Вікентій Беретті спорудив у Петербурзі близько п’ятнадцяти будинків та десяти мостів. У січні 1835 року він переміг у конкурсі проектів будинку Київського університету і через 2 роки остаточно переселився до Києва.

Беретті керував зведенням будівлі університету, розробив проекти університетських обсерваторії, ботанічного саду та оранжерей у ньому, а також Інституту шляхетних дівчат, брав участь у консервації залишків Золотих воріт. Щоб «вписати» монументальні споруди університету та інституту у міське середовище, архітектор розробив план реконструкції центру міста, вдало застосувавши містобудівні засади класицизму для складного київського рельєфу. А 1837 року він створив новий генеральний план Києва, в якому вперше поєднав в єдине ціле окремі частини міста.

Вікентій Беретті помер у Києві 18 серпня 1842 року. Будівництво головного – «червоного», – корпусу університету, обсерваторії та Інституту шляхетних дівчат завершував його син, двадцятишестирічний академік архітектури, Олександр. Натомість за власними проектами Олександр Беретті спорудив у Києві близько двадцяти будинків. Серед них – університетський Анатомічний театр, міська лікарня, пансіон Левашової, готель «Європейський», дворянське губернське зібрання, реальне училище, Перша та Друга гімназії. Професор Київського університету, Олександр Беретті був співавтором проекту Володимирського собору, про який написав і видав книгу. За його проектами зведені 23 навчальні заклади у Немирові, Новгород-Сіверському, Білій Церкві, Рівному, Кам’янці-Подільському та інших містах України. 1983 року на честь Вікентія Беретті названа одна з нових вулиць Києва.

Олекса Боярко

На цьому ми прощаємося з вами. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG