Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:51

“Права людини”: Права інвалідів.


Надія Шерстюк “Права людини”: Права інвалідів.

Київ, 19 червня 2003 року.

Надія Шерстюк

На хвилях української служби радіо “Свобода” Ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. За режисерським пультом Михайло Петренко. Вітаємо Вас, шановні слухачі.

За офіційними даними, кожен двадцятий в Україні має серйозні проблеми із здоров’ям, тобто, визнаний інвалідом. Економічна криза, інфляція, занепад промисловості, безробіття, погіршення медичного обслуговування, зменшення можливостей здобути освіту – все це важко подолати навіть фізично здоровій людині, а як вижити в таких умовах людям з особливими потребами?

Про це йтиметься у сьогоднішній передачі, яку розпочинаємо матеріалом черкаської кореспондентки Тетяни Чорномаз.

Тетяна Чорномаз

Причини інвалідності різні: вроджені, посттравматичні чи інші, а от наслідки однакові - обмеженість людини брати активну участь у життєвих процесах. Але життя – всепереможне: люди намагаються не тільки вижити, а й жити повноцінними життям. Розповідає Вихватнюк Марія Пилипівна, інвалід 2-ї групи по зору загального захворювання.

Марія Вихватнюк

Моє захворювання вроджене можливо тому, що народилася в голодний післявоєнний 47-й рік. На інвалідність перейшла лише в 27 років. Працювала в м. Умані на заводі “Мегометр”, очолювала товариство сліпих. Виховую двох синів. Їх виховувати мені було дуже важко, але я справляюся з цією роботою. Важко і матеріально і фізично. Мені допомагають рідні: в мене два брати і три сестри. Пенсія в мене 127 грн. Рідко, але допомагає “Товариство сліпих”: то окуляри дадуть раз на рік, то палицю. Для мене безкоштовний проїзд, хоча раз на тиждень можу з’їздити на базар, щоб щось купити. Я намагаюся вижити заради того, щоб виростити дітей.

Тетяна Чорномаз

Жінка дуже хвилювалася і просила не наголошувати на її бідах, бо вона не звикла скаржитися.

Глухота, сліпота, відсутність кінцівок, порушення функцій внутрішніх органів, головного мозку – все це робить життя людини дуже складним навіть у високорозвинених суспільствах. Адже забезпечення гарантованих прав особи інвалідам вимагає додаткових коштів, що мають бути закладені в державний бюджет.

Особливою категорією цієї верстви населення є діти-інваліди. До розмови на цю тему я запросила начальника одного з управлінь соціального захисту та праці Галину Кучер.

Галина Кучер

Справа в тому, що на державному рівні не вирішено питання про фінансування центрів реабілітації для інвалідів. Те, що сьогодні в нас робиться, це за рахунок тих коштів, які виділяються міським бюджетом. В нас люди працюють і у відділеннях, і в Центрі реабілітації дітей-інвалідів.

Минулого року у державному бюджеті була передбачена стаття видатків на ранню соціальну реабілітацію дітей-інвалідів, але коштів таких насправді нікуди і нікому не поступило. Я сподіваюся, що на державному рівні приймуться виважені рішення, і в 2004 році такі видатки бюджетних асигнувань будуть заплановані в держаному бюджеті, тому що це люди, на яких державі потрібно викладати кошти. Це допомога суттєва, і ми повинні все зробити для того, щоб на ранній стадії їй допомогти, щоб людина почувалася повноцінною, повносправною. Як показав досвід, саме серед таких діток-інвалідів є багато дітей розумово здібних.

Тетяна Чорномаз

Захист прав інвалідів – це спільна справа держави і її громадян.

Надія Шерстюк

Лише на Львівщині мешкає понад 3 тисячі незрячих людей. Вони читають художню літературу, написану шрифтом Брайля, слухають радіо на такий швидкості, яку не сприймає вухо здорової людини. У львівському товаристві для неповносправних, в якому побувала Галина Терещук, сліпі інваліди вважають, що вони обмежені у доступі до друкованої інформації та художньої літератури рідною мовою. Послухайте Галину Терещук.

Галина Терещук

З А.Стегницьким незрячим від народження, юристом за освітою я познайомилася у товаристві для неповносправних “Дерево життя”. Тут є кілька комп’ютерів, за якими працюють люди, які позбавлені зору. Андрій у комп’ютерній справі професіонал. Він створив кілька звукових програм, мандрує Інтернетом і листується з друзями. Жалкує, що комп’ютер – річ не по кишені абсолютно незрячим мешканцям країни, адже тоді вони не почувалися б такими самотніми.

Андрій Стегницький

Доступ до всесвітніх бібліотек - це є доступ до літератури і до іншої інформації на сьогоднішній день, це є і спілкування електронною поштою.

Галина Терещук

Андрій висловив невдоволеність тим, що більшість звукових книг для незрячих з’являються російською мовою, а це чимало сприймають як порушення їхнього права на доступ до рідного художнього слова.

Зауважу, що в 70-80-х роках київський будинок звукозапису випускав аудіокниги переважно українських авторів. Правда, тоді багато творів видатних сьогодні письменників були заборонені радянською цензурою. На початку 90-х про звукові книги забули, а якщо нині випускають, то лише російською мовою. Твори, скажімо, Стефаника, Хвильного, Стуса й надалі залишаються недоступними для людей незрячих, а вони ж хочуть почуватися потрібними, мати роботу, щоб заробляти на життя, а не жевріти на державну допомогу, давати своїм дітям освіту і, зрештою, тішитися такому дарунку як життя.

Надія Шерстюк

На хвилях радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Сьогодні вона присвячена неповносправним людям.

Не знаходячи підтримки у місцевої влади, інваліди звертаються до засобів масової інформації – не по допомогу, як вони кажуть, а просто щоб бути почутими. Наша кореспондентка Богдана Костюк зустрілася з інвалідом другої групи, киянкою Тетяною Стрелковою.

Богдана Костюк

Конституція України гарантує кожному громадянинові право на життя, а також право на рівень життя, достатній для проживання українського громадянина та його родини.

Рівень життя інваліда другої групи, 47-річної Тетяни Стрелкової та її матері, інваліда першої групи, назвати достатнім важко. Слово – пані Тетяні.

Тетяна Стрєлкова

1977-го року я закінчила Київський торговельно-економічний інститут і двадцять років пропрацювала у НДІ економістом. З 91-го року я не працюю – захворіла, стала непрацездатною, отримала інвалідність другої групи. І залишилася з мамою-інвалідом на руках і двома мізерними пенсіями, на які не жити, а виживати важко.

У Конституції написано про право громадянина України на певний прожитковий мінімум, але наших з матір’ю двох пенсій вистачає на те, щоб не померти з голоду. Тим часом, на моє запитання, чому пенсії не вистачає на прожитковий мінімум, і у Київській міськраді, і у Кабінеті Міністрів України мені відповідали: “Держава не має грошей для виплати пенсій на рівні прожиткового мінімуму”.

А крім харчування, інваліди потребують належної медичної допомоги, їм треба одягатися, сплачувати за квартиру.

Не отримавши відповіді від влади, яким чином можна жити на пенсію у 108 гривень, я вирішила піти торгувати. Ходила до місцевих чиновників, які відмовили мені у дозволі на вуличну торгівлю, оскільки я непрацездатна. Але ж мій стан здоров’я дозволяє працювати близько двох годин на добу, і то лишень улітку!

Я вирішила торгувати без офіційного дозволу: зекономила, не сплачуючи за квартиру, триста гривень, купила на ці гроші у кіоску сигарети і стала біля виходу з метро. Мене затримали міліціонери Печерського райвідділу, сказали, що я без дозволу торгувати на вулиці не маю права. Я пояснила, що спонукав мене вийти на вулицю – голод. Але ні міліціонери, ні суддя Печерського райсуду Малетич до мене не прислухались, і на моє відчайдушне “То що, мені з голоду вмирати?” - суддя відповів: «Вмирайте, Конституція для суду України – не закон”. А що тоді закон?

Ми з мамою продовжуємо виживати, сподіваємося, що нас почують. Але так важко жити, маючи пенсію у розмірі 108 гривень – а це лише двадцять доларів.

Богдана Костюк

Розповідає Тетяна Стрелкова. І каже, що таких, як вона, багато. Хтось іде жебрувати на вулицю, хтось не може себе перебороти і тихо помирає під гучні заклики про покращення життя в Україні.

Надія Шерстюк

Незважаючи на хворобу і важкі соціально-економічні умови, деякі неповносправні люди знаходять сили відчувати себе повноцінною людиною.

“ І на інвалідному візку можна радіти життю”, - у цьому переконалася Ілона Слуговіна, героїня репортажу моєї київської колеги Наталії Мусієнко.

Наталія Мусієнко

Спостерігаючи за перехожими на вулиці, частіше бачиш сумні, сірі обличчя. Мабуть такі люди рідко думають про щось гарне і мріють з вірою в гарне. “Часом складається враження, що цим людям життя їхнє не цікаве”, - каже 18-річна Ілона Слуговіна, яка з дитинства без інвалідного візка не ступила землею і кроку. У натовп, як їх називає дівчина, ходячих людей, хочеться влити яскравих фарб, щоб розвести сірість, ту сірість, яку людина собі створює сама, розмірковує Ілона.

Ілона Слуговіна

Головне залежить від того, яка людина, активна вона по життю чи пасивна. Я думаю, що це визначає те, наскільки вона собі цікава. Наприклад моє життя, це річка, але не спокійна. Нічого, що вона несе мене. Мені не страшно, бо знаю що ця річка, моя доля. І буде так, як має бути. А буде як є, добре, бо про погане я і не думаю.

Наталія Мусієнко

Свою життєву сірість Ілона ще п’ять років тому розвела танцями. Вона почала професійно займатися у клубі спортивного танцю “Березіль”. А цього року в Голландії, де проходив чемпіонат на кубок світу зі спортивного танцю на візках, вона стала першою. Каже, що найбільше хвилювалася, коли заграв гімн України. І люди з усього світу слухали його.

Ілона Слуговіна

Я дуже щаслива людина, бо займаюся улюбленою справою. І знаю що іншим подобається те, що я роблю. Коли я стала танцювати, моє життя стало більш стабільним і насиченим. А до того, я жила як всі. Смуга чорна , смуга біла. Але ніколи не плакалася, бо це нічого не зміниться. Навіщо воно? Я краще буду щось планувати і головне щось робити, а не сидіти й думати про те, яка я нещасна. Це нікому не треба, особливо мені.

Наталія Мусієнко

Ілона , окрім іншого, малює. У неї є картина, яка називається “Маска”. На ній красива жінка, навколо якої розкидані маски із різними мінами. В руках вона тримає одну із них. “Це про мене”, - каже дівчина, - “але про мене ту, якою я була раніше. Зараз я знайшла себе і від того щаслива. А щасливі люди можуть собі дозволити бути собою!”

Надія Шерстюк

На цьому програму “Права людини: українська реальність” ми завершуємо. Її уклала і провела Надія Шерстюк. Зі мною працював звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG